Номер провадження: 22-ц/813/4653/21

Номер справи місцевого суду: 520/15600/17

Головуючий у першій інстанції Бескровний  Я. В.

Доповідач Цюра Т. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.09.2021 року                                                                 м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Цюри Т.В.,

Суддів: Гірняк Л.А., Сегеди С.М.,

За участю секретаря судового засідання: Лопотан В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року по цивільній справі за позовом Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального Управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2017 року, Заступник військового прокурора Одеського гарнізону звернувся до суду в інтересах Центрального Управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження органу приватизації №220513 від 28.10.2013р. про передачу ОСОБА_4 у приватну власність квартири, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради.

Визнано недійсним свідоцтво №19-26154 від 28.10.2013р. про право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на квартиру що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 подала до суду апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права просить суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року скасувати, в задоволенні позовних відмовити в повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу, представник Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області – А.В.Осадчій, посилаючись на її необґрунтованість, просить суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін (Том ІІ: а.с. 229-234).

В судове засідання, призначене на 23.09.2021 року з`явилися: апелянт ОСОБА_1 та її представник – Гайдай О.М., прокурор Богатир В.К. та представник Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області – А.В.Осадчій.

Представник Департаменту міського господарства Одеської міської ради до суду не з`явився, хоча був повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення осіб, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

За змістом ч.ч. 1, 4  ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам не в повній мірі відповідає, з огляду на таке.

Так, судом першої інстанції встановлено, що Розпорядженням Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 05.04.2004 № 448 (т.1 а.с.12), за клопотанням Управління Служби безпеки України в Одеській області №25/906 від 16.03.2004р. (т.1. а.с.8), до числа службових жилих приміщень Управління Служби безпеки України в Одеській області включено, зокрема, квартиру АДРЕСА_2 . Будинок згідно даних журналу обліку службових жилих приміщень Київської районної адміністрації Одеської міської ради належить Управління Служби безпеки України в Одеській області (т.1 а.с.157-159).

Приморська районна адміністрація виконкому Одеської міської ради 15.06.2004р. видала розпорядження №1780 від «Про прийняття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам», відповідно до якого ОСОБА_1 , як співробітник УСБУ, на склад родини чотири особи, отримала ордер на службову житлову квартиру АДРЕСА_3 , ордер №0915 серії ПР (т.1 а.с.23).

На підстав зазначених документів ОСОБА_1 зі своєю сім`єю вселилася у зазначену службову квартиру.

В подальшому відповідачем ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було ініційовано зміну особистого рахунку на вказану жилу площу, з ОСОБА_1 , на яку було видано службовий ордер №0915 серії ПР, на її чоловіка ОСОБА_4 (розпорядження Київської районної адміністрації Одеської міської ради №465 від 30.09.2013р. (т.2 а.с.37) та у подальшому подано до органу приватизації розпорядження №2819/064 від 01.10.2013р. на право оформлення договору найму (т.1 а.с.95). Згідно цього розпорядження громадянина ОСОБА_4 визнано наймачем спірної квартири, а ОСОБА_1 - такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_2 .

Судом також встановлено, що серед поданих ОСОБА_1 та ОСОБА_4 документів на приватизацію, наявна довідка, видана ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» №21/10/13 від 21.10.2013р. (т.1 а.с.94), згідно якої, спірна квартира перебуває на балансі ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» та не є службовою. Проте інформація, що міститься у вказаній довідці ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» не відповідає дійсності, оскільки жодних доказів того, що зазначена квартира виключена з числа службових або знаходиться на балансі ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» - суду не надано.

28.10.2013р. на підставі заяви ОСОБА_4 та інших документів, Органом приватизації Департаменту міського господарства Одеської міської ради видано Розпорядження №220513 про передачу зазначеної квартири у спільну часткову власність ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (т.1 а.с.91).

Департаментом міського господарства Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_1 та ОСОБА_4 видано свідоцтво № НОМЕР_1 від 28.10.2013 р. про право власності зазначену на квартиру (т.1 а.с.90).

ОСОБА_4 згодом помер і спадщину у вигляді Ѕ частини зазначеної квартири прийняла відповідач ОСОБА_1 (т.2 а.с.24), а 24.05.2018р. право власності на квартиру як цілу частину, на підставі договору дарування, зареєстровано на відповідача ОСОБА_3 (т.1 а.с.69-70).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, районний суд вихожив з того, що квартира АДРЕСА_3   вибула з числа службових жилих приміщень поза волею позивачів на підставі розпорядження органу приватизації №220513 від 28.10.2013р. про передачу ОСОБА_4 у приватну власність квартири, видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради та свідоцтва №19-26154 від 28.10.2013р. про право власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на цю ж квартиру, а тому порушене право позивачів підлягає захисту, а позов задоволенню.

