Номер провадження: 22-ц/813/3336/21

Номер справи місцевого суду: 521/3724/18

Головуючий у першій інстанції Коблова О. Д.

Доповідач Погорєлова С. О.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.09.2021 року                                                                 м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.

                        за участю секретаря: Дубрянської Н.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький Олександр Васильович, ОСОБА_4 ) про визнання договору дарування недійсним і витребування майна з чужого незаконного володіння, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Коблової О.Д. 12 березня 2019 року у м. Одеса –

встановила:

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О.В., ОСОБА_4 ) про визнання договору дарування недійсним і витребування майна з чужого незаконного володіння (т. 1 а.с. 1-9).

В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що 22 червня 2011 року ОСОБА_1 за договором дарування, посвідченим приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В., зареєстрованим у реєстрі за №1823, передала в дар ОСОБА_2 3/4 частин кв. АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв.м., загальною площею 47,2 кв.м. Квартира перебувала у спільній частковій власності з ОСОБА_4 , яка є власником 1/4 частин. ОСОБА_2 запропонувала ОСОБА_1 довічне утримання і власне житло меншої площі в обмін на дарування належної позивачу частки у спірній квартирі. Також домовленістю між сторонами було передбачено, що позивач буде проживати у подарованій квартирі до придбання на її ім`я іншого житла.

Після оформлення оспорюваного договору дарування позивач проживала у подарованій квартирі до січня 2014 року. У січні 2014 року ОСОБА_2 попросила звільнити подаровану квартиру і переїхати до неї, до закінчення ремонту. У грудні 2016 року ОСОБА_2 зі своєї квартири переселила позивача до кв. АДРЕСА_2 , де фактично вона мешкає до теперішнього часу, як придбане для неї житло. Наприкінці 2017 року ОСОБА_1 , після прохання повернути їй подаровану квартиру дізналася, що у лютому 2016 року спірну квартиру було передаровано ОСОБА_3 .

У зв`язку із викладеним, позивач звернулась з даним позовом до суду, у якому просила визнати недійсним договір дарування, укладений між нею і ОСОБА_2 22 червня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В., зареєстрований в реєстрі за № 1823, про передачу в дар ОСОБА_2 3/4 частин кв. АДРЕСА_1 та витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 вказану частину квартири.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 12 березня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави суму судового збору у розмірі 8 810,00 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави суму судового збору у розмірі 704,80 гривень (т. 3 а.с. 18-23).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом першої інстанції не було враховано, що позивач приймала вчинений правочин, незважаючи на його юридичну назву, як домовленість щодо довічного утримання, яке існувало до підписання договору дарування та після його укладення, але наприкінці 2016 року і після передарування квартири ОСОБА_3 було припинено з боку відповідача (т. 3 а.с. 28-36).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з матеріалів справи, 22 червня 2011 року ОСОБА_1 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В., зареєстрованим у реєстрі за №1823, передала в дар ОСОБА_2 3/4 частин кв. АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв.м., загальною площею 47,2 кв.м. Квартира перебувала у спільній частковій власності з ОСОБА_4 , яка є власником 1/4 частини. У квітні 2011 року, за два місяці до укладення договору дарування, у ОСОБА_1 було виявлено онкозахворювання.

Після оформлення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 проживала у подарованій квартирі до січня 2014 року та була у ній зареєстрована до 06 серпня 2016 року. Відповідач у цей час здійснювала догляд за ОСОБА_1 , купувала ліки, їжу тощо.

У січні 2014 року ОСОБА_2 попросила ОСОБА_1 звільнити подаровану квартиру і переїхати до неї, до закінчення ремонту. Таким чином, з січня 2014 року ОСОБА_1 проживала разом із ОСОБА_2 за адресою проживання останньої: АДРЕСА_3 . У цей час ОСОБА_2 також продовжувала піклуватися за ОСОБА_1 , купувати одяг, ліки, їжу.

У грудні 2016 року ОСОБА_2 зі своєї квартири переселила позивача до кв. АДРЕСА_2 , де фактично ОСОБА_1 мешкала станом на час розгляду справи судом першої інстанції.

Наприкінці 2017 року ОСОБА_1 , після прохання повернути їй подаровану квартиру дізналася, що у лютому 2016 року спірну квартиру було передаровано ОСОБА_3 .

Згідно з частинами першою - третьою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК розуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією із сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Статтею 744 ЦК України передбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого не має обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Отже, вирішуючи питання щодо обґрунтованості та доведеності позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, апеляційний суд доходить висновку про те, що позивач є особою похилого віку, за станом здоров`я (онкохвора) потребувала стороннього догляду і матеріальної допомоги, укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності частини квартири, діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за нею, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачами. Таким чином, колегія суддів доходить до висновку, що, укладаючи оскаржуваний договір, ОСОБА_1 не мала наміру дарувати частину квартири, яка була її єдиним житлом.

