справа №2-2507/2010 рік

РІШЕННЯ

Іменем  України

16 листопада 2010 р.                                                                                                           м. Керч

Керченський міський суд Автономної Республіки Крим в складі:

головуючого судді – Цветкова О. Я.

при секретарі – Пшеничній Г. О.,

за участю:

- представника позивача за довіреністю ОСОБА_1,

- відповідача ОСОБА_2 та її представника за ордером, договором адвоката ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Керчі цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_4 звернувся до Керченського міського суду з позовною заявою, в якій просить виселити відповідача з належної йому Ѕ частки будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, мотивуючи позовні вимоги неможливістю спільного проживання  через систематичне порушення нею правил співжиття.

У судовому засіданні представник позивача за довіреністю ОСОБА_1 позов підтримав, підтвердили обставини, викладені у позові, пояснив, що фактами, що підтверджують неможливість спільного проживання є, зокрема, відключення електроенергії, що відбулось 05.02.2010 р., встановлення відповідачем без згоди позивача електролічильника, зривання замку з вбиральні, факт здійснення перешкод в облаштуванні земельної ділянки, на якій розташований будинок, що відбувся 10.05.2010 р., а також образи позивача з боку відповідача.

ОСОБА_2 та її представник за ордером та договором адвокат ОСОБА_3 у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували з підстав, викладених у письмових запереченнях (а.с.15-16), просили у задоволенні позову відмовити.

Вислухавши пояснення сторін, їх представників, пояснення свідків, дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.

Судом встановлено, що власником Ѕ частки будинку АДРЕСА_1, а також самовільно збудованих будівель за вказаною адресою є ОСОБА_4 (а.с.6-7).  

Місце проживання сторін за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_4 зареєстровано  з 03.12.1971 року, а ОСОБА_2  зареєстровано з 18.09.1975 року, що підтверджується матеріалами справи, зокрема відповідними штампами у паспортах сторін (а.с.23,25) та не заперечується ними. Сторони домовились між собою про порядок користування приміщеннями вказаного будинку та проживають в різних частинах будинку, мають окремі входи, що також не заперечується ними та зазначено у постановах про відмову в порушенні кримінальної справи (а.с.11-12).

ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 24.02.1973 року по 29.09.2004 року, про що свідчать матеріали справи, зокрема відповідні штампи у паспортах сторін (а.с.23,25).

Суд зазначає, що ОСОБА_2 вселилась у спірні приміщення за згодою власника частки будинку ОСОБА_5, яка була матір’ю позивача ОСОБА_4, як дружина ОСОБА_4 та член сім'ї власника частки будинку, отже відповідно до ст. 156 Житлового кодексу УРСР набула рівні права користування жилим приміщенням, визначені ст. 9 Житлового кодексу УРСР.  

Рішенням Керченського міського суду від 05.11.2009 р., яке набуло законної сили 20.01.2010 р., встановлено, що рішенням Керченського міського суду від 04.04.2006 р. був встановлений факт прийняття ОСОБА_4 спадщини після смерті матері ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року і здійснення ним з того часу прав власника Ѕ частки вказаного будинку (а.с.17-18,19-20).

Отже, на час, коли ОСОБА_4 фактично прийняв спадщину та здійснював права власника він перебував у зареєстрованому шлюбі, тому ОСОБА_2 відповідно до ст.. 64 Житлового кодексу УРСР була членом його сім’ї. Тому після розірвання шлюбу з 29.09.2004 року ОСОБА_2 набула статусу колишнього члена сім’ї власника будинку.

Стаття 9 Житлового кодексу УРСР регламентує житлові права громадян, згідно з якими ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Статтею 156 Житлового кодексу УРСР визначено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім'ї власника будинку зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі у витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Аналогічні положення містяться й у ст. 405 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 157 Житлового кодексу УРСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

В обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначає неможливість спільного проживання з ОСОБА_2, у зв’язку з чим просить її виселити на підставі ст. 116 Житлового кодексу УРСР.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» N 2 від 12.04.1985 р. при вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Суд вважає недоведеним у судовому засіданні факт триваючої антигромадської поведінки ОСОБА_2, систематичне руйнування чи псування нею жилого приміщення, або використання нею його не за призначенням за наступних підстав.

