КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 вересня 2021 року м. Київ

Справа №753/15306/17

Апеляційне провадження №22-ц/824/11391/2021

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.

суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В.

за участю секретаря Федорчук Я.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва ухваленого під головуванням судді Колесника О.М. 14 травня 2021 року в м. Києві, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна про визнання права власності на Ѕ частину квартири в порядку поділу майна подружжя, визнання договору дарування квартири недійсним та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на Ѕ частину будинку в порядку спадкування за законом,

В С Т А Н О В И В

У серпні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача про визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку поділу майна подружжя, визнання договору дарування квартири недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 23 серпня 1980 року вона та ОСОБА_3 зареєстрували між собою шлюб. Після реєстрації шлюбу подружжя ОСОБА_4 набуло у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 15 жовтня 1996 року. З формальних підстав дана квартира була оформлена на ОСОБА_3 13 грудня 2000 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. Його син ОСОБА_5 , подавши заяву до нотаріальних органів, в межах спадкової справи дізнався, що 15 травня 2017 року за договором дарування ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . Вважає, що даний договір необхідно визнати недійсним, оскільки вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя, так як була придбана у шлюбі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , тому при відчуженні зазначеного нерухомого майна повинна бути письмова згода ОСОБА_1 , яку вона не давала. Крім того, просить визнати за нею право власності на 1/2 частину спірної квартири в порядку поділу майна подружжя.

В ході розгляду справи ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частину будинку в порядку спадкування за законом.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що дійсно 23 серпня 1980 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали між собою шлюб. Вказане подружжя розірвало шлюб в грудні 2000 року. Кодекс про шлюб та сім`ю України, який діяв на той час, передбачав звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя у трирічний термін, чим не скористалась ОСОБА_1 .. Вказаний термін позовної давності був вичерпаний в грудні 2003 року, а даний позов поданий ОСОБА_1 17 серпня 2017 року значно перевищив всі строки позовної давності і не підлягає відновленню. Тому в задоволенні первісного позову необхідно відмовити у повному обсязі. Крім того, в 2007 році ОСОБА_3 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 . В 1986-1999 роках ОСОБА_3 розбудовував будинок АДРЕСА_2 , тому вказану розбудову просить визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину вказаного будинку. Таким чином, задовольнивши зустрічний позов.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня 2021 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас Олександра Василівна про визнання права власності на Ѕ частину квартири в порядку поділу майна подружжя, визнання договору дарування квартири недійсним - відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на Ѕ частину будинку в порядку спадкування за законом - залишено без задоволення.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 у даній справі пропустила трирічний строк позовної давності звернення до суду зі своїм позовом, оскільки ОСОБА_1 перебувала у судовому засіданні 30 листопада 2000 року (розірвання шлюбу), тому строк позовної давності повинен відраховуватись з дня отримання свідоцтва про розірвання шлюбу - 13 грудня 2000 року. Доказів поважності пропуску такого строку позивач та її представник суду не надали. Оскільки ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом, то їй було відмовлено у задоволенні позову в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 в порядку поділу майна подружжя, тому посвідчення вказаного договору дарування квартири не потребувало письмової згоди ОСОБА_1 , а тому її позовна вимога про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 15 травня 2017 року недійсним також не підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною від першої позовної вимоги.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що 1/2 частина спірного будинку належить на праві власності ОСОБА_1 за договором дарування. ОСОБА_2 та її представником не було доведено суду конкретного обсягу прибудови спірного будинку ОСОБА_3 в період його шлюбу з ОСОБА_2 .. Крім того, суд вважав, що ОСОБА_2 звернулась до суду з зустрічним позовом також з порушенням строку позовної давності, що є підставою для його відмови, так як за показаннями свідків будівельні роботи в будинку були закінчені в 1999-2000 роках, а відповідач звернулась до суду з зустрічним позовом 27 квітня 2018 року, що перевищило 18 років вказаного терміну з моменту виникнення такого права.

Не погодилась із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 , її представником подана апеляційна скарга, в якій зазначається про незаконність рішення у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, неповним з`ясуванням обставин справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Представник позивач вказує на те, що суд першої інстанції помилково застосував до позовних вимог ОСОБА_1 строк позовної давності, оскільки при вирішенні питання перебігу позовної давності за вимогами про поділ спільного майна подружжя, необхідно виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Аналогічна позиція визначена Постановою Верховного Суду від 27 червня 2018 року справа № 619/894/16-ц провадження № 61-5386св18.

Позивач звернулась до ОСОБА_3 10 травня 2017 року з пропозицією на виділення Ѕ частини спірного майна (квартири), а тому саме з цього часу і почався перебіг строку позовної давності.

Таким чином відсутні підстави для застосування наслідки спливу позовної давності у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 про визнання права власності на 1/2 частину квартири та визнання договору дарування недійсним.

Враховуючи вищевикладене, просить скасувати рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 вказує на те, що доводи наведені позивачем в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції, рішення суду є законним і обґрунтованим та підстави для його скасування відсутні.

В судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_6 підтримала апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просила задовольнити заявлені ними вимоги.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_7 заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважають рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін.

Третя особа за первісним позовом - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас О.В. в судове засідання не з`явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки суду не повідомила. Тому, керуючись ч.2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_3 23 серпня 1980 року уклали між собою шлюб, який був зареєстрований у Бортницькій сільській раді Бориспільського району Київської області (а.с.29).

Даний шлюб був розірваний Рішенням Харківського районного суду м. Києва від 30 листопада 2000 року (а.с.94). На підставі даного рішення 13 грудня 2000 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були видані свідоцтво про розірвання шлюбу (а.с.30).

В період зареєстрованого шлюбу, а саме 15 жовтня 1996 року ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації від 14 жовтня 1996 року №1-С . Дане свідоцтво було зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації за №39906 від 11 листопада 1996 року, про що свідчить відповідна відмітка на свідоцтві (а.с.96). З технічного паспорту вбачається, що дана квартира є трьохкімнатною, ізольованою загальною площею 67,5 м2, житловою площею 41,7 м2 (а.с.99-100,163-164).

ОСОБА_1 в заяві 10 травня 2017 року посвідченій та адресованій приватному нотаріусу Герасименко Н.М. просила передати ОСОБА_3 про свій намір на виділення їй 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , як такої, що була придбана у шлюбі (а.с.189).

15 травня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О.В. був посвідчений договір дарування квартири, за яким ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 отримала в дар квартиру АДРЕСА_1 (а.с.101,161).

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності за ОСОБА_2 на вказану квартиру було зареєстроване 15 травня 2017 року о 13:42:15 (а.с.102,162).

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , причиною смерті визначено «ракова інтоксикація…» (а.с.97-98,159,160).

У вимогах зустрічного позову відповідач ОСОБА_2 вказує, що подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в період шлюбу набули право власності, крім вказаної квартири, ще на будинок та два автомобілі.

Згідно з договором дарування, посвідченого виконавчим комітетом Ради народних депутатів Бориспільського району Київської області 25 лютого 1984 року ОСОБА_8 подарував, а ОСОБА_1 прийняла в дар 1/2 частину будинку АДРЕСА_2 (а.с.105,106,166,167).

Дані про автомобілі в матеріалах справи відсутні.

В ході розгляду справи відповідач ОСОБА_2 здійснила заяву про застосування судом наслідків пропуску строку позовної давності, вказуючи на те, що позивач ОСОБА_1 пропустила його без поважних причин і підстави для відновлення цього строку відсутні (а.с.109-112,148).

Позивачем ОСОБА_1 в ході розгляду справи подана заява про поновлення строків звернення до суду, яка мотивована тим, що даний строк не може відраховуватись від дати розірвання шлюбу, він має відраховуватись від дати коли особа дізналась про порушення свого права, а вона не знала про порушення своїх прав на спірну квартиру (а.с.212-215).

Вимоги первісного і зустрічного позовів стосуються поділу майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набутого в період шлюбу, а вимога про визнання недійсним договору дарування є похідною від цих вимог, так як вона грунтується на праві позивача на частину майна, що було передано у дар відповідачу. А отже першочергово вирішуються вимоги про поділ майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набутого в період їх перебування у шлюбі.

Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 9 КпШС (чинного на час виникнення спірних правовідносин) на вимоги, що випливають із шлюбних та сімейних відносин, позовна давність не поширюється, за винятком випадків, коли строк для захисту порушеного права встановлено законодавством України.

Статтями 10 та 11 цього Кодексу було визначено, що у випадках, передбачених статтею 9 цього Кодексу, позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом. У тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Статтею 29 цього Кодексу було визначено, що якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Згідно з ч.1 ст.22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

В порядку ч. 1 ст. 24 цього Кодексу Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Аналогічні за змістом положення містяться і в чинному на час розгляду справи Сімейному Кодексі України.

За змістом п.2 ч.1, ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

У відповідності до ч.1 ст.60 цього Кодексу майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба, тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з ч.2 ст.72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

За приписами ч.1, ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

В силу ч.1 та ч. 4 ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В порядку ч.ч. 1-6 ст. 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

У рішенні ЄСПЛ від 29січня 2013 року у справі «Золотас проти Греції» («Zolotas v. Greece») зазначено, що інститут строків давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати правову певність, встановлюючи межу для дій або ж перешкоджаючи несправедливості, яка могла б бути скоєна, якби суди мали ухвалювати рішення щодо подій, які відбулися у далекому минулому.

Верховний Суд у Постанові від 22 травня 2019 року у справі №234/3341/15-ц висловив правову позицію про те, що зазначений строк (строк позовної давності) діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Порівняльний аналіз слів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо.

У цій справі Верховний Суд визнав безпідставними доводи позивачки про поважність причин пропуску строку для звернення до суду, з огляду на те, що квартира відчужена у 2008 році, тобто протягом 7 років вона не цікавилася належним їй майном, хоча діє презумпція цивільного права про те, що власність зобов`язує. Крім того, саме позивачка повинна довести поважність причин пропуску строку позовної давності та факт своєї необізнаності з укладенням спірного договору купівлі-продажу квартири. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо нього, бути обізнаною з його станом тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.

У Постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц Велика Палата Верховного Суду підтримала правовий висновок викладений Верховним Судом України у Постанові від 29 жовтня 2014 року у справі №6-152цс14 про те, що норма ч.1 ст.261 ЦК передбачає презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав.

З наведених обставин справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 23 серпня 1980 року по 30 листопада 2000 року. В період зареєстрованого шлюбу, а саме 15 жовтня 1996 року ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 . А отже виходячи з принципу презумпції спільного майна вказана квартира мала статус спільного майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Однак, після розірвання шлюбу і до травня 2017 року позивачем вимоги про поділ майна подружжя та визнання за нею права власності на половину цього майна не висувались.

Сторонами визнані обставини, що з часу розірвання шлюбу квартира перебувала у користуванні ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_3 в 2007 році уклав інший шлюб з відповідачем ОСОБА_2 і це подружжя проживало у спірній квартирі. Таким чином, позивач протягом більш ніж 16 років не цікавилася належним їй майном, хоча діє презумпція цивільного права про обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав та про те, що власність зобов`язує.

Виходячи з норм цивільного законодавства, саме позивач повинна довести поважність причин пропуску строку позовної давності. Позивач в якості поважних причин пропуску строку позовної давності вказує на те, що вона не знала про порушення своїх прав на спірну квартиру. Проте, враховуючи обставини тривалого проживання в спірній квартирі іншого подружжя, такі твердження не можна визнати обґрунтованими. Крім того, в матеріалах справи відсутні дані і представником позивача в судовому засіданні апеляційного суду визнані обставини відсутності вчинення позивачем дій направлених на реалізацію прав співвласника, зокрема, щодо утримання цього майна, протягом усього часу з моменту розірвання шлюбу і до смерті ОСОБА_3 .

Колегія суддів також звертає увагу на неузгодженість тверджень позивача щодо моменту коли вона дізналась про порушення свого права, як співвласника майна. Так, в позовній заяві зазначено, що про порушення свого права позивач дізналась від сина ОСОБА_5 , який звернувся з заявою про прийняття спадщини і межах спадкової справи дізнався про укладений ОСОБА_3 договір дарування на користь відповідача. В подальшому позивачем подана і судом долучена до матеріалів справи копія її заяви від 10 травня 2017 року щодо її прав на частину спільного майна, проте дані про вручення її ОСОБА_3 в матеріалах справи відсутні. Разом з тим, вважаючи себе співвласником майна позивач протягом 16 років не вчиняла дії на реалізацію власних прав. А незнання про порушення через байдужість до своїх прав не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.

Через тривалий проміжок часу та смерть одного з подружжя встановити реальний обсяг спільного майна не виявилось можливим. У зустрічному позові відповідач вказує на те, що подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 крім спірної квартири набули у власність і інше майно, яке було поділено ними за домовленістю в позасудовому порядку. Однак, посилання відповідача на належність до спільної власності будинку АДРЕСА_2 , який зареєстрований за позивачем, не знайшли свого підтвердження, так як позивач набула права власності на Ѕ частину цього будинку за договором дарування, відповідно, це є її особистою власністю. Дані про стан цього майна та/або збільшення його вартості у період перебування позивача у шлюбі з ОСОБА_3 матеріали справи не містять. Також відсутні дані про набуття у власність двох автомобілів.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинне відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності, автономії волі, розумності й добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні всіх без винятку суб`єктивних цивільних прав.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

З обставини справи вбачається, що за життя ОСОБА_3 позивачем не ставилось питання про поділ спільно нажитого ними майна. Виходячи з доводів викладених у позовній заяви дії позивача спрямовані на захист не власних інтересів, а інтересів її сина. Проте, обраний позивачем спосіб захисту не може вважатись належним. А твердження позивача про незнання про порушення своїх прав не знайшли свого підтвердження.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимог первісного позову про поділ майна подружжя та визнання за позивачем права власності на Ѕ частину спільного майна з підстав пропуску строку позовної давності відповідає обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог відповідача.

Вирішуючи вимоги первісного позову про визнання недійсним договору дарування апеляційний суд виходить з наступного.

Відповідно до вимог ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За вимогами ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (ч. 1 ст.718 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Як вже вказано вище, підставою недійсності договору дарування укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 позивач вказала на його невідповідність нормам сімейного права, так як він був укладений без погодження з нею як співвласником цього майна. Однак, право власності позивача на спірне майно не підлягає визнанню. Позивач не є стороною оспорюваного нею правочину. А отже оспорюваний договір дарування не є таким, що порушує права позивача, тому вимога про визнання його недійсним задоволенню не підлягає, як то вірно вказав суд першої інстанції.

За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку. Рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційного суду не вбачає.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

П О С Т А Н О В И В

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 травня 2021 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач: В.В. Соколова

Судді: А.М. Андрієнко

Н.В. Поліщук

Повний текст постанови складений 20 вересня 2021 року.