УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/846/17 Головуючий у 1-й інст. Чішман Л.М.

Категорія 76 Доповідач Галацевич О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2021 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого – судді Галацевич О.М.,                

суддів:                                                            Борисюка Р.М., Микитюк О.Ю.,

з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.                

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №295/846/17 за позовом ОСОБА_1 до Багатопрофільного малого  приватного підприємства «Сприяння», треті особи: Управління держпраці у Житомирській області, Головне управління Державної податкової служби у Житомирській області, про встановлення факту перебування в трудових відносинах та стягнення заборгованості по заробітній платі,

за апеляційною скаргою Багатопрофільного малого приватного підприємства «Сприяння»,

на рішення Богунського районного суду м. Житомира, ухвалене 19 листопада 2020 року суддею Чішман Л.М. у м. Житомирі, повний текст рішення складено 30 листопада 2020  року,

в с т а н о в и в :

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 23 лютого 2017 року (т.2 а.с.24), просила: стягнути з Багатопрофільного малого приватного підприємства «Сприяння» (далі – Підприємство, БМП «Сприяння») на її користь заборгованість по заробітній платі у сумі 128985,73 грн; встановити факт її перебування у трудових відносинах з відповідачем з 01 липня 2014 року по час подання позову.

В обґрунтування позову зазначила, що з 01 липня 2014 року почала працювати бухгалтером БМП «Сприяння», була допущена до первинної бухгалтерської документації підприємства, з якою вона ознайомилась, приводила у належний стан, готувала та подавала звітність до контролюючих органів. Наказ роботодавця про прийняття її на роботу на посаду бухгалтера оформлений лише 21 жовтня 2014 року, проте запис в трудовій книжці про прийняття на роботу на посаду бухгалтера зроблений не був. Заяву про звільнення вона не писала, наказ про звільнення не отримувала. Вказала, що її заробітна плата за домовленістю з директором Підприємства мала становити 4160,83 грн, яку вона фактично не отримувала, в результаті чого виникла заборгованість із заробітної плати у сумі 128985,73 грн.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 19 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Встановлено факт перебування в трудових відносинах ОСОБА_1 та БМП «Сприяння» з 21 жовтня 2014 року по 20 лютого 2015 року. Стягнуто з БМП «Сприяння» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в сумі 5044,11 грн за період з 21 жовтня 2014 року по 20 лютого 2015 року без урахування обов`язкових податків та платежів. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі представник Підприємства - Швидченко В.І., посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове – про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та вирішити питання розподілу судових витрат.

