СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Постанова
Іменем України
|
29 жовтня 2007 року |
м. Севастополь Справа № 2-23/4178.1-2007А |
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді ,
суддів ,
,
секретар судового засідання
за участю представників сторін:
позивача ОСОБА_2, довіреність № 6686 від 12.09.2006;
відповідачів: Шаравіна Альона Миколаївна, довіреність 46/100 від 25.05.2007, Державна податкова інспекція у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим;
Капран Магдаліна Вікторівна, довіреність № 23-11.0/06-408 від 19.01.2007, Головне управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим;
Зудінов Олег Олексійович, довіреність № 17-07/07 від 09.01.2007, Кримська регіональна митниця;
прокурор Шаблін Євген Ігорович, посвідчення № 490 від 21.03.2007;
розглянувши апеляційні скарги Державної податкової інспекції у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим, Кримської регіональної митниці, Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим, прокурора Автономної Республіки Крим на постанову господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Іщенко Г.М.) від 24.07.2007 у справі № 2-23/4178.1-2007А
за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)
до Державної податкової інспекції у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим (вул. М. Залки, 1/9, місто Сімферополь, 95053)
Кримської регіональної митниці (вул. Мальченко, 22, місто Сімферополь, 95011)
Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим (вул. Севастопольська, 19, місто Сімферополь, 95015)
за участю: прокурора Автономної Республіки Крим (вул. Севастопольська, 21, місто Сімферополь, 95000)
про повернення 99 701,47 грн
ВСТАНОВИВ:
Постановою господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.07.2007 у справі № 2-23/4178.1-2007А позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задоволено.
Повернуто позивачу з Державного бюджету України надмірно сплачений податок на додану вартість у сумі 99 701, 47 грн. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача 997,01 грн державного мита.
Постанова суду мотивована тим, що позивачем виконані всі вимоги Порядку застосування митного режиму тимчасового ввезення (вивезення), затвердженого наказом Державної митної служби України 28.03.2000 № 173. А тому 99 701, 47 грн підлягають поверненню як грошова застава відповідно до пункту 4.4 цього Порядку.
Не погодившись з постановою суду, відповідачі та прокурор Автономної Республіки Крим звернулися з апеляційними скаргами, в яких просять зазначену постанову скасувати, у задоволенні позову відмовити.
Апеляційна скарга Державної податкової інспекції у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим мотивована тим, що позивачем самостійно визначено податок на додану вартість у вантажних митних деклараціях, а тому відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” таке податкове зобов'язання є узгодженим і не може бути оскаржене платником.
Апеляційна скарга Кримської регіональної митниці мотивована тим, що судом першої інстанції застосовані положення Порядку застосування митного режиму тимчасового ввезення (вивезення) в редакції, що не була чинною на момент ввезення комбайнів.
Апеляційна скарга Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим мотивована тим, що державне мито підлягає поверненню лише у випадках, передбачених статтею 8 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”.
Апеляційна скарга прокурора Автономної Республіки Крим мотивована тим, що зобов'язання щодо сплати податку на додану вартість під час ввезення товарів на митну територію України виникає незалежно від того, в межах якої операції -оренди чи купівлі-продажу ввозиться товар.
У судовому засіданні відповідачі та прокурор підтримали свої вимоги.
Позивач подав суду заперечення на апеляційну скаргу, які мотивовані тим, що базою оподаткування при здійсненні операцій по ввезенню комбайнів на митну територію України за контрактом оренди є вартість орендної плати за користування цими комбайнами.
У судовому засіданні представник позивача просив апеляційні скарги залишити без задоволення, постанову суду залишити без змін.
Розпорядженням заступника голови Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.10.2007 суддю Сотула В.В. замінено на суддю Волкова.
Розпорядженням першого заступника голови Севастопольського апеляційного господарського суду від 29.10.2007 суддів Плута В.М., Волкова К.В. замінено на суддів Щепанську О.А., Горошко Н.П.
Переглянувши постанову суду відповідно до статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія встановила наступне.
