СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Постанова
Іменем України
15 листопада 2010 року Справа № 5002-23/3298-2010
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді ,
суддів ,
,
за участю представників сторін:
представник позивача: не з'явився, Виробничо-комерційна фірма "Медіне";
відповідач: не з'явився, фізична особа-підприємець ОСОБА_1;
представник третьої особи: не з'явився, Сімферопольська міська рада;
представник третьої особи: не з'явився, Виконавчий комітет Сімферопольської міської ради;
представник третьої особи: не з'явився, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим;
прокурор: Ковалевич Олег Михайлович, посвідчення № 631 від 01.02.10, прокурор відділу прокуратури міста Севастополя;
розглянувши апеляційну скаргу прокурора Центрального району міста Сімферополя на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Доброрез І.О.) від 07 липня 2010 року у справі №5002-23/3298-2010
за позовом Виробничо-комерційної фірми "Медіне" (вул. Белое-5, б. 550 місто Сімферополь, 95000)
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:
Сімферопольської міської ради (вул. Толстого, 15, місто Сімферополь, 95000)
Виконавчий комітет Сімферопольської міської ради (вул. Толстого, 15, місто Сімферополь, 95000)
Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим (вул.Залеська, 12, місто Сімферополь, 95000) (вул. Фрунзе, 41, місто Сімферополь, 95000)
за участю прокурора Центрального району м. Сімферополя (вул. К. Маркса, 6, місто Сімферополь, 95000) ( вул. Павличенко, 1, місто Севастополь, 99011)
про розірвання договору та визнання права власності,
ВСТАНОВИВ:
Виробничо-комерційна фірма "Медіне" звернулась до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про розірвання договору про спільне будівництво, укладений між сторонами 09 червня 2001 року та визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка «вул. Залесская») загальною площею 150,8 кв. м.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов’язань за договором про спільне будівництво від 09 червня 2001 року.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 07 липня 2010 року у справі №5002-23/3298-2010 позов задоволено.
Розірвано договір про сумісне будівництво, укладений 09 червня 2001 року між Виробничо-комерційною фірмою "Медіне" та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1. Визнано за Виробничо-комерційною фірмою "Медіне" право власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка "Ул. Залесская"), загальною площею 150,8 кв. м.
Суд першої інстанції, керуючись частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України визнав односторонню відмову відповідача від виконання своїх обов’язків за договором про спільне будівництво істотним порушенням умов договору та достатньою підставою для розірвання оскаржуваної угоди. В частині визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, який розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка "Ул. Залесская"), загальною площею 150,8 кв. м судове рішення обґрунтоване положеннями пункту 7.2 договору про спільне будівництво від 09 червня 2001 року та статтею 392 Цивільного кодексу України.
Не погодившись з рішенням суду, прокурор звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Прокурор в апеляційній скарзі вказує на те, що оскаржуваним судовим рішенням визнано право власності на об’єкт нерухомості майна в порушення передбаченого законом порядку, що порушує суспільний інтерес та ставить під сумнів авторитет держави та органів місцевого самоврядування у сфері містобудування, окрім того, дозволяє експлуатацію потенційно небезпечної конструкції будівлі не перевіреної фахівцями компетентних органів державного контролю на її відповідність проекту та будівельним нормам.
Ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2010 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору були залучені Сімферопольська міська рада, Виконавчий комітет Сімферопольської міської ради, Державна інспекція будівельно-архітектурного контролю в Автономній Республіці Крим.
Розгляд справи відкладався.
У судове засідання, призначене на 15 листопада 2010 року, представники сторін та третіх осіб не з’явились, про час і місце судового засідання були повідомлені належним чином рекомендованою кореспонденцією, проте від позивача надійшла телеграма з клопотанням про відкладення розгляду справи для надання документів, що мають відношення до справи.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін –це право, а не обов’язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Враховуючи той факт, що розгляд справи вже відкладався і для реалізації своїх процесуальних прав на надання будь-яких доказів у справі було достатньо часу, судова колегія визнала можливим розглянути справу за відсутності представників сторін за наявними документами в матеріалах справи.
Переглянувши матеріали справи відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.
26 січня 2001 року між Сімферопольською міською радою та Виробничо-комерційною фірмою "Медіне" на підставі рішення 17-ої сесії Сімферопольської міської ради 23-ого скликання від 05 грудня 2000 року №266 укладено договір оренди земельної ділянки площею 133 кв. м, що розташована за адресою: місто Сімферополь Автономної Республіки Крим в Україні, вул. 60 років Жовтня (зупинка «вул. Злесская») для розташування зупинки громадського транспорту з торговельним павільйоном (а. с. 8-17).