Зазначив, що суд залишив поза увагою наявну у матеріалах справи копію заяви ОСОБА_1 , де написано про укладення з нею цивільно-правової угоди (т.1 а.с.39). Вважає, що суд не врахував факт неприязних відносин позивачки до відповідача у зв`язку із наявністю іншої справи (№295/3792/16-ц) та штучність даного позову, який, на його думку, пов`язаний з такими обставинами. Вказав, що ОСОБА_1 особисто в судовому засіданні підтвердила, що виконувала роботу за цивільно-правовим договором, оскільки на питання головуючого пояснила, що приходила на підприємство раз, два чи три рази на тиждень, але в основному працювала вдома з флешкою. Позивачка не надала жодних допустимих та належних доказів на підтвердження обставин, якими обґрунтовувала свої позовні вимоги. Надані нею копії документів (т.1 а.с. 4, 6-8, 49, 119-120, 124-157, 159-163, 164, 166-168) є недопустимими та недостовірними доказами, оскільки вони не засвідчені відповідним чином, а судом не встановлено яким чином вони одержані. Окрім того, суд не звернув уваги, що при трудовому договорі мав би бути наказ відповідача про прийняття позивачки за конкретною кваліфікацією на посаду, передбачену штатним розписом Підприємства і яка була вакантною на момент подання заяви позивачкою. Мало б бути підтвердження наявності у позивачки відведеного робочого місця, проведення з нею інструктажів про безпеку праці на виробництві, підтвердження факту підпорядкування позивачки правилам внутрішнього трудового розпорядку, правилам трудової дисципліни. Також мав би бути табель обліку робочого часу, трудова книжка з відміткою про прийняття на роботу, бухгалтерські проводки по нарахуванню їй заробітної плати тощо. Вважає, що суд безпідставно послався на надані позивачкою бухгалтерські документи та документи фінансової звітності Підприємства, як доказ того, що такі документи виготовлялися з відома та за згодою керівника. Надані позивачкою документи, на його думку, є підробленими, в них зазначені неправильно обов`язкові реквізити, тощо. При цьому, суд проігнорував клопотання про витребування оригіналів податкових декларацій з кримінального провадження №12017060020003028 та призначення у справі судової технічної та почеркознавчої експертизи. Зауважив, що суду не надано жодного доказу, які б відповідали Національному стандарту України та вимогам законодавства, документів, поданих позивачкою в оригіналах не існує. Також, вказав, що суд не дослідив документів, наданих стороною відповідача, на підтвердження відсутності ознак укладення з відповідачкою трудового договору: копії правил внутрішнього розпорядку підприємства – відповідача, копії вводного інструктажу з правил техніки безпеки та копії цивільно-правової угоди №3, яку мав намір відповідач укласти з позивачкою, про яку було зазначено у наказі №20 від 21.10.2014, але від підписання якої позивачка відмовилася. У своїй заяві позивачка, знаючи про відсутність вакантної посади бухгалтера і розуміючи, що роботу вона може виконувати лише в домашніх умовах або на своєму робочому місці в ФОП « ОСОБА_2 », власноруч написала, що з нею було укладено цивільно-правову угоду. Вважає, що суд залишив поза увагою той факт, що з 30 червня 2014 року з штату Підприємства звільнені всі працівники, в тому числі директор та головний бухгалтер – ОСОБА_3 , який продовжив виконувати свої функції до 30 грудня 2016 року і у цей період Підприємство перебувало в стані непрацюючого. Також, зазначив, що ним під час розгляду справи було надано вичерпну інформацію про скоєння фальсифікації письмових доказів групою осіб ( ОСОБА_1 , її представником ОСОБА_4 та посадовими особами Житомирської ОДПІ). Право підпису податкової звітності у спірний період мали він та ОСОБА_3 . Судом ці обставини не враховані, як і не врахований акт головного інспектора «Держпраці», у якому зазначено, що ОСОБА_1 не перебувала у трудових відносинах з Підприємством.

Вважає помилковими висновки суду про те, що коефіцієнт виробничої потужності не спростовує факту роботи позивача на Підприємстві у спірний період. Також вважає неправильним нарахування позивачці заробітної плати за період з 21 жовтня 2014 року по 20 лютого 2015 року, оскільки належні і допустимі докази виконання нею роботи на підприємстві відсутні. Судом не досліджено довіку УОТЗ ГУ НП України в Житомирській області від 19.12.2018, яка підтверджує, що позивачка за спірний період часу на території Підприємства була один єдиний раз.

У своїх доводах послався на судову практику у аналогічних правовідносинах.

Ухвалою Житомирського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року до участі у справі залучено правонаступника третьої особи Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області – Головне управління Державної податкової служби у Житомирській області (т.13 а.с.15).

В суді апеляційної інстанції представник БМП «Сприяння» - Швидченко В.І. апеляційну скаргу підтримав із зазначених у ній підстав.

Представники ОСОБА_1 - ОСОБА_5 та ОСОБА_4 апеляційну скаргу не визнали, посилаючись на безпідставність її доводів та правильність висновків суду першої інстанції.

Заслухавши пояснення зазначених осіб, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що факт перебування її в трудових відносинах з  БМП «Сприяння» з 21 жовтня 2014 року по 20 лютого 2015 року та невиплати їй роботодавцем заробітної плати знайшов своє підтвердження під час вирішення даного спору.

Зокрема, судом першої інстанції встановлено, що наказом Підприємства №20 від 21 жовтня 2014 року ОСОБА_1 зарахована на посаду бухгалтера, згідно її заяви від 20 жовтня 2014 року (т.1 а.с. 4).

