донецький апеляційний господарський суд
Постанова
Іменем України
04.09.2006 р. справа №11/100пд
Донецькій апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: | Кулебякіна О.С. |
суддів | Акулової Н.В., Волкова Р.В., |
за участю представників сторін: |
від позивача: | Калина П.Г.- довір.№24/14-50 від 12.04.06, |
від відповідача: | Борозенцев С.В.-довір. №05/ю-11/ю від 05.04.06, |
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу | Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерстрой" м.Краматорськ |
на рішення та ухвалу господарського суду | Донецької області |
від | 17.07.2006 року |
по справі | №11/100пд |
за позовом | Відкритого акціонерного товариства "Сілур" м.Харцизьк |
до | Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерстрой" м.Краматорськ |
про | визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.03.2003 р. № 804-09-3-04-0809-40000498; витребування майна; зобов"язання відповідача відшкодувати вартість майна в сумі 468 011,00грн. |
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Донецької області від 17.98.06 позовні вимоги задоволені: визнаній недійсним договір купівлі-продажу від 17.03.06 №804-09-3-04-0809-40000498 укладений між Відкритим акціонерним товариством "Сілур" м.Харцизьк та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтерстрой" м.Краматорськ. За рішенням суду до сторін застосовані передбачений законодавством наслідки недійсного правочину. Крім того, ухвалою від 17.07.06 суд на підставі ст.ст.66,67 ГПК України суд вжив заходи до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на транспортні засоби Товариства з обмеженою відповідальністю „Інтерстрой”, які були придбані ним за спірною угодою.
Ухвалені по справі судові рішення оскаржені Товариством з обмеженою відповідальністю „Інтерстрой” в апеляційному порядку. Заявник вимагає їх скасування, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. На його думку, Закон України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами”, порушення якого стало підставою для визнання спірного договору недійсним, не регулює цивільних правовідносин, а тому недодержання його вимог не є підставою для визнання угоди недійсною. Заявник апеляційної скарги вважає, що він є добросовісним набувачем майна, відчуженого за спірною угодою, що не було враховано судом першої інстанції.У скарзі зазначається, що у справі відсутні належні докази перебування спірного майна у податковій заставі, оскільки податковий орган зменшив суму штрафних санкцій, які підлягають стягненню з позивача за відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, без згоди податкового органу. Крім того, поза увагою суду першої інстанції залишилось рішення Конституційного суду України від 24.03.05 (справа про податкову заставу).
Порушення процесуального права в апеляційній скарзі обгрунтовується тим, що суд задовольнив позов особи чиї права і законні інтереси не були порушені відповідачем.
У скарзі зроблене посилання на те, що суд першої інстанції незаконно стягнув на користь позивача вартість майна, яка перевищує його первісну вартість.
Законність ухвали суду про вжиття заходів до забезпечення позову оспорюється з посиланням на те, що порушує нормальну господарську діяльність підприємства.
Перевіркою матеріалів справи встановлено наступне.
Відкрите акціонерне товариство „Сілур” м.Харцизськ звернулось до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „Інтерстрой” м.Краматорськ про визнання недійсним договору купівлі-продажу №804-09-3-04-0809-40000498 від 17.03.03, за яким були відчужені транспортні засоби. Позивач також вимагав застосування до сторін наслідків укладання угоди, яка суперечить законодавству.
В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що в порушення вимог пункту 8.1 ст.8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами” без згоди податкового органу відчужене майно, яке перебувало у податковій заставі.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що факт перебування майна у податковій заставі і відсутності дозволу податкового органу на його реалізацію матеріалами справи доведений. Ці обставини суд першої інстанції розцінив як такі, що тягнуть недійсність угоди і застосування відповідних наслідків на підставі ст..48 ЦК УРСР 1963 року.
Вжиті ухвалою від 17.07.06 заходи до забезпечення позову суд мотивував обґрунтованістю доводів позивача, про існування загрози відчуження майна.
Апеляційна інстанція вважає, що рішення та ухвала суду відповідають вимогам законодавства, про що свідчить наступне.