08 червня 2001 року Виробничо-комерційній фірмі "Медіне" було надано дозвіл №130 на виконання будівельних робіт з реконструкції зупинки громадського транспорту з павільйоном обслуговування на вул. 60 років Жовтня (а. с. 36).
09 червня 2001 року між Виробничо-комерційною фірмою "Медіне" (сторона 1) в особі Умірова С. та фізичною особою –підприємцем ОСОБА_1 (сторона 2) було укладено договір про спільне будівництво (а. с. 18-20), предметом якого є будівництво торговельного павільйону для обслуговування зупинки «Залесская», розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка «Залесская») (пункту 1.2 договору).
Для досягнення цілей, вказаних у пункті 1.2 даного договору сторони погодились в тому, що загальний внесок необхідний для досягнення цілей договору дорівнюватиме 200 000,00 грн (пункт 1.3 договору).
За умовами пункту 1.4 договору розмір внесків учасників у загальному внеску складає: 1) сторона 1 –180 000,00 грн, 2) сторона 2 –20 000,00 грн.
Відповідно до пункту 2.1 договору для досягнення цілей за цим договором сторони зобов’язуються: сторона 1 –власними силами і засобами виконати 90% робіт на об’єкті у строк до 1 січня 2010 року, забезпечити можливість доступу і контролю за проведенням будівельних робіт стороні 2, а сторона 2 –власними силами і засобами виконати 10 % робіт на об’єкті у річний строк з моменту виконання стороною 1 усіх передбачених договором робіт.
У пункті 4.1 сторони передбачили, що після закінчення будівельних робіт об’єкт договору стає спільною частковою власністю сторін.
Сторони домовились про наступний розподіл часток у створеному майні: 1) частка сторони 1 складає 90%, 2) частка сторони 2 складає 10% (пункт 4.2 договору).
Згідно з пунктом 6.1 договору він набирає чинності з моменту його підписання і діє до моменту виконання сторонами усіх зобов’язань за договором.
Дострокове розірвання даного договору з мотивів недоцільності ведення спільної діяльності, невиконання, неналежного виконання, односторонньої відмови від виконання умов договору, а також в інших випадках, здійснюється виключно у судовому порядку (пункт 6.2 договору).
Відповідно до пункту 7.2 договору у разі односторонньої відмови від виконання зобов’язань за даним договором однією зі сторін у ході здійснення будівництва право власності на об’єкт будівництва, у повному обсязі, переходить до іншої сторони.
Листом від 11 січня 2010 року директор Виробничо-комерційної фірми "Медіне" ОСОБА_1. повідомив фізичну особу –підприємця ОСОБА_1 про виконання своєї частини зобов’язань за договором про спільне будівництво від 09 червня 2001 року і на підставі пункту 2.3.2 договору нагадав про необхідність приступити до виконання його зобов’язань за договором в частині участі будівництві (а. с. 37).
28 січня 2010 року відповідач листом повідомив про неможливість приступити до виконання своїх обов’язків за договором про спільне будівництво від 09 червня 2001 року, а також про відмову від виконання своїх договірних обов’язків у зв’язку з тяжкою економічною ситуацією (а. с. 38).
Беручи до уваги відмову від виконання сторони 2 від виконання своїх договірних зобов’язань, Виробничо-комерційна фірма "Медіне" звернулась до господарського суду з даним позовом про розірвання договору про спільне будівництво від 09 червня 2001 року та визнання права власності на збудоване майно.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши в сукупності наявні докази, судова колегія дійшла висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення вимог апеляційної скарги з огляду на наступне.
При врегулюванні спірних правовідносин необхідно керуватися положеннями Цивільного та Господарського кодексів України.
Так, предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності передбаченої законом підстави для розірвання договору про спільне будівництво від 09 червня 2001 року та визнання права власності на збудоване майно.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Факт неналежного виконання відповідачем своїх договірних обов’язків щодо участі у спільному будівництві підтверджується власним письмом відповідачем та по суті ним не заперечується.
За умовами пункту 6.2 спірного договору дострокове розірвання даного договору з мотивів недоцільності ведення спільної діяльності, невиконання, неналежного виконання, односторонньої відмови від виконання умов договору, а також в інших випадках, здійснюється виключно у судовому порядку.
Отже, сторони досить чітко визначили умови розірвання укладеної угоди.
Згідно з частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випа дках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розра ховувала при укладенні договору.
Враховуючи повну відмову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 від виконання своїх обов’язків відносно участі у будівництві торговельного павільйону для обслуговування зупинки «Залесская», розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка «Залесская»), судова колегія дійшла висновку щодо дії відповідача суттєво порушують законні інтереси позивача та значною мірою позбавляють його того, на що він розраховував при укладенні договору, тому позовна вимога про розірвання договору про спільне будівництво від 09 червня 2001 року є цілком правомірною та підлягає задоволенню.
