№ 2- 375

2010 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

   19 листопада 2010 року                                                                    Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Ткаченко Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання права власності на майно та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, третя особа ОСОБА_1 про визначення часток у праві спільної власності, скасування рішення, визнання права власності та стягнення судових витрат, –

ВСТАНОВИВ:

    ОСОБА_1 11 липня 2007 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання договору дійсним та визнання права власності, позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися, ОСОБА_3 заявив свої позовні вимоги про визначення часток у праві спільної власності, скасування рішення, визнання права власності та стягнення судових витрат, і ці позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися. Ухвалою суду вказані позови були об’єднані в одне провадження для їх спільного розгляду. Позивач ОСОБА_1 в своїх позовних вимогах та в ході судового засідання посилався на те, що 01 березня 2007 року уклав з ОСОБА_2 договір дарування ? частини квартири АДРЕСА_1, всі умови договору виконані, але оформити нотаріально вказану угоду не змогли через те, що у відповідачки з третьою особою неприязні стосунки і відповідачка не змогла замовити і надати технічну характеристику для нотаріального оформлення договору. Решта частина квартири належить третій особі ОСОБА_3 Фактично укладено було договір купівлі-продажу, оскільки за цим договором ним (позивачем) передані відповідачу кошти. Третя особа перешкоджає здійсненню реєстрації його права власності і мешканню у вказаному житлі, не визнає вказаний договір і його право на частину спірного житла. Вважає, що все ним зроблено правильно і згідно закону, просив визнати угоду купівлі-продажу ним частини спірної квартири дійсною та визнати за ним право власності на вказану частину цього житла, задовольнивши його позов у повному обсязі. З позовними вимогами ОСОБА_3 не погодився, вказані вимоги не визнає і вважає їх не обгрунтованими, просив в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

    Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги ОСОБА_1 визнала, підтвердивши правильність викладених в них обставин і згодна на задоволення цього позову, з позовними вимогами ОСОБА_3 не погодилася, вважає їх безпідставними та порушуючи ми її права і просила в їх задоволенні відмовити.

    ОСОБА_3 в своєму позові та в ході судового засідання посилався на те, що на підставі свідоцтва про право власності йому і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_1, вважає, що частки власності в цій квартирі не можуть бути в нього з відповідачкою рівними, оскільки він фактично власник цього житла, відповідачка не отримувала і не придбавала спірне житло, не вкладала в нього кошти, не несе витрати і навіть не користується ним. Все ним зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно сторін на себе не брав і не бере, нічиїх прав не порушував і будь-якої шкоди не завдавав. Вважає інші, крім його, позовні вимоги безпідставними і просив в їх задоволенні відмовити в повному обсязі, задовольнивши його позов про визначення часток у праві спільної власності: йому 4/5 – відповідачці 1/5 частка, скасування рішення ДМБТІ про реєстрацію ОСОБА_1 співвласником спірного житла, визнання права власності у вказаних частках (йому 4/5 – відповідачці 1/5 частка) та стягнення судових витрат.

    Вислухавши пояснення позивачів і їх представників, відповідач і представника відповідача, третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється   на   всі правовідносини, що виникають у державі.

    В судовому засіданні встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 вересня 2002 року ОСОБА_3 і ОСОБА_2 належить на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1. За домашньою угодою від 01 березня 2007 року ОСОБА_2 подарувала ? частину вказаної квартири ОСОБА_1, угода нотаріально посвідчена не була. На підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2007 року вказаний договір було визнано дійсним, визнано право власності за ОСОБА_1 на вказану частину спірного житла і це право власності зареєстровано в КП ДМБТІ ДОР. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2008 року апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволена, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18 липня 2007 року скасоване і справа передана на новий розгляд. Зараз ОСОБА_1 ставить питання про те, що фактично було укладено не договір дарування, а договір купівлі-продажу частки спірного житла, оскільки він передавав відповідачці за це кошти в розмірі вартості частки вказаної квартири. ОСОБА_3 заявив свій позов  про визначення часток у праві спільної власності на вказане спірне житло: йому 4/5 – відповідачці 1/5 частка, скасування рішення ДМБТІ про реєстрацію ОСОБА_1 співвласником спірного житла, визнання права власності у вказаних частках (йому 4/5 – відповідачці 1/5 частка) та стягнення судових витрат.