11.07.2003 позивач уклав з іноземною фірмою YOZGAT TARIM URUNLERI SANAYI TICARET LIMITED SIRKETI (Туреччина) контракт на оренду майна № 11-07-03 (т. 1, а. с. 16). Контрактом та Специфікацією до названого контракту встановлювалось, що предметом цього договору є передання позивачеві в оперативну оренду 6 зернозбиральних комбайнів строком на 1 рік (т. 1, а. с. 17). Зазначені комбайни були ввезені на територію України, що підтверджується вантажними митними деклараціями № 60002/3/002129 від 14.07.2003, № 60002/3/002130 від 14.07.2003 типу ІМ-31 (т. 1, а. с. 12-13).
У графах 37 зазначених вантажних митних декларацій проставлений код «310022», що вказує на особливості ввезення комбайнів як товарів, що переміщуються через митний кордон України відповідно до контракту лізингу (оренди), строком до 1 року. Ця обставина підтверджується поясненнями Кримської регіональної митниці (т. 3, а. с. 9-10).
Викладені обставини не оспорюються ні позивачем, ні відповідачами. Отже, їх слід вважати належне встановленими. Цьому висновку відповідає факт вивезення зазначених комбайнів за межі митної території України. Вивезення комбайнів було оформлено вантажними митними деклараціями № 60002/3/002572 від 22.08.2003, № 60002/3/003930 від 18.11.2003 (т. 1, а. с. 14, 15). При цьому строк знаходження комбайнів на території України не перевищував одного року.
Відповідно до підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” в редакції, що діяла на той час, об'єктом оподаткування податком на додану вартість визнавались операції щодо ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки.
При тлумаченні наведеного тексту підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” слід враховувати наступне. У цьому підпункті первинно йдеться про два види господарських операцій:
- ввезення (пересилання) товарів на митну територію України;
- отримання резидентами робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України.
Після зазначення на ці два види господарських операцій у підпункті 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” формулюється доповнення „в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки”. Виникає питання про те, до яких із названих вище господарських операцій слід відносити це доповнення. Якщо це доповнення відносити до першого із названих видів господарських операцій, то законодавець мав розмістити це доповнення після слів „ввезення (пересилання) товарів на митну територію України”. Але це доповнення розміщене лише в кінці підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість”. Це дає підстави для висновку про те, що доповнення, про яке йдеться, стосується слів „отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України”.
Таке тлумачення підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” відповідає визначенню поняття продажі послуг (робіт), що наводиться в абзаці 3 пункту 1.4 статті 1 того ж Закону: не належать до продажу операції з передачі товарів у межах договорів комісії (консигнації), поруки, доручення, схову (відповідального зберігання), довірчого управління, оперативної оренди (лізингу), інших цивільно-правових договорів, які не передбачають передачу права власності на такі товари іншій особі. Отже, позивач задекларував у графах 37 зазначених вантажних митних декларацій тимчасове ввезення комбайнів на територію України відповідно до договорів лізингу (оренди) строком до 1 року (код 22). Характер задекларованої мети ввезення комбайнів підтверджується також поясненнями Кримської регіональної митниці (т. 3, а. с. 9-10).
Оскільки підпункт 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” формулює положення, яке повністю не виключає віднесення словосполучення „в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки” до слів „ввезення (пересилання) товарів на митну територію України", то при тлумаченні цього підпункту слід враховувати наступне.
Підпункт 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами” встановлює, що у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Звідси слід зробити висновок про те, що сумніви в змісті підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” слід тлумачити на користь платника податків, тобто позивача. Це означає, що словосполучення „в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки” слід відносити до слів „отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України”.
Отже, позивач здійснив ввезення товарів на митну територію України в порядку отримання послуги з оренди від нерезидента. За таких умов об'єктом оподаткування податком на додану вартість у зв'язку з отриманням позивачем послуги оренди від нерезидента слід вважати вартість отриманих послуг. Вантажними митними деклараціями підтверджується, що 6 комбайнів позивач ввіз на митну територію України 14.07.2003, а вивіз 18.11.2003 та 22.08.2003.
Строк, на який ввозились комбайни позивачем на митну територію України, був визначений договором оренди і вантажними митними деклараціями, як такий, що триває один рік. При розмірі орендної плати 200 грн на місяць вартість послуг за договором складає 14 400 грн (200 x 6 x 12). Тому позивач мав сплатити податок на додану вартість у сумі 2 880 грн ( 14 400 грн x 0, 2 ).