У відповідності до вимог ст..48 ЦК УРСР 1963 року, яка підлягає застосуванню до спірної угоди з урахуванням часу її укладання, недійсною є угода,, що не відповідає вимогам закону. Як правильно встановлено судом першої інстанції на час укладання договору купівлі-продажу майно Відкритого акціонерного товариства „Сілур” перебувало у податковій заставі. Ця обставина підтверджується рішенням господарського суду Донецької області від 14.04.05 у справі №34/44а, яке набрало законної сили. Під час розгляду цієї справи суд встановив, що все майно та майнові права Відкритого акціонерного товариства „Сілур” з 24.12.02 р. по 04.06.03р. перебувало у податковій заставі. Крім того, до матеріалів справи долучені перша і друга податкові вимоги від 23.12.02 і 05.02.03 в яких чітко зазначено про перебування всього майна позивача у податковій заставі. Згідно до довідки від 08.06.06 підписаної головним бухгалтером Відкритого акціонерного товариства „Сілур” дія податкової застави закінчилась 04.06.03. В силу пункту 8.1 ст.8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” право податкової застави виникає згідно із законом та не потребує письмового оформлення. Згідно підпункту 8.6.1 пункту 8.6 ст.8 вищевказаного Закону угоди купівлі-продажу активів платника податків, майно якого перебуває у податковій заставі потребують письмового узгодження з податковим органом. В порушення цих вимог спірний договір з податковим органом не узгоджувався, про що свідчать пояснення Державної податкової інспекції у м.Харцизьку від 10.07.06.
Таким чином, матеріалами справи доведено, що договір купівлі-продажу №804-09-3-04-0809-40000498 від 17.03.03 укладений з порушенням чинного законодавства, зокрема, підпункту 8.6.1 пункту 8.6 ст.8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” , тому суд першої інстанції обґрунтовано визнав його недійсним на підставі ст..48 ЦК УРСР 1963 року.
Правильно застосовані судом і положення частини 2 ст.48 ЦК УРСР 1963 року, згідно до якої по недійсній угоді кожна із сторін зобов’язана повернути другій все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі –відшкодувати його вартість у грошах. Вирішуючи це питання суд першої інстанції врахував фактичні обставини справи та дав їм належну правову оцінку.
Доводи відповідача викладені їм під час розгляду справи судом першої інстанції та в апеляційній скарзі апеляційна інстанція не бере до уваги з таких причин.
За змістом ст..48 ЦК УРСР недійсність угоди тягне порушення при її укладанні будь-якого акту законодавства, а не лише цивільного. Тому, зазначена правова норма підлягає застосуванню і у випадку коли спірна угода порушує законодавчий акт з питань оподаткування, як це і мало місце у випадку, що розглядається.
Апеляційна інстанція не може брати до уваги посилання відповідача на те, що він є добросовісним набувачем. Отже, ця обставина не свідчить про відповідність закону самої угоди і не виключає можливість визнання її судом недійсною, з підстав передбачених законом. Положення частини 2 ст.48 ЦК УРСР щодо наслідків недійсності правочину застосовуються і до добросовісних набувачів.
Ствердження відповідача про відсутність у справі доказів перебування майна позивача у податковій заставі не відповідають дійсності. Такими доказами є судове рішення у господарській справі №37/44а та долучені до справи, що розглядається податкові вимоги. Зміст вказаних документів спростовує посилання відповідача на те, що предметом податкової застави були, лише два автобуси „Ікарус”. Крім того, відповідач не надав жодного документального підтвердження своїх доводів в цій частині.
Посилання відповідача на те, що позивач не обґрунтував порушення спірної угоди його прав з боку відповідача є юридично неспроможними з таких причин.
Відповідно до ст..1 ГПК України судовому захисту підлягає не лише порушене право, а й охоронювані законом інтереси юридичної особи. На думку апеляційної інстанції юридичний інтерес позивача у справі, що розглядається підлягає у необхідності усунути порушення законодавства, допущені при укладання спірної угоди. Отже, аналогічні порушення, як вбачається із матеріалів справи стали підставою для застосовування до підприємства податковим органом фінансових санкцій.