Судом апеляційної інстанції у судовому засіданні 13 серпня 2021року були заслухані пояснення ОСОБА_1 по суті позовних вимог. Так, позивач доповіла суду, що у 2011 році у неї було виявлено онкозахворювання, необхідно було робити операцію, грошей на яку у ОСОБА_1 не було. У дочки позивача, ОСОБА_4 , також не було матеріальної можливості допомогти матері на лікування. У той же час, дочка її близьких друзів - відповідач ОСОБА_2 , запропонувала позивачу укласти договір дарування належної ОСОБА_1 частки квартири в обмін на повне матеріальне утримання позивача. Після укладення оскаржуваного договору відповідач дійсно оплатила лікування ОСОБА_1 , а також надавала їй матеріальну допомогу. Позивач зазначила, що вона повністю довіряла ОСОБА_2 та розраховувала на те, що після укладення договору остання буде піклуватися про неї.

Після укладення договору дарування ОСОБА_1 проживала у спірній квартирі на протязі трьох років, потім ОСОБА_2 забрала позивача до себе на квартиру, що знаходиться по АДРЕСА_4 , де позивач мешкала до 2016 року. У 2017 році ОСОБА_1 узнала про продаж частини належної їй раніше квартири, і з цього моменту відносини між сторонами різко погіршилися, ОСОБА_2 стала погано відноситись до позивачки, могла накричати на неї.

До суду ОСОБА_1 звернулась у 2018 році після того, як зрозуміла, що втратила квартиру, яка є її єдиним житлом. Зараз позивач мешкає у колишній колезі на ім`я ОСОБА_5 , з якою пропрацювала 20 років.

На питання суду, які були у позивача мотиви укладати договір дарування частини спірної квартири, ОСОБА_1 відповіла, що станом на той момент вона тяжко хворіла, не мала грошей на лікування та розраховувала на те, що відповідач буде її доглядати.

На питання суду щодо обставин справи №521/13032/13-ц за позовом  ОСОБА_4  до  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2  (третя особа на стороні відповідача - Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О.В.) про визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_1 зазначила, що обставин цієї справи не пам`ятає.

На питання суду щодо обставин справи №521/1071/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів, ОСОБА_1 доповіла суду, що звернення із цим позовом було обґрунтовано тим, що її донька не платила за комунальні послуги, у зв`язку із чим позивач образилась на неї. Зараз ОСОБА_1 вважає цей позов помилкою та зауважила, що грошей у доньки на своє утримання не брала.

Відчуження частини квартири ОСОБА_1 вважає помилкою, оскільки позивач, будучи хворою особою літнього віку, позбавлена квартири, яка була її єдиним житлом.

Колегія суддів також враховує, що підтвердженням вищевказаних фактів є дії самої ОСОБА_2 , яка після укладення оскаржуваного договору дарування дозволила проживати ОСОБА_1 у спірній квартирі ще протягом трьох років, оплачувала лікування позивача, купувала їжу тощо, не знімала позивачку з реєстрації у квартирі. У подальшому, у 2014 році, ОСОБА_2 забрала ОСОБА_1 до місця свого проживання, сторони проживали разом протягом двох років, та ОСОБА_2 продовжувала піклуватись за ОСОБА_1 , купуючи їжу, ліки тощо.

Таким чином, вказані дії ОСОБА_2 підтверджують доводи позовної заяви про те, що при укладенні договору дарування ОСОБА_1 діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде доглядати за нею, що і робила ОСОБА_2 на протязі шести років, до кінця 2017 року.

Колегія суддів не приймає до уваги письмові докази, надані представником позивача ОСОБА_1 та представником відповідача ОСОБА_2 , а саме, нотаріально посвідчені копії заяв свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та Акт по факту обіцяного ОСОБА_1 довічного утримання від 23.07.2018 року, оскільки зазначені особи не попереджались про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих свідчень та не допитувались у суді першої інстанції у встановленому законом порядку. Крім того, Акт по факту обіцяного ОСОБА_1 довічного утримання від 23.07.2018 року не може бути прийнятий до уваги в якості доказу з тієї підстави, що він фактично замінюють показання свідків, що є неприпустимим.