Оскільки при ввезенні комбайнів позивач сплатив податок на додану вартість у сумі 99 701, 47 грн, то стягненню з Державного бюджету України підлягає 96 821, 47 грн надмірно сплаченого податку.
Наведене вище тлумачення підпункту 3.1.2 пункту 3.1 статті 3 Закону України „Про податок на додану вартість” не тільки відповідає букві цього підпункту та враховує положення підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами”, а й забезпечує принцип верховенства права, що включає до свого змісту ідею соціальної справедливості. Ідея соціальної справедливості не може допускати покладення однакових обов'язків щодо сплати податку на додану вартість на осіб, які ввозять товари, що придбаваються у власність, і осіб, які ввозять товари для цілей тимчасового використання на умовах оренди.
При вирішенні питання про те, чи може бути звільнений позивач від сплати податку на додану вартість у зв'язку з ввезенням товарів на умовах оренди, оскільки він є платником єдиного податку, треба враховувати наступне. Відповідно до статті 17 Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У рішенні Європейського суду з прав людини від 10.11.2008 у справі „Лейла Шахін проти Туреччини” зазначено, що згідно з практикою Суду „закон” є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди. Тому при вирішення цієї справи необхідно враховувати судову практику. Постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 23.12.2003 у справі № 3-2626к03/44/19 визнано, що платники єдиного податку звільняються від сплати податку на додану вартість лише з операцій щодо продажу товарів (робіт, послуг) і не звільняються від сплати податку на додану вартість у разі ввезення товарів на митну територію України. Така ж правова позиція була сформульована Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 06.12.2006 у справі № К-7652/06.
Отже, статус позивача як платника єдиного податку не звільняє його від обов'язку сплачувати податок на додану вартість при ввезенні товарів на митну територію України, у тому числі на умовах договору оренди, що передбачає використання предмета оренди впродовж строку, що не перевищує одного року.
Доводи Державної податкової інспекції у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим про те, що податкове зобов'язання з податку на додану вартість у зв'язку з ввезенням комбайнів на територію України було самостійно узгоджене позивачем, а тому не може бути оскаржене в адміністративному чи судовому порядках, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Положення абзацу 2 підпункту 5.1 статті 5 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами”, в якому формулюється викладене правило, стосується тільки податкових зобов'язань, визначених платниками у податкових деклараціях.
Доводи Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим про те, що державне мито підлягає поверненню лише у випадках, передбачених статтею 8 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, не відповідають чинному законодавству.
До набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, Декрет Кабінету Міністрів України „Про державне мито” в розрізі сплати судового збору в порядку адміністративного судочинства застосовується в частині, що не суперечить Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Постановою господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.07.2007 у справі № 2-23/4178.1-2007А позов фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 задоволено. Позивач не є суб'єктом владних повноважень, а тому судом першої інстанції правомірно стягнуто судовий збір на користь позивача з Державного бюджету України.
З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку про те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а тому постанова господарського суду Автономної Республіки Крим підлягає скасуванню, апеляційні скарги - частковому задоволенню.
Керуючись статтею 195, пунктом 3 частини 1 статті 198, пунктом 3 частини 1 статті 202, частиною 2 статті 205, статтями 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1.Апеляційні скарги Державної податкової інспекції у місті Сімферополі Автономної Республіки Крим, Кримської регіональної митниці, Головного управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим, прокурора Автономної Республіки Крим задовольнити частково.
2.Постанову господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.07.2007 у справі № 2-23/4178.1-2007А скасувати.
3.Прийняти нову постанову.
4.Позов задовольнити частково.
5.Стягнути з Державного бюджету України на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1, рахунок НОМЕР_2) надмірно сплачений податок на додану вартість у сумі 96 821, 47 грн.
6.Стягнути з Державного бюджету України на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1, рахунок НОМЕР_2) 967, 10 грн державного збору.
7.В іншій частині позову відмовити.
8.Господарському суду Автономної Республіки Крим видати виконавчі документи.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом одного місяця після набрання нею законної сили.
Головуючий суддя
Судді