Справа № 2-3455/10

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М      У К Р А Ї Н И

03 листопада 2010 року Солом'янський районний суд м. Києва

в складі: головуючого  судді        - Калініченко О.Б.

при секретарі                                  - Кучерявець О.В.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення, -

                                                           В С Т А Н О В И В:

01.07.2010 року позивачка звернулася з вказаним з позовом, в якому просить суд  усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1, виселивши відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з даного житлового приміщення.

Свою вимогу мотивує тим, що на підставі свідоцтва про право власності  №3361 від 16.03.1994 року та свідоцтва про право на спадщину №4-1954 від 15.05.2003 року вона є  єдиною власницею квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстрована лише одна. Проте в даній квартирі без реєстрації також проживають відповідачі: її син ОСОБА_2 та її невістка ОСОБА_3

Однак протягом тривалого часу між нею та відповідачами виникають постійні конфлікти, з яких вбачається, що відповідачі не визнають її власником даної квартири та чинять перешкоди у користуванні та розпорядженні даною квартирою. На неодноразові попередження щодо припинення порушень її прав та пропозиції виселитися  не реагують.

Оскільки в результаті чергового конфлікту з відповідачами 15.03.2010 року їй було нанесено фізичні ушкодження, що призвели до погіршення її здоров’я, то вона вимушена звернутися за захистом своїх прав та інтересів з вимогою виселити відповідачів зі вищевказаної квартири.

Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила суд їх задовольнити.

Відповідачі в судове засідання не з’явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, причини неявки суду не повідомили, будь-яких заяв чи клопотань до суду не направили. Суд вважає, що справу можна розглянути у відсутність відповідачів в порядку, передбаченому ч. 4 ст. 169 ЦПК України на підставі наявних у справі доказів, оскільки їх неявка не перешкоджає всебічному дослідженню обставин справи та винесенню судом законного рішення.

Суд, вислухавши пояснення позивачки, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов  не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що позивачка на підставі свідоцтва про право власності  №3361 від 16.03.1994 року та свідоцтва про право на спадщину №4-1954 від 15.05.2003 року є  єдиною власницею квартири АДРЕСА_1, за адресою якої зареєстрована лише вона.

Згідно ст.391 ЦК України власник  майна  має  право  вимагати  усунення  перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У відповідності до ст. 16 ЦК України одним із способі захисту порушених права, є зокрема зупинення дії, яка порушує право на відновлення становища, яке існувало до порушення.

Крім того, згідно із ст. 157 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст. 116 цього Кодексу, а саме ці особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення

Однак виселення відповідно до ст.116 ЖК України осіб, які систематичним порушенням правил співжиття  роблять неможливим для всіх інших членів сім’ї проживання в одній квартирі, допускається як крайній захід. При вирішенні справ про виселення з цих підстав мають враховуватись порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені особою в іншому місці або не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.

Під таким порушенням слід розуміти навмисні дії, пов’язані з нехтуванням загальноприйнятими нормами спільного проживання людей в квартирі,  а саме вчинення скандалів, бешкетів, нанесення образ, навмисне створення перешкод в користуванні підсобними приміщеннями, явне ігнорування вимог про дотримання тиші в установлений час і тому подібне.

Систематичним може бути визнано повторне вчинення такої дії, якщо до винного раніше вже були прийняті заходи запобігання та громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Як випливає з роз’яснень Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2, заходи попередження маються на увазі ті, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи ЖБК, трудових колективах, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання  винної особи, незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення.

Виходячи з офіційного характеру  заходів запобігання та громадського впливу, які мають передувати виселенню на підставі ст. 116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення, і відповідно до ст.  59  ЦПК України про допустимість засобів доказування факт застосування заходів запобігання судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, іншими уповноваженими органами, а заходи громадського впливу – органами самоорганізації населення повинен підтверджуватися письмовими доказами. При цьому предметом розгляду повинна бути поведінка особи щодо порушення вищевказаних правил користування жилим приміщенням, яка була б визнана антигромадською і яку б запропоновано цій особі припинити.

Згідно зі ст.ст. 59, 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказуваннями, та не може ґрунтуватися на припущеннях, оскільки відповідно до принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обґрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення.

Однак з  матеріалів справи вбачається, що позивачкою не надано належних обґрунтувань та доказів на підтвердження систематичних порушень відповідачами правил співжиття  разом з нею  та застосування до них заходів запобігання та громадського впливу, оскільки з приводу порушення відповідачами правил співжиття вона, за її поясненнями, нікуди не зверталась через релігійні переконання, а тому свої вимоги про виселення відповідачів з спірного житлового приміщення ґрунтує лише на припущеннях, які відповідно до норм процесуального права   не мають правового значення для ухвалення рішення у справі.

Разом з тим, суд може вирішити спір  лише  з  вказаної позивачкою підстави, передбаченої ЖК України. Змінити  підставу позову за власної ініціативою суд не вправі, оскільки цим самим втручається в диспозитивні права позивачки, які передбачають її право на вільне розпорядження своїми як матеріальними правами, так і процесуальними засобами їх реалізації.  

Виходячи з того, що позивачкою ОСОБА_1 вказана правова підстава позову, передбачена ст.116 ЖК України, для виселення членів сім’ї власника квартири є необґрунтована, то суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивачки про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1  задоволенню не підлягають.  

Керуючись ст.16, 391 ЦК України, ст.ст. 116, 157 ЖК України, ст. ст. 10-11, 57-60, 88, 169, 209, 212-215, 218  ЦПК України, суд, -      

В И Р І Ш И В:

Позов  ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про виселення залишити без задоволення.  

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: