КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

  ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

  30.08.2010                                                                                           № 42/135

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Лосєва  А.М.

суддів:            

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача -ОСОБА_1 – дов. від 01.04.2010р.;

від відповідача:       Ліщук К.В. – дов. б/н від 28.12.2009р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ТОВ "Гарт-С"

на рішення Господарського суду м.Києва від 26.05.2010

у справі № 42/135 (  .....)

за позовом Фізична особа - підприємець ОСОБА_3

до ТОВ "Гарт-С"

про стягнення боргу, неустойки, сум за прострочення виконання боржником грошового зобов"язання, ціна позову 293211,48 грн.

ВСТАНОВИВ :

Фізична особа –підприємець ОСОБА_3 (далі – позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю „Гарт-С” (далі – відповідач) заборгованості у розмірі 293 211,48 грн. (з них: 166 110,18 грн. – основний борг, 44 897,58 грн. – інфляційні втрати, 9 067,62 грн. – 3% річних, 68 136,10 грн. – пеня), а також 5 000 грн. витрат по оплаті правової допомоги, мотивуючи це тим, що заборгованість виникла внаслідок неналежного виконання відповідачем умов Договору поставки №30/10 від 30.10.2007р. в частині повної та своєчасної оплати вартості поставленої продукції.

Відповідач заперечував проти позову, посилаючись на те, що строк оплати за спірним Договором не настав, у зв’язку з чим право позивача на її одержання порушене не було.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.05.2010р. у справі №42/135 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 166 110,18 грн. боргу, 44 897,58 грн. збитків внаслідок інфляції, 9 067,62 грн. 3% річних, 35 119,53 грн. пені, 2 551,94 грн. державного мита та 205,40 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти вимог було відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2010р. у справі №42/135 скасувати частково, прийняти нове, яким позов задовольнити в частині вимог про стягнення 166 110,18 грн. боргу, в задоволенні решти вимог відмовити.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовано тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2010р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 16.08.2010р.

16.08.2010р. до початку судового засідання через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від відповідача надійшло клопотання б/н від 16.08.2010р. про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв’язку з неможливістю забезпечити явку повноваженого представника у судове засідання, призначене на 16.08.2010р.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 30.08.2010р.

В судовому засіданні 30.08.2010р. представник відповідача заявив клопотання про витребування від позивача звітів щодо реалізації товарів, які направлялись йому відповідачем, мотивуючи це тим, що звіти підтвердять дату фактичної реалізації придбаного відповідачем товару.

Представник позивача заперечував проти клопотання представника відповідача, зазначаючи про безпідставність останнього, та просив суд відмовити в задоволенні клопотання.

Колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила відмовити в задоволенні клопотання представника відповідача, як необґрунтованого, оскільки останній не обґрунтував наявність обставин, які унеможливлювали подання ним до суду першої інстанції як клопотання про витребування додаткових доказів, так і самих доказів, тоді як нормами ст. 101 Господарського процесуального кодексу України чітко визначено, що апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними в ній доказами і додатково поданими. При цьому, додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції, що не  залежали від нього.  

Представник відповідача подав суду заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог про стягнення з відповідача пені.

Представник позивача заперечував проти заяви представника відповідача, зазначаючи про те, що така заява повинна подаватись до прийняття судом рішення у справі.

Колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила відмовити в задоволенні заяви представника відповідача про застосування строків позовної давності до вимог про стягнення пені, оскільки відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Тобто, за змістом зазначеної норми відповідну заяву має бути зроблено в суді першої інстанції до моменту прийняття ним рішення по суті заявлених вимог, однак сам представник відповідача зазначив, що така заява не подавалась ним до місцевого господарського суду.

Представник відповідача у судовому засіданні 30.08.2010р. підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, Рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2010р. у справі №42/135 скасувати частково, прийняти нове, яким позов задовольнити в частині вимог про стягнення 166 110,18 грн. боргу, в задоволенні решти вимог відмовити.

