ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Ситнік О. М.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 вересня 2021 року № 9901/396/19 (провадження № 11-67заі21)

в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним рішення

Короткий виклад історії справи

26 липня 2019 року ОСОБА_1 звертався до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до ВККС, у якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 щодо визначення результатів кваліфікаційного іспиту, відмови в допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання та визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді Зачепилівського районного суду Харківської області.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що оскаржуване рішення ВККС від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 підписано головуючим Мішиним М. І. та членами Комісії ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

З відкритих джерел інформації позивачу стало відомо, що члена ВККС ОСОБА_3 з 27 червня 2019 року звільнено з посади відповідно до пункту 6 частини шістнадцятої статті 94, пунктів 3 і 4 частини першої та частини третьої статті 96 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII).

На переконання позивача, ОСОБА_3 не відповідав вимогам пункту 6 частини шістнадцятої статті 94 Закону № 1402-VIII при призначенні його на посаду члена ВККС. Тому вважає, що склад ВККС при прийнятті спірного рішення усупереч частині четвертій статті 94 Закону № 1402-VIII був неповноважним, оскільки складався менше ніж з трьох її членів.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 23 лютого 2021 року звертався до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою з тих підстав, що вважав його прийнятим з порушенням норм процесуального права, при неповному з`ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, що, своєю чергою, призвело до невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та до неправильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі просив скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року та прийняти нове, яким задовольнити позов.

Короткий зміст установлених обставин та рішення суду попередньої інстанції

Указом Президента України від 23 серпня 2012 року № 484/2012 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Зачепилівського районного суду Харківської області.

Рішенням від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18 Комісія призначила кваліфікаційне оцінювання 1790 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді.

Рішенням від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 ВККС вирішила: визначити, що суддя Зачепилівського районного суду Харківської області ОСОБА_1 не склав іспиту для суддів місцевих та апеляційних судів, призначеного рішенням Комісії від 2 березня 2018 року № 33/зп-18; відмовити судді Зачепилівського районного суду Харківської області ОСОБА_1 у допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди», призначеного рішенням Комісії від 1 лютого 2018 року № 8/зп-18, за результатами іспиту суддів місцевих та апеляційних судів; визнати суддю Зачепилівського районного суду Харківської області ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді; внести подання до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про звільнення з посади цього судді.

У липні 2018 року позивач звертався до Верховного Суду з адміністративним позовом до ВККС, у якому просив визнати протиправним та скасувати зазначене рішення Комісії від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18.

Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 9901/713/18 за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним та скасування рішення ВККС відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що оскаржуване рішення прийнято Комісією на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки Законом № 1402-VIII встановлено вичерпний перелік підстав, за наявності яких рішення Комісії, прийняте за результатами проведеного кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване, зокрема, у разі якщо склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити (пункт 1 частини третьої статті 88 цього Закону). Зазначене рішення суду набрало законної сили.

Повторне звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом про скасування рішення Комісії від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 щодо визначення результатів проведеного стосовно нього кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді зумовлене іншою підставою, зокрема тим, що, на його думку, в ухваленні Комісією цього рішення брав участь ОСОБА_3 , який нелегітимно перебував на посаді члена Комісії.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду виходив з того, що станом на момент ухвалення Комісією оскаржуваного рішення від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 ОСОБА_3 перебував на посаді члена Комісії, брав участь у засіданнях та ухваленні відповідних рішень Комісії згідно з вимогами Закону № 1402-VIII.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що викладені позивачем на обґрунтування підстав заявленого позову твердження ґрунтуються на суб`єктивному тлумаченні повідомлень у засобах масової інформації, норм чинного законодавства та не відповідають фактичним обставинам справи.

Відтак Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про те, що на дату ухвалення оскаржуваного рішення ОСОБА_3 був повноправним членом ВККС і мав право брати участь (у складі ВККС) у прийнятті рішень.

Водночас суд першої інстанції зауважив, що рішення ВККС стосовно затверджених результатів іспиту, зокрема, щодо позивача вже отримало правову оцінку у справі № 9901/713/18, в межах якої суд констатував правомірність прийняття рішення ВККС від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 та відсутність підстав для його скасування.

В апеляційній скарзі на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року ОСОБА_1 зазначав, що воно прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Скаржник вважав, що оскаржуване рішення є незаконним унаслідок порушення порядку визначення колегії суддів для розгляду справи № 9901/396/19. На переконання ОСОБА_1 , суд першої інстанції при визначенні складу суду в цій справі діяв усупереч частинам шостій, дванадцятій статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС). Мотивував це тим, що зі звіту авторозподілу справи № 9901/396/19 слідує, що автоматично, тобто за випадковим числом, визначено суддю-доповідача, а до нього приєднано колегію, до постійного складу якої входить не три судді, як того вимагає процесуальний закон, а п`ять суддів, що процесуальним законом не передбачено.

