Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2010 року                         м. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області  в складі:

Головуючого Вавшка В.С.,

суддів: Іващука В.А., Колоса С.С.,

при секретарі: Андреєвій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним, повернення майна в натурі у власність,

за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Замостянського районного суду м.Вінниці від 14 жовтня 2010 року,

у с т а н о в и л а :  

Рішенням Замостянського районного суду м.Вінниці від 14 жовтня 2010 року у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовлено.

ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції, як такого, що ухвалене  з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення у межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 18.01.2002 року між ОСОБА_5 та  ОСОБА_6 був укладений договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1. Зазначений договір був посвідчений 18.01.2002 року державним нотаріусом першої Вінницької державної нотаріальної контори Онопенко Л.П.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_5 про визнання цього договору недійсним, суд вважав, що позивач не надав доказів того, що оспорюваний договір був укладений ним внаслідок обману чи під впливом тяжкої обставини. Також суд першої інстанції вважав, що позивач не помилявся щодо природи правочину і достовірно знав, що ним укладено договір дарування, а не довічного утримання.

Однак  з такими висновками суду  не можна погодитись з наступних підстав.

      Відповідно до ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

    Відповідно до ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за  зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

    Колегією встановлено, що в позовній заяві та в послідуючих доповненнях до неї позивач єдиною підставою для визнання правочину недійсним зазначав укладення ним договору дарування внаслідок помилки щодо прав та обов’язків сторін, вважаючи, що  ним фактично був укладений договір довічного утримання.

    Тому, посилання суду першої інстанції на відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування від 18.10.2002 року, як такого що був укладений внаслідок обману чи під впливом тяжкої для позивача обставини є виходом суду за межі позовних вимог, внаслідок чого не може бути підставою для відмови у задоволенні позову ОСОБА_5

    Згідно з ч. 1 ст. 243 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час укладення договору, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. За змістом зазначеної статті дарувальник добровільно позбавляє себе права власності на майно, не маючи при цьому на меті отримання будь-яких вигод матеріального чи морального характеру з боку обдарованого, у свою чергу обдарований набуває права власності на майно при відсутності з його боку обов'язків надання таких вигод.

Відповідно до ст.56 ЦК УРСР 1963 року угода, укладена  внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

    Зі змісту вказаної норми слідує, що помилка може бути визнана істотною, якщо вона стосується природи правочину, прав та обов’язків сторін тощо.

Колегія суддів вважає, що під час укладення договору дарування ОСОБА_5 помилявся щодо своїх  прав та обов’язків  своєї дочки, оскільки вважав, що фактично укладає договір довічного утримання. Ця обставина підтверджується поясненнями свідків та фактичними діями сторін., оскільки було встановлено, що позивач після підписання договору  проживав разом з відповідачкою і остання надавала йому допомогу та доглядала за ним.

Також це підтверджується тією обставиною, що текст оспорюваного договору, в порушення вимог ст.154 та ст.243 ЦК Української РСР, не містить усіх істотних умов, зокрема, у ньому не зазначено про безоплатність цього договору, що, з урахуванням похилого віку і хвороби ОСОБА_5 на час укладання договору, суттєво вплинуло на правильне розуміння позивачем  обсягу його прав та обов’язків за таким правочином.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав доказів, що на час укладання договору дарування він помилявся в щодо істотних умов цієї угоди.

Крім того, як на підставу для відмови у позові суд послався і на те, що позивачем пропущено строк позовної давності.

Проте з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки наведені судом першої інстанції у рішенні підстави про відмову в задоволенні позову є взаємовиключні.

Так, відповідно до ст. 71 ЦК Української РСР 1963 р. загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі ст. 80 ЦК Української РСР 1963 р. закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

З огляду на зміст статей 71, 80 ЦК Української РСР 1963 р. їх положення про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Вирішуючи спір, суд зазначених вимог закону не врахував і відмовив у задоволенні позову як за безпідставністю, так і за спливом  позовної давності.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 з поважних причин пропустив строк на звернення до суду з вимогою про захист свого порушеного права (позовну давність), оскільки він довідався про таке порушення лише в 2008 році, що підтверджено відповідними доказами, а тому колегія суддів вважає, що його права підлягають судовому захисту.

Тому рішення відповідно до положень ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням  нового рішення про задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 56, 71, 80, 154, 243 ЦК Української РСР і ст.ст.10, 11, 60, 307, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволити.

Рішення Замостянського районного суду м.Вінниці від 14 жовтня 2010 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_5 до ОСОБА_6 задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, що був укладений 18.01.2002 року між ОСОБА_5 та  ОСОБА_6 та посвідчений 18.01.2002 року державним нотаріусом першої Вінницької державної нотаріальної контори Онопенко Л.П.

Зобов’язати ОСОБА_6 повернути ОСОБА_5 у натурі житловий будинок АДРЕСА_1, визнавши за останнім право власності на вказаний будинок.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 судові витрати по оплаті судового збору в сумі 34 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в сумі 247 грн.50 коп. та витрати на оплату послуг адвоката в сумі  3000 грн.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено на протязі двадцяти днів у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя : (підпис)

Судді: (підписи)

З оригіналом вірно :