Суд не бере до уваги посилання представника позивача на те, що фактами, що підтверджують неможливість спільного проживання є, зокрема, відключення електроенергії, що відбулось 05.02.2010 р., тому як не доведено з чиєї причини та внаслідок чиїх дій сталось таке відключення (а.с.47).

Встановлення відповідачем без згоди позивача електролічильника та посилання представника позивача, що тільки позивач є споживачем електроенергії, спростовується статтею 1 Закону України «Про електроенергетику» в якій споживачами енергії визначені суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи, що використовують енергію для власних потреб на підставі договору про її продаж та купівлю . Отже вирішальним є сам факт використання електроенергії. Факт підключення в присутності позивача підтвердив також свідок ОСОБА_6

Зривання замку з вбиральні суд вважає таким, що було здійснено з метою усунення перешкод у праві користування займаним приміщенням, які позивач здійснив шляхом замикання єдиної для всіх користувачів вбиральні, що підтверджено також показаннями свідка ОСОБА_7, до якої відповідач була змушена позивачем звертатись для користування її вбиральнею. Крім того, позивачем не доведено факту обов’язковості ремонту вбиральні, а також факту неможливості усунення начебто наявних недоліків вбиральні шляхом закривання її на замок та тримання ключа у себе.

Ф акт здійснення перешкод в облаштуванні земельної ділянки, на якій розташований будинок, що відбувся 10.05.2010 р., а також образи позивача з боку відповідача суд не бере до уваги, оскільки позивачем не надано документів про право на земельну ділянку, тому його право у даному випадку не є порушеним, а образи, хоча й доведені у судовому засіданні показаннями свідків ОСОБА_4, ОСОБА_8, є доказом неприязне них стосунків сторін між собою, втім це не є підставою для виселення у сенсі ст. 116 Житлового кодексу УРСР.

Фотографії пошкодженої двері (а.с.37) суд не бере до уваги в якості доказу систематичного руйнування відповідачем житлового приміщення оскільки, надані фотографії не містять дати фіксування, крім того, відсутня прив’язка до місцевості щодо пошкодження саме двері на стороні позивача та докази, що це пошкодження було спричинено саме відповідачем ОСОБА_2

Постанови про відмову у порушенні кримінальної справи (а.с.11,12) не є доказом вжиття заходів запобігання і громадського впливу, передбачених ст. 116 Житлового кодексу України, а є відповідно до ст. 97 КПК України рішенням прокурора, слідчого, органу дізнання за результатами перевірки заяв або повідомлень про злочини.

Посилання представника позивача на розбіжності показань свідка ОСОБА_9 щодо місця її постійного проживання суд не бере до уваги, оскільки суд не знаходить показання, дані нею у судовому засіданні у справі №№ 2-3983/08, 2-3598/09, протилежними показанням у цій справі. Крім того, показання свідка ОСОБА_9 про постійне проживання з матір’ю ОСОБА_2 в період перебування чоловіка у відрядженнях, підтверджені також поясненнями відповідача та свідка ОСОБА_10 та не водять у протиріччя з показаннями у справі № 2-3598/09. Крім того, цей факт не має прямого відношення до предмета спору.

Суд також зазначає, що з матеріалів справи вбачається наполегливість спроб позивача виселити відповідача з різних підстав, втім у задоволенні позову про виселення при новому розгляді справи, після скасування рішень першої та апеляційної інстанцій Верховним судом України, було відмовлено.

За таких обставин позовні вимоги не можуть бути задоволені.

Суд вважає за необхідне також зазначити можливість для позивача, для уникнення виникнення подальших конфліктів з відповідачем, вирішити питання щодо визначення порядку користування приміщеннями з розділенням особових рахунків, що було б спів мірним засобом захисту прав позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 9, 64, 65, 116, 157 Житлового кодексу УРСР, ст.ст. 214, 215 ЦПК України, суд  

                        ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житлового приміщення  – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду АР Крим через Керченський міський суд АР Крим протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складений 18 листопада 2010 р.

Суддя                                            О. Я. Цветков