ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

19 серпня 2024 р.Справа № 160/22171/24

Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Сластьон А.О., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

16.08.2024 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо зменшення розміру надбавки за особливості проходження служби та премії у грошовому виразі у довідці №ФД104502 від 14.02.2024 року про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на 01.01.2023 року;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 оформити і надати до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області оновлену довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на 01.01.2023 року відповідно до вимог положень постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 року №260, із зазначенням відомостей про розміри надбавки за особливості проходження служби та премії у грошовому виразі, обчислених, виходячи з розмірів посадового окладу, окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, вказаних у довідці №ФД104502 від 14.02.2024 року.

Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивач звернулася до суду, вважаючи протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо зменшення розміру надбавки за особливості проходження служби та розміру премії у грошовому виразі у довідці від 14.02.2024 №ФД104502, яка була складена відповідачем на виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 30.01.2024 у справі №160/14920/23.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно до рішення суду було підготовлено оновлену довідку про розмір грошового забезпечення відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 станом на 01.01.2023, але розмір надбавки за особливості проходження служби та премії в зазначеній довідці самочинно зменшено відповідачем.

Так, судом встановлено, що постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року у справі №160/14920/23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/116648171) скасовано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 в адміністративній справі №160/14920/23  та прийнято нову постанову щодо задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .

Зокрема, визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1  щодо відмови у підготовці та направленні до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області довідки про розмір грошового забезпечення позивача, чинного станом на 01.01.2023 року, виходячи із розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 р. №2262-ХІІ, з урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017 р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які фактично виплачуються за відповідною посадою, для перерахунку з 01 лютого 2023 року розміру її пенсії.

Також, зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2  підготувати та надати до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області нову довідку про розмір грошового забезпечення позивача, чинного станом на 01.01.2023 року, виходячи із розрахункової величини -прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року у відповідності до вимог статей 43 і 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 р. №2262-ХІІ, з урахуванням положень постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» із обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, які фактично виплачуються за відповідною посадою, для перерахунку з 01 лютого 2023 року розміру її пенсії.

06.02.2024 ОСОБА_1 звернулася до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою щодо надання копії довідки про розмір її грошового забезпечення станом на 01.01.2023, яку відповідач на виконання рішення суду у справі №160/14920/23 мав направити до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Листом ІНФОРМАЦІЯ_1 від 13.03.2024 №7/14144/6 позивач була проінформована про те, що на виконання рішення суду у справі №160/14920/23 відповідач підготував оновлену довідку від 14.02.2024 №ФД104502 та направив її до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Не погоджуючись з визначеним у довідці від 14.02.2024 №ФД104502 розміром надбавки за особливості проходження служби та розміром премії у грошовому виразі, вважаючи, що відповідач самочинно зменшив розмір надбавки за особливості проходження служби та розмір пенсії, ОСОБА_1  16.08.2024 року звернулася до суду з відповідним позовом.

Так, на думку позивача, відповідач в цілях розрахунку надбавки за особливості проходження служби та премії не використав розрахункову величину посадового окладу, яка була предметом розгляду у справі №160/14920/23 та обов`язок щодо застосування якої при підготовці довідки було покладено на відповідача рішенням суду.

Таким чином, вище наведене свідчить про те, що підставою для звернення ОСОБА_1 з цим позовом стала її незгода з результатом виконання ІНФОРМАЦІЯ_2 рішення суду від 30 січня 2024 року у справі №160/14920/23.

Відповідно до частин 2, 3 статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно з частинами 2, 4 статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.

Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ст.370 КАС України).

Відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Згідно з частиною 8 статті 382 КАС України судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Аналіз зазначених норм свідчить, що КАС України передбачає такі види судового контролю за виконанням судового рішення: зобов`язання суб`єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (стаття 382 КАС України), визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України), оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, вчинених при примусовому виконанні рішення суду (стаття 287 КАС України).

Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі №806/2143/15 вказав, що зазначені правові норми КАС України (статті 382, 383) мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, установленому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення або стягнення заборгованості за іншим судовим рішенням.

В той же час, відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» (від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п.40) наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.

Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», від 15 березня 2001 року, заява №40758/09, п.68).

Отже, для цілей статті 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п.1 ст.6, ст.13 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.

Відтак, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в іншому (новому) судовому провадженні не розглядаються.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, неодноразово наведеній у постановах від 20.02.2019 у справі №806/2143/15, від 03.04.2019 у справі №820/4261/18, від 21.11.2019 у справі №802/1933/18-а, від 24.09.2020 у справі №640/15623/19.

Крім того, суд звертає увагу, що в постанові від 29.07.2020 у справі №580/1264/19 Верховний Суд вказав, що у разі порушення зазначеного порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень на виконання рішення суду провадження у справі належить закривати з посиланням на те, що спір вирішений судовим рішенням, яке набрало законної сили.

За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Спір у справі в цій частині, фактично виник на стадії виконання судового рішення. У спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов`язує виникнення підстав для визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду або встановлення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах.

В той же час, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Поряд із цим, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява №7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 170 КАС України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.

Враховуючи вищевикладене та з урахуванням практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку про відмову у відкритті провадження.

Про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п`яти днів з дня надходження позовної заяви (ч.2 ст. 170КАС України).

Відповідно до вимог частини 4 статті статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржено. У разі скасування ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі позовна заява вважається поданою у день первісного звернення до суду.

Керуючись статтями 170, 242, 248, 256, 382, 383 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії.

2. Копію ухвали направити особі, що звернулася із адміністративним позовом разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.

Ухвала набирає законної сили в порядку статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя                                                                                 А.О. Сластьон