Представник позивача у судовому засіданні 30.08.2010р. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти доводів відповідача, наведених в апеляційній скарзі, просив суд в задоволенні апеляційної скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення місцевого господарського суду без змін, як таке, що прийняте з повним, всебічним та об’єктивним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

30.10.2007р. між позивачем, як постачальником, та відповідачем, як покупцем, було  укладено господарський договір поставки №30/10 (далі – Договір) (том справи – 1, аркуші справи – 14-17).

У відповідності до умов Договору, позивач зобов’язався передати відповідачу продукцію за найменуванням, у кількості, асортименті та за цінами вказаними в специфікації (додаток №1), що є невід’ємною частиною договору, а відповідач – прийняти та оплатити вартість товару через 30 календарних днів від факту його реалізації.

В п.8 Договору передбачено, що строк дії останнього встановлений з 30.10.2007р. до 31.12.2008р. та вважається пролонгованим на наступний рік, якщо за місяць до його закінчення про припинення договору не буде письмово заявлено однією із сторін.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що на виконання умов Договору поставив відповідачу продукцію, однак відповідач лише частково розрахувався за неї, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 166 110,18 грн.

Місцевий господарський суд частково задовольнив позов, зазначивши про непідтвердженість вимог про стягнення 5 000 грн. витрат по оплаті юридичних послуг, оскільки позивачем не надано доказів надання йому правової допомоги адвокатом, а також невірний розрахунок позивачем періоду нарахування пені.

Апеляційний господарський суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарського кодексу України (ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України).

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено (ст. 224 Господарського кодексу України).

В ст. 193 Господарського кодексу України визначені загальні умови виконання господарських зобов’язань, згідно з якими суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно зі ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

В ст. 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття.

Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

В ст. 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Як вбачається з матеріалів справи, а саме видаткових накладних, позивач здійснив поставку продукції відповідачу, тоді як відповідач лише частково перерахував кошти в оплату продукції, що підтверджується банківськими виписками, внаслідок чого виникла  заборгованість, про існування якої також свідчать акти звірки взаєморозрахунків станом на 30.11.2008р., 06.04.2009р., 31.01.2010р.

Належних та допустимих доказів на підтвердження оплати відповідачем повної вартості продукції, поставленої за Договором, суду надано не було, тоді як відповідно до ч.1 ст. 33, ч.2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Зважаючи на вищевикладене, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача боргу у сумі 166 110,18 грн.

Згідно з п.7.2 Договору за несвоєчасну оплату поставленого товару покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє в період виникнення заборгованості, від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу.

Окрім того, у відповідності до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Зважаючи на те, що під час розгляду справи було підтверджено прострочення виконання відповідачем грошового зобов’язання, нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних також є обґрунтованим.

При цьому з відповідача підлягає стягненню 44 897,58 грн. збитків внаслідок інфляції за час прострочення та 9067,62 грн. 3% річних з простроченої суми.

Позивачем були заявлені вимоги про стягнення з відповідача пені у розмірі 68 136,10 грн. Однак апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при здійсненні розрахунку пені позивачем не були прийняті до уваги вимоги ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України, у зв’язку з чим, згідно з розрахунком суду, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня у меншому розмірі, а саме 35 119,53 грн.

Посилання відповідача на те, що позивачем було пропущено строк позовної давності по вищевказаним вимогам не може бути прийнято судом до уваги, оскільки відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Тобто, за змістом зазначеної норми відповідну заяву має бути зроблено в суді першої інстанції до моменту прийняття ним рішення по суті заявлених вимог, однак сам представник відповідача зазначив, що така заява не подавалась ним до місцевого господарського суду. Інше означало б можливість скасування апеляційною інстанцією рішення місцевого господарського суду (внаслідок застосування позовної давності та у зв’язку з цим необхідності відмови в позові) за відсутності підстав для такого скасування, передбачених ст. 104 Господарського  процесуального кодексу України.

Аналогічна позиція викладена в Інформаційному листі вищого господарського суду України від 12.03.2009р. №01-08/163 „Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України”.