Відповідно до ч. 3 ст. 24 КЗпП України в редакції від 16.10.2014, яка діяла на момент видачі даного наказу, укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу.

Тому, суд вважав, що видача наказу про зарахування позивача на роботу свідчить про укладення трудового договору між позивачем та відповідачем.

Окрім того, суд вважав доведеним факт зарахування Підприємством позивачки на роботу, допущення її до роботи, з огляду на зміст листів керівництва Підприємства, які адресовані позивачці 23.06.2015, 03.08.2015, 12.04.2016 (т.1 а.с.6-8, 166-168), та містять посилання на передачу їй згідно акта від 27.09.2014 бухгалтерської документації, зарахування її на роботу з 21.10.2014 на посаду бухгалтера.

Також, суд зазначив, що факт перебування позивача в трудових відносинах з відповідачем підтверджується бухгалтерськими документами та документами фінансової та податкової звітності БМП «Сприяння», оскільки такі документи містять підпис та прізвище, ініціали позивача, підпис та прізвище, ініціали керівника відповідача та печатку відповідача (т.1 а.с.124-157). Документи податкової звітності містять штамп з відміткою «Отримано», дату отримання, з зазначенням юридичної особи, що здійснила відмітку «Житомирська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління Міндоходів у Житомирській області». Тому, суд дійшов висновку, що вищевказані бухгалтерські документи та документи податкової звітності виготовлялись позивачем з відома та за згодою керівника відповідача, а їх наявність спростовує твердження відповідача про те, що позивач не виконувала жодної роботи на підприємстві.

Встановивши факт роботи позивачки по 20.02.2015, суд виходив з того, що останній документ податкової звітності відповідача - «Податкова декларація з плати за землю», на якому міститься прізвище і підпис позивачки, скріплений печаткою відповідача, отриманий Житомирською ОДПІ 20.02.2015.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову, враховуючи наступне.

З матеріалів справи вбачається, що 21.10.2014 ОСОБА_1 звернулась із заявою до керівника Підприємства, у якій просила прийняти її на посаду бухгалтера за цивільно-правовою угодою з 21.10.2014 (т.1 а.с. 39).

Зі змісту копії наказу Підприємства №20 від 21.10.2014 вбачається, що, розглянувши особисту заяву ОСОБА_1 щодо зарахування її на вакантну посаду бухгалтера, керівником відповідача наказано зарахувати останню бухгалтером Підприємства, уклавши з нею цивільно-правову угоду на виконання цих функцій з 21.10.2014 (т.1 а.с. 4).

Представник відповідача заперечував факт перебування позивачки у трудових відносинах з Підприємством. Зазначав, що БМП «Сприяння» мало намір укласти з ОСОБА_1 цивільно-правовий договір, про що було зазначено у наказі №20 від 21.10.2014. Цивільно-правову угоду позивачка не підписала. Остання мала виконувати за цією угодою роботу з бухгалтерськими документами, проте таку не виконувала, на підприємство не приходила, у зв`язку з чим наказ від 21.10.2014 був скасований наказом від 19.01.2015.

Сторона позивачки зазначала, що ОСОБА_1 відмовилась укладати цивільно-правову угоду, але її фактично було допущено до роботи на Підприємстві, вона виконувала обов`язки бухгалтера, приходила на роботу по мірі необхідності, здавала звітність контролюючим органам, але заробітну плату не отримувала. Про скасування наказу про прийняття на роботу позивачці не відомо.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 2 КЗпП України, працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі чи організації, або з фізичною особою.

Стаття 21 КЗпП України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації, чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації, чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечити відповідні умови праці, необхідні для виконання обумовленої договором роботи.

Відповідно до вимог статті 24 КЗпП України (у редакції на час спірних правовідносин) трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частина 4 цієї статті, яку було виключено з 01 січня 2015 року згідно із Законом України від 28 грудня 2014 року).

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи (частина друга статті 24 КЗпП України).

Тобто, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантуються заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.