Однак, апеляційний суд не може повністю погодитися із таким висновком рацонного суду, оскільки він не відповідає вимогам закону та фактичним обставианм справи, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ст. 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до ст.9 ЖК України громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Згідно зі ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Як встановлено ст.2 зазначеного Закону до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Відповідно до ст. 8 цього Закону приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Пунктом 6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37 встановлено, що жиле приміщення виключається з числа службових, якщо відпала потреба в такому його використанні, а також у випадках, коли в установленому порядку воно виключено з числа жилих. Виключення жилого приміщення з числа службових провадиться на підставі клопотання підприємства, установи, організації рішенням виконавчого комітету відповідної районної, міської, районної  в місті Ради народних депутатів.

Про виключення жилого приміщення з числа службових у журналі обліку службових жилих приміщень робиться відповідна відмітка.

Отже приватизації не підлягають квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а їх приватизація можлива лише у випадку виключення з числа службових за наявності клопотання підприємства, установи, організації та відповідного рішення на це виконавчого комітету районної, міської в місті Ради народних депутатів.

Як вбачається з наявного у матеріалах справи Листа Київської районної адміністрації Одеської міської ради №764/0111 від 25.04.2017р. спірна квартира АДРЕСА_4 із числа службових адміністрацією не виключалась та на даний час перебуває у зазначеному статусі.

Позивач стверджує, що будь-яких клопотань на виключення квартири АДРЕСА_3 з числа службових, як і на її подальшу приватизацію ОСОБА_4 та її чоловіку ОСОБА_1 не надавалося.

Таким чином, за відсутності клопотання Управління Служби безпеки України в Одеській області про виключення квартири АДРЕСА_3 з числа службових та відповідного рішення Київської районної адміністрації Одеської міської ради, органом приватизації всупереч вимогам ст.41 Конституції України, ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та п.6 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР затвердженої постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988р. № 37, 28.10.2013р. винесено спірне розпорядження №220513 про безоплатну передачу у власність ОСОБА_4 , як уповноваженому власнику квартири, квартири АДРЕСА_3 .

Згідно ст.202 ч.1 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу. Стаття 203 частина перша Кодексу передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Частина 3 цієї статті встановлює, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ч.1 ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Також, ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Однак, разом з тим, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою,відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, представником відповідача – ОСОБА_2 до суду першої інстанції було подано клопотання від 30.08.2018 року про застосування спливу строку позовної давності (Том І: а.с. 141-143). В подальшому, в ході слухання справи у суді першої інстанції, представником відповідача також неодноразово наголошувалось про застосування спливу строку позовної давності, що підтверджується протоколами судового засідання від 24.10.2018 року (Том І: а.с. 243-244) та від 08.04.2019 року (Том ІІ: а.с. 100-103).

В обгрунтування доводів апеляційної скарги, представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2 посилається на те, що суд першої інстанції, незважаючи на неодноразові запитання сторони відповідачів щодо розгляду клопотання про закриття даної цивільної справи у звязку із пропуском позивачами строку звернення з позовною заявою, в оскаржуваному рішенні суду жодного слова не зазначив, що є порушенням норм матеріального та процесуального права.

Так, як вбачається з оскаржуваного рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року, клопотання представника відповідача про застосування спливу строку позовної давності не розглянуто.

Натомість зі змісту позовної заяви вбачається, що як на підставу звернення до Київського районного суду м. Одеси із даним позовом, позивач вказав проведення органом приватизації в 2013 році приватизації квартири АДРЕСА_3 . та отримання ОСОБА_4 від Департамента міського господарства ОМР Свідоцтва №19-26154 від 28.10.2013 року про право власності на квартиру.

Однак, позов Заступник військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального Управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області до суду був поданий прокурором лише у грудні 2017 року.

При цьому, матеріалами справи встановлено, що позивачем не подано до суду доказів поважності причин пропуску строку позовної давності.

За змістом пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У справі Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine № 21722/11, параграф 137, від 9 січня 2013 року) Європейський суд з прав людини зазначає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.

Незастосування позовної давності за даними правовідносинами буде грубо порушувати загальні принципи цивільного судочинства щодо рівності всіх учасників процесу перед законом і судом та надання переваги державі в особі прокурора звертатись з позовами без обмеження будь-якими розумними строками.

З наведених мотивів, рішення суду слід скасувати та ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального Управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності слід залишити без задоволення, за спливом строку позовної давності.

Доводи апеляційної скарги є частково обгрнутованими та заслуговують на увагу суду.

Згідно із ст.374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 червня 2019 року – скасувати.

Прийняти постанову.

Позовні вимоги Заступника військового прокурора Одеського гарнізону в інтересах Центрального Управління Служби безпеки України та Управління Служби безпеки України в Одеській області до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування розпорядження та визнання недійсним свідоцтва про право власності - залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 30.09.2021 року.

Головуючий                                                                Т.В. Цюра

Судді:                                                                Л.А. Гірняк

С.М. Сегеда