Що стосується доводів суду першої інстанції про преюдиційність обставин, встановлених судами при розгляді цивільної справи №521/1071/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів та цивільної справи №521/13032/13-ц за позовом  ОСОБА_4 до  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2  (третя особа на стороні відповідача - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О.В.) про визнання договору дарування недійсним, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти – це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Водночас, передбачене частиною четвертою статті 82 ЦПК звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Суди не повинні сприймати, як обов`язкові, висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.

Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Таким чином, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ лише в тому разі, коли в них беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, чи їх правонаступники, але в інших випадках - ці обставини встановлюються на загальних підставах.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 822/1468/17.

З матеріалів справи вбачається, що предметом позову у цивільній справі №521/1071/14-ц є вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів. Таким чином, питання щодо недійсності договору дарування від 22 червня 2011 року не було і не могло бути предметом розгляду даної справи про стягнення аліментів, а саме лише зазначення у рішенні суду про те, що 22 червня 2011 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, згідно якого остання подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар 3/4 частин кв. АДРЕСА_1 , не є преюдиційною обставиною у справі, що розглядається .

З аналогічних обставин не є преюдиційними обставини, встановлені у рішенні від 25 грудня 2013 року по справі №521/13032/13-ц за позовом  ОСОБА_4  до  ОСОБА_1 ,  ОСОБА_2  (третя особа на стороні відповідача - Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький О.В.) про визнання договору дарування недійсним, оскільки при розгляді цієї справи встановлювалось, чи приховував договір дарування інший правочин - договір купівлі-продажу, і чи має при таких обставинах ОСОБА_4 переважне право покупця.

Отже, колегія суддів зауважує, що у вищевказаній справі договір дарування оскаржувався донькою ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , яка не була стороною правочину, абсолютно з інших правових підстав.

Таким чином, колегія суддів доходить до висновку, що предмети цивільних справ №521/1071/14-ц та №521/13032/13-ц не встановлюють ті обставини, які є предметом та підставами даного позову, та не співпадають із предметом справи, яка розглядається. У жодній із перелічених справ судами не вирішувалось питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання,

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів доходить до висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , на підставі чого підлягає визнанню недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22 червня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В. і зареєстрованого у реєстрі № 1823, про передачу в дар ОСОБА_2 3/4 частини кв. АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв.м., загальною площею 47,2 кв.м.

Доводи ОСОБА_2 щодо пропуску позивачем строку позовної давності колегією суддів до уваги не приймаються, з наступних підстав.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

За таких обставин, колегія суддів доходить до висновку, що моментом перебігу позовної давності у даній справі є не момент укладення оскаржуваного договору дарування - 22 червня 2011 року (про що зазначає ОСОБА_2 ), а момент, коли ОСОБА_1 стало відомо про порушення її права - 06 серпня 2016 року, оскільки саме у цей день позивача було знято з реєстрації у кв. АДРЕСА_1 .

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння, то колегія суддів зазначає наступне.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. (статті 387, 388 ЦК). Якщо пред`явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід застосовувати статті 387, 388 ЦК України.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Положення ст. 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Зазначені рекомендації зазначені у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 N 9, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» п. 10. абз. 2,3, та судовій практиці Верховного Суду України у Постанові від 02 листопада 2016 р. по справі № 6-2161цс 16, постанові від 21 грудня 2016 року по справі за № 6-2233цс16.

А тому, до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, застосовується витребування майна шляхом віндикації.

Крім того, якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Враховуючи, що договір дарування спірної квартири, укладений 22 червня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнаний судом недійсним, то колегія суддів вважає правильним витребувати у з незаконного володіння ОСОБА_3 3\4 частини кв. АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв.м., загальною площею 47,2 кв.м.

Крім того, з урахуванням положень ст.141 ЦПК України, колегія суддів доходить висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках, на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 5 230, 62 грн., та стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках, на користь держави судовий збір у розмірі 3 487, 08 грн.

При викладених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв`язку із чим рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 березня 2019 року підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 12 березня 2019 року – скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Крицький Олександр Васильович, ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним і витребування майна з чужого незаконного володіння – задовольнити частково.

Визнати недійсним договір дарування, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 22 червня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В. і зареєстрований у реєстрі № 1823, щодо 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 .

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 3\4 частини квартири АДРЕСА_1 , що в цілому складається з двох кімнат житловою площею 28,9 кв.м., загальною площею 47,2 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках, на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 5 230, 62 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в рівних частках, на користь держави судовий збір у розмірі 3 487, 08 грн.

У задоволенні решти позову – відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.

Повний текст судового рішення складений 13 вересня 2021 року.

Головуючий                                                        С.О. Погорєлова

Судді                                                        А.П. Заїкін

                                                       О.М. Таварткіладзе