Аналіз наведених вище норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладення трудового договору свідчить про те, що між працівником та роботодавцем виникли правовідносини, що зобов`язують їх виконувати певні функції та дотримуватись вимог, встановлених для сторін трудового договору законодавством про працю. Отже, лише у разі доведення факту укладення трудового договору працівник має право вимагати, а роботодавець зобов`язаний вчинити дії, спрямовані на реалізацію прав працівника, які гарантовані йому законодавством.

Основною ознакою, що відрізняє трудові відносини є те, що трудове законодавство регулює процес трудової діяльності, її організації, а за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. На відміну від працівника, виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує та виконує свою роботу.

Цивільно-правовий договір відповідно до частини першої статті 626 ЦК України є домовленістю двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

На підставі статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

В частині першій статті 903 ЦК України чітко вказано, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Характерною відмінністю трудового та цивільно - правового договорів є те, що в цивільно-правових договорах має місце рівність сторін і за цивільно-правовим договором оплачується не процес праці, а його результат, який визначається після закінчення роботи. Особа, що виконує роботу на підставі такого договору, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, вона сама організовує свою роботу і виконує її на власний ризик. Тобто, за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається поза його межами, а метою договору є отримання певного матеріального результату. Отже, за цивільно - правовим договором, в даному випадку договором надання послуг, оплачується готовий результат наданої виконавцем послуги.

На відміну від трудового договору, розмір винагороди за виконану роботу (надану послугу) визначається у договорі (підряду чи про надання послуг). При цьому розмір винагороди не залежить від розміру мінімальної заробітної плати. Строк оплати також зазначається у договорі.

Трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання, трудова діяльність не припиняється.

Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Як визначено нормами трудового законодавства, про роботу за сумiсництвом з працiвником укладається трудовий договiр. За кожною посадою (основною i за сумiсництвом) тривалiсть робочого часу, порядок оплати працi, надання вiдпустки тощо має визначатися окремо.

Тривалiсть роботи сумiсникiв, якi працюють не на державному пiдприємствi, в установi, органiзацiї, може бути встановлена впродовж усього вiльного вiд основної роботи часу, який не має перевищувати нормальної тривалостi робочого часу, встановленої КЗпП. Проте працiвник-сумiсник не може виконувати одночасно роботу за сумiсництвом та за основним мiсцем роботи.

Умови, за яких робота для працiвника вважатиметься сумiсництвом, це - наявнiсть основної роботи на умовах трудового договору; можливiсть працювати на тому самому або iншому пiдприємствi, в установi, органiзацiї або в громадянина; робота провадиться у вiльний вiд основної роботи час.

Вiдповiдно до статті 102-1 КЗпП України працiвники, якi працюють за сумiсництвом, одержують заробiтну плату за фактично виконану роботу.

Пiд фактично виконаною роботою слiд вважати роботу, виконання якої вiдображено у вiдрядному нарядi, або роботу, виконання якої зафiксовано в табелi облiку робочого часу.

Пiд час прийняття на роботу працiвника-сумiсника та оформлення з ним трудових вiдносин обидвi сторони (власник або уповноважений ним орган та працiвник) насамперед повинні визначити режим роботи за сумісництвом та порядок оплати працi.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2020 року у справі №344/2293/19  (провадження № 61-1121св20) зазначено, що «встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу».

З матеріалів справи вбачається, що штатні розклади підприємства за 2014 рік та 2015 рік не містять посади бухгалтера (а.с. 49-50 т.2).

Відповідно до наказу Підприємства №12-к від 02.09.2013 була звільнена бухгалтер ОСОБА_6 (а.с. 41-42 т.1). Згідно наказу №14 від 16.09.2013 виключено з 01.10.2013 посаду бухгалтера з штатно-посадової книги підприємства, об`єм робіт за цією посадою перезаключено на посаду головного бухгалтера, яку за сумісництвом обіймав ОСОБА_3 (а.с. 45-46 т.2).

Відповідно до вимог чинного законодавства відсутність у штатному розкладі Підприємства посади бухгалтера виключає прийняття особи на роботу за трудовим договором.