На цій підставі скаржник заявляв відвід колегії суддів, визначеній для розгляду справи № 9901/396/19, однак у його задоволенні ОСОБА_1 було відмовлено.

Також скаржник зазначав, що колегія суддів, визначена для розгляду справи № 9901/396/19, порушила правила вирішеннявідводів та самовідводів.

Крім того, скаржник вважав, що внаслідок нікчемності Указу Президента України від 7 травня 2019 року № 195 «Про призначення суддів» у частині призначення суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Загороднюка А. Г., Губської О. А., Кашпур О. В., Соколова В. М. та Калашнікової О. В. у зазначених суддів відсутні повноваження, оскільки на момент їх призначення вони вже перебували в статусі суддів безстроково, мали повноваження суддів і на професійній основі відправляли правосуддя у відповідних судах України, до яких їх було переведено чи обрано у встановленому законом порядку.

На переконання скаржника, при вирішенні питання щодо зупинення провадження Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду порушив принципи змагальності та рівності сторін. Так, ОСОБА_1 зазначав, що відповідач позбавлений адміністративної процесуальної дієздатності внаслідок відсутності відповідального органу - Комісії, а тому позбавлений можливості реалізувати свої процесуальні права.

Також ОСОБА_1 стверджував, що судом першої інстанції допущено неналежне повідомлення сторін про час та місце розгляду справи № 9901/396/19. Зокрема, зазначав, що він не був у встановленому процесуальному порядку повідомленим про час та місце розгляду справи, про що свідчить наявність у справі судової повістки, повернутої за закінченням терміну зберігання. Крім того, зауважував, що з урахуванням того, що ВККС не є сформованою, то не можна стверджувати, що вона повідомлена належним чином про час і місце розгляду цієї справи.

Водночас скаржник зазначав, що висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду про те, що рішення ВККС від 20 липня 2018 року отримало оцінку у справі № 9901/713/18, не повною мірою відповідає фактичним обставинам цієї справи. Зокрема, ОСОБА_1 вказав, що підстави позову в зазначеній справі були іншими. При цьому зауважував, що повноваження членів колегії ВККС на час прийняття рішення у справі № 9901/713/18 не ставилися під сумнів, тоді як після звільнення ОСОБА_3 вважав склад колегії, який провів оцінювання щодо нього, «дефектним», що і є підставою позову в цій справі.

Скаржник вважав, що суд першої інстанції, уживши термін «повноправний член ВККС» замість «повноважний член ВККС», ухилився від надання правової оцінки саме питання повноважності ОСОБА_3 як члена ВККС.

Наполягав на тому, що з огляду на зазначене склад колегії ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання щодо нього, не мав повноважень його проводити, оскільки ОСОБА_3 виявився таким, що не може бути членом Комісії на час прийняття оскаржуваного рішення ВККС.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 8 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнила частково. Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року скасувала, а провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним рішення закрила.

Основні мотиви, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

Кваліфікаційне оцінювання є спеціальною процедурою, що має на меті визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями.

При цьому виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади.

Водночас за змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

Водночас за нормами Закону № 1402-VIII (стаття 88) рішення Комісії, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, суддя (кандидат на посаду судді) має право оскаржити до адміністративного суду.

При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

Більшість суддів Великої Палати Верховного Суду дійшли висновку, що з огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема можуть вплинути на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Зважаючи на правове регулювання, а також статус та повноваження ВРП та ВККС у процедурі кваліфікаційного оцінювання судді, більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважають, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП та разом із цим рішенням.

Враховуючи концепцію належного врядування, зміст якої, зокрема, розкритий у практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватись після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Відповідно до частини третьої статті 34 КАС суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що предметом позову в цій справі є визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 про його невідповідність займаній посаді судді Зачепилівського районного суду Харківської області, яким, зокрема, рекомендовано ВРП розглянути питання про звільнення позивача з посади судді.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За частиною третьою статті 24 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Крім того, вважаємо за необхідне наголосити, що вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (пункт 4).

Відповідно до пункту 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді.

Згідно з пунктом 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі / Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції, і чим серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, тим важливішими є такі права на ефективне оскарження.

ЄСПЛ у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а є бар`єром, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).

Як убачається з матеріалів справи, спірне рішення Комісії від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18, ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_1 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді і є підставою для внесення ВККС рекомендації до ВРП про звільнення позивача. Отже, на наше переконання, є таким, що порушує права ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС, оскільки справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Не погоджуючись із наведеним висновком більшості суддів Великої Палати Верховного Суду, вважаємо за необхідне зазначити таке.

Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, ВРП, Комісії визначені у статті 266 КАС.

Підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України з дня набрання чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом.

Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом.

За правилами частин першої, другої та п`ятої статті 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.

На підставі частин другої, четвертої статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом.

Згідно з положеннями частин другої та третьої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.

Рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким зі складу членів ВККС, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

З аналізу вказаних законодавчих норм убачається, що суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, має право оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС.

При цьому необхідно зазначити, що рекомендаційний характер має лише останній абзац оскаржуваного рішення, а всі інші за своєю правовою природою є імперативними приписами, що порушують права та законні інтереси позивача ОСОБА_1 , у зв`язку із чим таке рішення може бути оскаржено до суду.

Ураховуючи наведене, вважаємо, що висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення Комісії від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, є помилковим.

На нашу думку, розглядаючи адміністративну справу, необхідно перевіряти обґрунтованість та мотиви визнання ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді судді, які зазначені у рішенні ВККС від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18.

Повна перевірка рішення, яке оскаржується, на предмет дотримання принципів, наведених у частині другій статті 2 КАС, є гарантією досягнення мети адміністративного судочинства - ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

При цьому перевірка лише формальної наявності в тексті рішення ВККС мотивів, з яких остання дійшла відповідних висновків, без оцінки їх обґрунтованості та аргументів особи, щодо якої прийнято рішення, не узгоджується з метою адміністративного судочинства. Обмеження судового контролю суперечить самій природі Верховного Суду, визначеного Конституцією України найвищим судом у системі судоустрою України, покликаного забезпечувати гарантоване право людини на ефективний судовий захист.

Таким чином, при вирішенні спорів щодо рішення, дій та бездіяльності ВККС суд повинен перевірити, чи не порушує таке рішення права та свободи людини в цілому, і не обмежуватись аналізом переліку підстав, які визначені у частині третій статті 88 Закону № 1402-VIII.

Крім того, слід зазначити, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду як суд першої інстанції, а також Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядали справи з аналогічними позовними вимогами, стосовно яких приймалися судові рішення по суті (справи № 9901/729/18, 9901/828/18, 9901/598/18, 9901/558/18), у тому числі й справу за позовом ОСОБА_1 до ВККС про визнання протиправним та скасування рішення відповідача від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18 (справа № 9901/713/18).

Саме Велика Палата Верховного Суду спрямувала практику розгляду справ з подібними позовними вимогами (справа № 9901/646/18 (П/9901/646/18) (провадження № 11-1146заі18)).

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду фактично змінила власну правову позицію (правовий висновок щодо оскарження рішень ВККС), однак, на наше переконання, не повинна була змінювати практику розгляду справ такої категорії.

На нашу думку, мотиви, з огляду на які виникають підстави для такого відступу / зміни практики, можна окреслити так: можуть бути наслідки зіставлення характеру (змісту) спірних правовідносин та казусів (правових ситуацій), на підставі яких було сформульовано правовий висновок; час виникнення зазначених правовідносин, умови їх дії та існування; відсутність / наявність між ними істотного часового розриву; стабільність / змінність нормативного регулювання відносин, щодо яких виник спір, і відносин, що були підставою для формулювання правового висновку; відсутність / настання ґрунтовних змін у суспільному й економічному житті країни, за буття яких сформульований правовий висновок почав обмежувати та/чи дезорієнтувати в питаннях забезпечення однакового застосування норм права; або ж у межах конкретних фактичних обставин справи виявлені обставини, які існували на час формулювання правового висновку, але містять у собі ознаки, які не охоплюються трактуванням Великої Палати Верховного Суду, та є необхідними і достатніми для прийняття іншого судового рішення.

На наше переконання, таких мотивів у цій справі немає.

За викладених обставин більшість суддів Великої Палати Верховного Суду, скасувавши рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року та закривши провадження в цій справі, заклала суперечності як щодо застосування пункту 1 частини першої статті 238 КАС, яка передбачає закриття провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, так і щодо положень частини четвертої статті 22, статті 266 цього Кодексу та статті 88 Закону № 1402-VIII, які, на наше переконання, прямо передбачають оскарження до суду рішення ВККС від 20 липня 2018 року № 1275/ко-18.

Висновки

З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була розглянути апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 25 січня 2021 року по суті та ухвалити відповідне рішення, а не закривати провадження у справі № 9901/396/19, дійшовши помилкового висновку про те, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Судді Великої ПалатиВерховного Суду: О. Б. Прокопенко

В. В. Британчук

Ж. М. Єленіна

О. М. Ситнік