ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 230-31-77
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
08.10.07 о 12:15 год. Справа № А17/257-07
Господарський суд Київської області у складі судді В.Г. Сухового
Секретар судового засідання –Т.Г.Деркач,
за участю представників:
позивача: Ясеницька І.С;
відповідача: не з’явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту
інвалідів
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТІОН-3»
про стягнення 4929,00 грн
СУТЬ СПОРУ:
До господарського суду Київської області надійшла позовна заява Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі-позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТІОН-3»(далі-відповідач) про стягнення 4776,90 грн адміністративно-господарських санкцій за невиконання у 2006 році нормативу, встановленого ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі - Закон), та 152,00 грн пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарської санкції.
Ухвалою господарського суду Київської області від 13.08.2007р. відкрито провадження у справі № А17/257-07 та призначено її до розгляду на 26.09.2007р.
Позивач обґрунтовує позов тим, що відповідач, в порушення вимог ст. 19 Закону у 2006 році не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, тобто, за одне робоче місце, призначених для працевлаштування інвалідів і не зайняте інвалідом, відповідач до 15.04.2007 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 4776,9 грн. Крім цього, позивач зазначає, що у ч. 3 ст. 20 Закону встановлено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені, а оскільки відповідач порушив терміни сплати адміністративно-господарських санкцій на 114 днів, то він повинен сплатити пеню у розмірі 152 грн.
Відповідачем 26.09.2007 р. було подано відзив на позовну заяву, де позивач зазначив підстави, посилаючись на які вважає позовну заяву необгрунтованою, та такою, що не підлягає задоволенню.
26.09.2007 р. в судовому засіданні оголошувалася перерва до 08.10.2007 року.
08.10.2007 року представник відповідача не з’явився в судове засідання, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить підпис представника відповідача Кулаженко К.Л. на бланку про перерву в розгляді справи від 26.09.2007 року.
Таким чином, відповідач вважається належним чином повідомленим про час та місце судового засідання.
Відповідно до ст. 128 КАС України неприбуття в судове засідання без поважних причин представника сторони або третьої особи, або неповідомлення ним про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд в с т а н о в и в:
Згідно з ч. 9 та ч. 10 ст. 20 Закону спори, що виникають із правовідносин за статтями 19, 20 Закону, вирішуються Фондом соціального захисту інвалідів або в судовому порядку. Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді.
Згідно з Положенням, затвердженим Директором Фонду соціального захисту інвалідів 10.06.2004р., Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів є територіальним органом Фонду соціального захисту інвалідів, що утворене для реалізації покладених завдань на Фонд соціального захисту інвалідів за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики України, та підзвітне і підконтрольне Фонду.
Позивач в позовній заяві посилається на порушення відповідачем ч. 1 ст. 19 зазначеного Закону щодо недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У частині першій ст. 19 Закону (в редакції чинній з 01.01.2006) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідачем до Фонду соціального захисту інвалідів у встановлені законом строки не був поданий Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік (форма № 10-ПІ). Проте, під час проведення позапланової перевірки працівниками Фонду 31.07.2007 року відповідач склав даний Звіт та подав його у встановленому порядку, що не заперечується представником позивача.
Згідно Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2006 рік (форма № 10-ПІ) на підприємстві відповідача норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів становив 1 особу. Згідно цього ж звіту у 2006 році відповідачем не було працевлаштовано на своєму підприємстві жодного інваліда.
Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону (в редакції чинній з 18.03.2006) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до Наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 19 грудня 2005 року N 420 «Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення»формою звітності про наявність вакантних місць на підприємстві є форма N 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", яка подається підприємствами щомісячно до державної служби зайнятості.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем були подані Звіти про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках (форма № 3-ПН) до Державного центру зайнятості за місцем реєстрації станом на 28 січня 2006 року, на 28 лютого 2006 року, на 28 березня 2006 року, на 30 травня 2006 року, на 30 червня 2006 року, на 25 липня 2006 року, на 28 серпня 2006 року, на 15 вересня 2006 року, на 25 жовтня 2006 року, на 25 листопада 2006 року, на 19 грудня 2006 року, на 18 січня 2007 року. У названих Звітах відповідачем зазначено вакансії для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до ч. 3 ст. 19 Закону (в редакції чинній з 01.01.2006) підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 Закону.
Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону (в редакції чинній з 01.01.2006), працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
З 18.03.2006 року набрала чинності змінена редакція ч. 1 ст. 18 Закону, згідно з якою забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
З наведених норм ст.ст. 18 і 19 Закону вбачається, що підприємства здійснюють самостійно працевлаштування інвалідів, але виходячи з вимог ст. 18 Закону.
У статті ж 18 Закону зазначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування здійснюється двома шляхами:
1) безпосереднє звернення інваліда до підприємства;
2) звернення інваліда до державної служби зайнятості (з подальшим його направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).
Отже, ст. 18 Закону не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов’язане самостійно здійснювати пошук інвалідів для їх працевлаштування на своєму підприємстві.
У частині третій ст. 18 Закону (в редакції чинній з 18.03.2006) чітко визначено зобов’язання підприємства, що використовує найману працю:
1) виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів;
2) надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для працевлаштування інвалідів;
3) звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Позивач, посилаючись на порушення з боку відповідача правил господарської діяльності, встановлених Законом, не надав суду доказів того, що підприємством відповідача не виділено та не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів, або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку підприємства–відповідача за зверненням інваліда до відповідача чи за направленням державної служби зайнятості.
З матеріалів справи та пояснень представників сторін вбачається, що інваліди на підприємство для працевлаштування не направлялися ні державним органом зайнятості, ні позивачем.
Стосовно ж надання відповідачем інформації державній службі зайнятості та звітування до Фонду соціального захисту інвалідів представник позивача не заперечив.
Водночас, відповідачем надано суду докази того, що ним систематично надавалася державній службі зайнятості відповідна інформація щодо виділення та створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів шляхом подання Звітів (форма № 3-ПН), у яких зазначено вакансії для працевлаштування інвалідів.Також відповідачем був поданий позивачу щорічний звіт за формою № 10-ПІ.
Відповідно до вимог статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод, та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 238 ГК України застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання здійснюється за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.
Позивач не довів, що відповідачем порушено встановлені правила здійснення господарської діяльності.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені за порушення термінів сплати цих санкцій в розмірі 4929,00 грн є необґрунтованими та неправомірними, в зв’язку з чим позов задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 128, 158, 160 –163, 167 КАС України, суд
ПОСТАНОВИВ:
В позові відмовити повністю.
Дана постанова набирає законної сили після закінчення 10-денного терміну на подання заяви про апеляційне оскарження/апеляційної скарги у разі їх не подання або після закінчення 20-денного терміну після подання заяви про апеляційне оскарження у випадку неподання апеляційної скарги або після закінчення апеляційного розгляду справи і залишення постанови без змін.
Дану постанову може бути оскаржено у 10-денний термін з дня складення у повному обсязі шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження/апеляційної скарги або у 20-денний термін після подання у 10-денний термін заяви про її апеляційне оскарження шляхом подачі апеляційної скарги.
Суддя: Суховий В. Г.