При цьому, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що під час вирішення спору судом першої інстанції було перераховано заявлену позивачем до стягнення суму пені та прийнято рішення про часткове задоволення вказаних вимог в межах строків позовної давності та з урахуванням вимог ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Посилання відповідача на те, що строк оплати за спірним Договором не настав, тому право позивача на її одержання з його боку не порушене, не може бути прийнято судом до уваги, оскільки факт отримання товару від позивача відповідачем не заперечується, а відповідно до умов Договору сторони погодили строк оплати продукції через 30 календарних днів від факту його реалізації. Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що одержаний від позивача товар ним належним чином реалізований не був, натомість в матеріалах справи наявний лист відповідача від 19.03.2010р., згідно з яким у відповідача відсутній у продажу товар, постачальником якого був позивач.

Окрім того, 30.11.2008р. сторони у справі підписали акт зарахування взаємних заборгованостей, у відповідності до умов якого відповідач визнав факт своєї заборгованості по оплаті одержаного від позивача товару у розмірі 367 776,93 грн. та погодився на часткове припинення цього зобов’язання шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог у розмірі 46 666,75 грн. Дійсність указаного правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог відповідачем не заперечується. Таким чином, з наведеного вище випливає, що станом на 30.11.2008р. придбаний відповідачем на підставі спірного Договору товар був реалізований і строк виконання зобов’язання з його оплати на вказану дату настав.

Апеляційний суд також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги відносно стягнення 5 000 грн. витрат по оплаті юридичних послуг задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не надано доказів надання йому правової допомоги саме адвокатом, тоді як витрати позивача на оплату юридичних послуг, наданих йому господарюючим суб’єктом-юридичною особою, в силу вимог ст. 623 Цивільного кодексу України, ст.ст. 44, 48 Господарського процесуального кодексу України відшкодуванню не підлягають.

Інших додаткових пояснень або доказів, окрім тих, які наявні в матеріалах справи, суду надано не було.

В ч.1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідачем не було надано доказів на підтвердження належного виконання своїх договірних зобов’язань в частині повної та своєчасної оплати вартості поставленого позивачем товару.

За результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про те, що Рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв’язку з чим апеляційна скарга відповідача, з викладених у ній підстав, задоволенню не підлягає.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються на відповідача (апелянта).

При цьому, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Відповідно до пп. „г” п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, за подання апеляційної скарги на рішення судів сплачується державне мито у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Зважаючи на розмір майнових вимог у даній справі, що оспорюється відповідачем, а саме у сумі 89 084,73 грн., за подання апеляційної скарги відповідач повинен був сплатити державне мито у розмірі 445,43 грн.

Натомість з матеріалів справи вбачається, що при поданні апеляційної скарги на Рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2010р. у справі №42/135 відповідачем було сплачено державне мито у розмірі 1 466,06 грн., що підтверджується квитанцією №727101 від 14.06.2010р., тобто у більшому розмірі, ніж передбачено діючим законодавством.

Відповідно до ст. 47 Господарського процесуального кодексу України, державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

В п.1 ч.1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” визначено, що сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством.

За таких обставин, державне мито, надмірно сплачене відповідачем при поданні апеляційної скарги у розмірі 1 020,63 грн., має бути повернуто з Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 46, 47, 49, 77, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

  ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Гарт-С” залишити без задоволення, Рішення Господарського суду міста Києва від 26.05.2010р. у справі №42/135 – без змін.

2. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю „Гарт-С” (01601, м. Київ, пл. Спортивна, 3, код ЄДРПОУ 24654657) з Державного бюджету України (р/р №31110095700011, одержувач: УДК в Шевченківському районі м. Києва, банк одержувача: ГУДК України у м. Києві, МФО 820019, код ЄДРПОУ 26077968) зайво сплачене державне мито у розмірі 1 020,63 грн. (одна тисяча двадцять гривень 63 коп.), сплачене згідно з квитанцією №727101 від 14.06.2010р. Оригінал квитанції №727101 від 14.06.2010р. знаходиться в матеріалах справи №42/135.

3. Матеріали справи №42/135 повернути до Господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена  до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

  Головуючий суддя

  Судді

  01.09.10 (відправлено)