Посилаючись на рішення Конституційного суду України по справі №1-9/2005 (справа про податкову заставу) відповідач не враховує фактичний зміст цього судового акту.За висновками Конституційного суду підпункт 8.6.1 пункт 8.6 ст.8 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами”щодо обов"язкової письмової угоди податкового органу на відчуждення активів, що перебувають у податковій заставі відповідає Конституції України. Між тим, саме ця правова норма є безпосередньо підставою для задоволення позову.
Дійсно, Конституційний суд визнав неконституційними положення підпункту 8.2.2 пункту 8.2 ст.8 згаданого закону в частині поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків без врахування суми його податкового боргу. Проте, цей висновок Конституційного суду на думку апеляційної інстанції, не впливає на оцінку законності спірного договору. Отже, обов’язок платника погоджувати угоди про відчуження майна з податковим органом підпункт 8.6.1 пункту 8.6 ст.8 Закону не ставить в залежність від суми податкового боргу, а відтак і від того яка частина майна платника знаходиться у податковій заставі. Апеляційна інстанція враховує і те, що вартість майна відчуженого за спірним договором без нарахування податку на додану вартість становить 269348,33 грн., що видно із додатку №1 до договору. В той же час, з другої податкової вимоги від 05.02.03 №2/63 випливає, що позивач мав податковий борг на загальну суму 248258,70 грн. Різниця між сумою податкового боргу позивача і вартістю відчужденого ним без згоди податкового органу майна є незначною. Ця обставина свідчить про те, що позивач за будь-яких обставин мав дотримуватись приписів підпункту 8.6.1 пункту 8.6 ст.8 Закону України "Про порядок погашення зобов"язань платників податків перед бюджетами та державними ціьовими фондами".
Апеляційна інстанція також вважає правильним висновок місцевого суду про те, що згадане рішення Конституційного суду, згідно до ст..73 Закону України „Про Конституційний суд України” не може враховуватись при вирішенні питання про законність угоди яка укладена до прийняття цього рішення.. Отже, як зазначено у абзаці третьому пункту 10 роз’яснень президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 №02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів пов’язаних з визнанням угод недійсними” відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватись господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладання спірної угоди.
Заперечення заявника апеляційної скарги проти вжиття судом заходів до забезпечення права є необгрунтованими з таких причин.
Згідно до пункту 3 роз’яснень президії Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 №02-5/611 з подальшими змінами і доповненнями, умовами застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача, на момент пред’явлення позову до нього може зникнути. Матеріали справи свідчать про те, що частина придбаних за спірною угодою транспортних засобів вибули із володіння відповідача. Ця обставина давала позивачу підстави припускати, що і решта майна також може бути відчужена, що утруднить або зробить неможливим виконання судового рішення в частині проведення реституції. Цілком обґрунтованим є обрання судом першої інстанції в якості засобу забезпечення позову саме арешту майна. Отже, позовні вимоги стосуються повернення позивачу індивідуально визначеного майна, що відповідає положенням частини 2 ст.48 ЦК УРСР. З огляду на викладене, приписи ст..ст.66,63 ГПК України судом першої інстанції не порушені.
Апеляційна інстанція не може погодитись з доводами скарги про те, що відшкодуванню в порядку частини 2 ст.48 ЦК УРСР 1963 року підлягала первісна вартість майна. Така позиція позивача не відповідає змісту зазначеної правової норми. Крім того, у абзаці 2 частини 1 ст.216 ЦК України 2004 року чітко вказує на те, що вартість майна яка не може бути повернута за недійсним право чином відшкодовується за цінами, які існують на час відшкодування.
Таким чином, доводи відповідача не спростовують висновків покладених в основу судового рішення.
За таких обставин, рішення та ухвала суду першої інстанції підлягають залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Керуючись ст. ст. 49, 99, 101, 102, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, - Донецький апеляційний господарський суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Рішення і ухвалу господарського суду від 17.07.06 по справі №11/100пд –залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Головуючий Кулебякін О.С.
Судді: Акулова Н.В.
Волков Р.В.
Надруковано: 5 прим.
1. позивачу
2. відповідачу
3 у справу
4 ДАГС