В добровільному порядку спір не вирішено, сторони вимушені звернутися з позовами до суду. Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.  

Договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, є правочином, який порушує публічний порядок.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким,  що порушує публічний  порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина,  знищення,  пошкодження майна  фізичної  або юридичної    особи,    держави,    Автономної   Республіки   Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до статті 657 ЦК України  договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до абз. 2 п. 13 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від  06 листопада 2009 року «Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін».

Вказане сторонами письмового не оформленого нотаріально договору ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не виконано, їх договір нікчемний і не породжує правих наслідків.

Порушення  вимог  закону  щодо  укладення   правочину   в письмовій  формі  є  підставою  для визнання його недійсним лише в разі,  коли це прямо передбачено законом, не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення  факту  вчинення  правочину або  оспорювання  окремих його частин,  а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. З  підстав  недодержання  вимог  закону  про  нотаріальне посвідчення  правочину  нікчемними   є   тільки   правочини,   які відповідно   до  чинного  законодавства  підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про   визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК (435-15) не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації,  оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК  пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

              При розгляді справи з позовів та пояснень і доказів сторін не доведено,  чому була необхідність укладення саме такого договору (в простій письмовій формі), чому договір не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв'язку  з  недодержанням  вимог  закону  про   нотаріальне посвідчення  правочину  договір  може  бути визнано дійсним лише з підстав,  встановлених статтями 218 та 220 ЦК  (435-15).  Інші вимоги  щодо визнання договорів дійсними,  в тому числі заявлені в позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають   можливим   способам   захисту   цивільних  прав  та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.

Квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 вересня 2002 року належить ОСОБА_3 і ОСОБА_2 саме на праві спільної сумісної власності, а не  на праві спільної часткової власності. Вказана квартира розташована на 2 поверсі 9-поверхового житлового будинку та складається з трьох житлових кімнат, жилою площею 41.0 кв. м., загальною площею 72.1 кв. м., фактично кожному із співвласників належить по ? частині і відступлення від цих часток в будь-який бік (позивача чи відповідача) буде порушувати право власності іншої сторони, тому з урахуванням вищевикладеного вимоги про визнання права власності за ОСОБА_3 на 4/5 частин вказаної квартири безпідставні і не ґрунтуються на вимогах закону; інші вимоги не заявлені (визнання права власності на ? частку чи інш.), тому судом і не розглядаються.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цивільна відповідальність майнова відповідальність громадян чи організацій, що виникає в разі неправомірних дій, невиконання договірних зобов'язань, заподіяння особистої чи майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення можливе встановленням фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

           Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними чи іншими діями ОСОБА_2, пов’язаними з використанням своїх прав власника позивачу ОСОБА_3 було завдано ушкодження здоров’я, майнової шкоди та прямих  збитків або інш., які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв’язку зі вказаними діями відповідачки і підлягають повному відновленнню за рахунок винної особи. Крім того, ОСОБА_3 в уточненому варіанті позовних вимог поставив питання про скасування рішення про ДМБТІ про реєстрацію права власнсоті на спірне житло за ОСОБА_1, але не надав, не вказав та не довів, що таке рішення є, його номер, дата винесення, форма реєстрації та інш., КП ДМБТІ ДОР взагалі не є стороною в справі або навіть тертьою особою, тому невідомо до кого ці вимоги заявлені і як та хто повинен їх викнувати в разі задоволення вимог про це.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

            Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися  на припущеннях. Відповідач ОСОБА_2 заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно позивача ОСОБА_3, а вказаний позивач цього не довів, твердження цього позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивачів стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання права власності на майно відмовити та ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визначення часток у праві спільної власності, скасування рішення, визнання права власності та стягнення судових витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання права власності на майно відмовити та про визначення часток у праві спільної власності, скасування рішення, визнання права власності та стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 210, 220, 228, 657, 1261, 1268 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу дійсним і визнання права власності на майно відмовити.

ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визначення часток у праві спільної власності, скасування рішення, визнання права власності та стягнення судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

                      Суддя –