Вказівка у наказі від 21.10.2020 про наявність такої вакантної посади міститься у контексті поданої заявницею заяви про зарахування її на вакантну посаду («розглянувши особисту заяву ОСОБА_1 від 20.10.2014, щодо зарахування її на роботу на вакантну посаду бухгалтера»), та не спростовує документи, надані підприємством про відсутність такої вакантної посади.

Матеріали справи також свідчать, що наказ від 21.10.2014 № 20 про зарахування позивачки на роботу скасований наказом по Підприємству № 02 від 19.01.2015 (т.9 а.с.119). Цей наказ не містить підпису позивачки про ознайомлення з ним, проте є чинним.

ОСОБА_1 суду першої інстанції зазначала, що відвідувала підприємство один два рази на тиждень, по мірі необхідності, в основному працювала поза межами підприємства.

Тобто, остання не підпорядковувалась правилам внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, сама організовувала та виконувала свою роботу.

Наявні у матеріалах справи письмові докази не містять даних про перебування ОСОБА_1 у трудових відносинах з Підприємством.

Надана до позовної заяви платіжна відомість (а.с.5 т.1) не може бути належним доказом отримання на підприємстві позивачкою заробітної плати, оскільки містить дані про оплату за договором купівлі-продажу майнових прав на об`єкт нерухомості.

Написана власноруч заява ОСОБА_1 від 21.10.2014 свідчить про те, що її волевиявлення було спрямовано на укладення цивільно-правової угоди з Підприємством.

Окрім того, судом апеляційної інстанції було задоволено клопотання представника відповідача, у задоволенні якого відмовлено судом першої інстанції, та оглянуто трудову книжку ОСОБА_1 , з якої вбачається, що з 22.04.2014 відповідно до наказу №6-к від 22.04.2014 позивачка прийнята на посаду бухгалтера ФОК «Динамо», наказом №17-к від 31.10.2016 остання звільнена з цієї посади. Згідно наказу №46-к від 31.10.2016 ОСОБА_1 прийнята на посаду бухгалтера ПНЗ «ДЮСШ Динамовець», з якої звільнена згідно наказу №34-к від 20.07.2017 за ст. 36 п. 1 КЗпП України. З 17.08.2017 позивачці розпочато виплату допомоги по безробіттю.

У позовній заяві ОСОБА_1 заявила вимогу про встановлення факту її перебування у трудових відносинах з відповідачем з 01.07.2014 по час подання позову, тобто по 23.02.2017 (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог (а.с.24 т.2).

Проте, як свідчить оглянута трудова книжка останньої, протягом цього періоду вона мала основне місце роботи і перебувала у трудових відносинах з ФОП « ОСОБА_2 » та ПНЗ «ДЮСШ Динамовець».

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.        

Тому, колегія суддів вважає, що підстави для задоволення позову ОСОБА_1 , враховуючи межі заявлених нею позовних вимог, буди відсутні.

Посилання суду на те, що факт перебування позивача у спірний період у трудових відносинах з ФОК «Динамо» не спростовує факту перебування її в той же час і у трудових відносинах з відповідачем з огляду на положення ч.2 ст. 21 КЗпП України, є помилковими, оскільки чинне законодавство про працю не передбачає можливість особи мати два основних місця роботи, а вимог про встановлення факту роботи за сумісництвом ОСОБА_1 не заявляла.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням судом апеляційної інстанції нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 9 ст.158 ЦПК України скасовує заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Богунського районного суду м.Житомира від 07 червня 2017 року.

З ОСОБА_1 на користь Підприємства підлягає стягненню 960 грн понесених судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги. Також, у зв`язку із звільненням позивачки від сплати судового збору за вимогу про стягнення заробітної плати, відповідачу підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 960 грн судових витрат.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Багатопрофільного малого приватного підприємства «Сприяння» задовольнити.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 19 листопада 2020 року скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Богунського районного суду м.Житомира від 07 червня 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Багатопрофільного малого  приватного підприємства «Сприяння» 960 грн судових витрат.

Компенсувати Багатопрофільному малому  приватному підприємству «Сприяння» за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, 960 грн судових витрат.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий                   Судді        

 Повний текст постанови складений 24 вересня 2021 року.