Проте, розглянувши позовну вимогу визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка «вул. Залесская») загальною площею 150,8 кв. м, судова колегія дійшла висновку щодо відсутності достатніх правових підстав для її задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 331 Цивільного кодексу України).
Задовольняючи позовну вимогу про визнання права власності, судом не взято до уваги, що відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Цивільний кодекс України передбачає можливість виникнення права власності на підставі рішення суду у випадках, передбачених статтями 335, 376 та 392 Цивільного кодексу України. Стаття 331 зазначеного Кодексу, яка регулює порядок набуття права власності на новостворене майно, не передбачає можливості виникнення права на таке майно за рішенням суду. Частиною 2 статті 331 вказаного Кодексу передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду України від 10 лютого 2010 року.
Суд першої інстанції на зазначене також уваги не звернув та не з'ясував чи прийнято спірний об'єкт до експлуатації у встановленому порядку, чи здійснено його державну реєстрацію, а якщо ні то по якій причині і чи не позбавлений позивач можливості оформити своє право власності в порядку, встановленому законом.
При цьому, судова колегія вказує, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази здачі спірного об’єкту до експлуатації, здійснення державної реєстрації, або докази, які свідчать, що відповідач перешкоджає позивачу набути право власності на створене нерухоме майно.
Більш того, пунктом 7.2 договору про спільне будівництво від 09 червня 2001 року чітко визначено, що у разі односторонньої відмови від виконання зобов’язань за даним договором однієї зі сторін у ході здійснення будівництва, право власності на об’єкт будівництва у повному обсязі переходить до іншої сторони.
Отже, враховуючи повну відмову сторони 2 від виконання договірних зобов’язань, а також відсутність будь-яких доказів оспорювання відповідачем права власності позивача на об’єкт будівництва, судова колегія дійшла висновку, що права Виробничо-комерційної фірми "Медіне" жодним чином не порушені відповідачем, і у нього відсутні будь-які перешкоди в оформленні свого права власності у порядку, визначеному статтею 331 Цивільного кодексу України, яка регулює відносини набуття права власності на новостворене майно.
За змістом статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За правилами статті 1 Господарського процесуального кодексу України, до господарського суду звертаються особи за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, що кореспондується із положеннями статті 21 цього Кодексу, де до позивачів віднесено осіб, які пред'явили позов або в інтересах яких пред'явлено позов саме про захист порушеного права чи охоронюваного законом інтересу.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а стаття 16 зазначеного Кодексу передбачає право особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового чи майнового права і інтересу. Частиною 2 цієї статті визначені способи захисту цивільних прав та інтересів.
Системний аналіз наведених норм дозволяє зробити висновок, що захисту судом підлягає цивільне право, яке порушене, не визнається чи оспорюється.
Юридична зацікавленість позивача у вирішенні спору судом, покладає на нього обов'язок довести, що його цивільне право порушене, не визнається чи оспорюється відповідачем і що саме йому належить право вимоги.
Відсутність факту порушення права позивача, на захист якого подано позов, тягне за собою відмову у частині позовних вимог визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка «вул. Залесская») загальною площею 150,8 кв. м.
Ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки вказаним обставинам призвело до прийняття необґрунтованого рішення в частині задоволення позивних вимог про визнання права власності на спірний об’єкт на позивачем.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги (подання) має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є порушення або неправильне застосування норм процесуального права.
Невстановлення судом першої інстанції обставин, які мають суттєве значення у справі, та відсутність їх правової оцінки є порушенням вимог частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, що відповідно до частини 1 статті 104 цього Кодексу є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
З зазначених обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого господарського суду –частковому скасуванню.
Керуючись статтями 99, 101, пунктом 2 частини 1 статті 103, частиною 1, 2 статті 104,статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу прокурора Центрального району м. Сімферополя задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 07 липня 2010 року у справі №5002-23/3298-2010 скасувати частково.
3. Прийняти нове рішення в частині позовних вимог про визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка “вул. Залесская”) загальною площею 150,8 кв. м.
4. В частині позовних вимог про визнання права власності на нежитлове приміщення торгівельного павільйону для обслуговування зупинки громадського транспорту, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (зупинка “вул. Залесская”) загальною площею 150,8 кв. м у задоволенні позову відмовити.
5. В іншій частині рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 07 липня 2010 року у справі №5002-23/3298-2010 залишити без змін.
Головуючий суддя
Судді