Справа 2-103/10

РІШЕННЯ

Іменем   України

                28 жовтня 2010 року     Бердянський   міськрайонний   суд Запорізької   області

                                  у складі:     головуючого – судді Пустовіт З.П.

                              при секретарі –Гоноболіній О.І.,

    з участю позивача (відповідача) ОСОБА_1, її представника адвоката ОСОБА_2,  відповідача (позивача) ОСОБА_3, відповідача (позивача)ОСОБА_4, її представника ОСОБА_5, представника відповідача- виконкому Бердянської міської ради Огуз І.А., представника відповідача  ЗАТ „Бердянськбуд” Орличенко Л.Є.,

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Бердянську  цивільну справу за позовом ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_8,  до ОСОБА_4, ОСОБА_3, виконавчого комітету Бердянської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності та відновлення становища, що існувало до порушення прав,

Зустрічним позовом ОСОБА_3 до виконкому Бердянської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_1 про поновлення позовної давності, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасування приватизації квартири,

Зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ЗАТ „Бердянськбуд”, треті особи ОСОБА_3,  ДКП „Житлосервіс-3”, орган опіки і піклування виконкому Бердянської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло,

ВСТАНОВИВ:

    У червні 2005 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 та ОСОБА_3, в якому просила поділити квартиру АДРЕСА_1, виділивши їй та її неповнолітньому сину  в користування  окрему ізольовану кімнату, а відповідачам виділити другу кімнату, підсобні приміщення залишити в загальному користуванні. В обґрунтування позову зазначала, що  вказана квартира належить на праві власності в результаті приватизації їй (дівоче прізвище ОСОБА_1), її неповнолітньому синові ОСОБА_10  та відповідачам. Квартира двокімнатна, житловою площею 23,9 кв.м., загальною площе. 43,3 кв.м., жилі кімнати площею 14,4 кв.м. та 9,5 кв.м.. Оскільки поділити квартиру реально неможливо, просила визначити порядок користування.

    Відповідач ОСОБА_3 у листопаді 2005 року подав зустрічний позов до виконавчого комітету Бердянської міської ради Запорізької області, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 про визнання поважною причини пропуску строку позовної давності, поновленні строку, визнання свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 незаконним, зобов’язавши орган приватизації привести документи на квартиру в первинний стан. В позові  посилався на те, що 09.08.1992 року він уклав шлюб з відповідачем ОСОБА_1 У 1993 році вона була прописана в квартиру, яка  була отримана його матір’ю після смерті свого батька у 1981 році. На час прописки ОСОБА_1 квартира не була приватизованою. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_8. Вказаним складом сім’ї вони прожили в квартирі до серпня 1993 року, а потім виїхали на постійне місце проживання до м.Маріуполя Донецької області, де до теперішнього часу і проживає ОСОБА_1 Після розпаду сім’ї у 1997 році він повернувся до Бердянська. Про те, що квартира була приватизована на ОСОБА_1, сина, на нього та матір йому стало відомо тільки із позовної заяви ОСОБА_1. Оскільки він не надавав згоди на приватизацію, як того вимагає закон, а також такої згоди не надавала і ОСОБА_1, а мати поставили підписи в заяві за них, просив визнати свідоцтво про право власності на житло недійсним.

    В свою чергу відповідач ОСОБА_4 у листопаді 2005 року також подала зустрічну позовну заяву  до ОСОБА_1, треті особи ОСОБА_3,  комунальне підприємство «Житлосервіс-3», в якому просила  визнати відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1. В обґрунтування позову  зазначила, що на підставі рішення виконкому Бердянської міської ради від 06.01.1981 року №1 на неї на її сина ОСОБА_3 була надана в користування спірна квартира, яка складається із двох ізольованих кімнат площею 14,4 кв.м. та 9,5 кв.м. 08 серпня 1992 року її син уклав шлюб з ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_1), від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_10. З першого дня реєстрації шлюбу ОСОБА_1 стала проживати в їх квартирі, а в 1993 році була прописана в ній. Проживши до серпня 1993 року, її син з дружиною та сином виїхали на постійне місце проживання до м.Маріуполя Донецької області і проживали там до жовтня 1997 року. У зв’язку з розпадом сім’ї її син 03.10.1997 року повернувся додому, а ОСОБА_1 до теперішнього часу з дитиною мешкає в Маріуполі. В червні 2000 року їх шлюб було розірвано. Відповідачка створила нову сім’ю. 17.08.1994 року нею, без згоди сина та ОСОБА_1 було подано заяву на приватизацію квартири на 4-х осіб і 05.01.1995 року вона отримала свідоцтво про право власності  на житло, де власниками квартири зазначені  крім неї, також і син, невістка та їх син, які більше 6 місяців -з серпня 1993 року  не проживали в квартирі без поважних причин, а тому ОСОБА_1 разом с сином втратили право користування спірною квартирою.

    Заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 09.02.2006 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, зустрічні позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволені: поновлено ОСОБА_3 строк позовної давності, визнано свідоцтво про право власності на жило –квартиру АДРЕСА_1, видане 05.01.1995 року ЗАТ «Бердянськбуд» за №145 недійсним, приведено сторони в первісний стан; визнано ОСОБА_1 та ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою №20 по вул. Мазіна, 45 в м.Бердянську.

    Проте ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 08 квітня 2008 року апеляційна скарга ОСОБА_1 була задоволена частково, а зазначене вище рішення Бердянського міськрайонного суду від 09.02.2006 року скасоване з підстав не залучення до участі у справу органу приватизації та органу опіки та піклування, а справа направлена на новий розгляд.

    При відкритті провадження у справі ухвалою суду від 26 травня 2008 року до участі у справі в якості третьої особи залучено орган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради.

    А ухвалою суду від 26.11.2009 року залучено відповідачем орган приватизації -ЗАТ «Бердянськбуд», який  раніше за ухвалою суду від 09.07.2008 року залучався третьою особою до участі у справі.

    Під час  нового розгляду справи позивач ОСОБА_1 у березні 2009 року подала додаткову позовну заяву до ОСОБА_4, ОСОБА_3, виконкому Бердянської міської ради, яку уточнила у грудні 2009 року, в якій просила визнати недійним свідоцтво про право власності, видане виконкомом Бердянської міської ради 15.01.2007 року №17355 на квартиру АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_4 та ОСОБА_3; відновити становище, яке існувало до порушення прав, шляхом визнання дійсним  свідоцтва про право власності на житло, видане ЗАТ «Бердянськбуд» 05 січня 1995 року №145 на квартиру АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_8. В позові зазначила, що рішення суду від 09.02.2006 року, яким вона була визнана разом із сином такими, що втратили право користування спірною квартирою, скасоване апеляційним судом Запорізької області 08.04.2008 року в повному обсязі. В той же час управлінням житлового господарства виконкому Бердянської міської ради було видане нове свідоцтво про право власності від 15.01.2007 року за №17355 на ім’я відовідачів, про яке вона дізналася в судовому засіданні 3.12.2008 року. Назване свідоцтво видане на підставі заяви ОСОБА_4 від 19.07.2006 року та довідки від 24.07.2006 року про склад сім’ї наймача, виданої КП «Житлосервіс-3», в якій зазначено наймача  ОСОБА_4 та сина ОСОБА_3 Згідно довідки «Коменерго»,  вона з сином були зареєстровані в спірній квартирі та  13.07.2006 року зняті з реєстраційного обліку на підставі рішення Бердянського міськрайонного суду від 09.02.2006 року. На момент приватизації 05.01.1995 року вона з сином не були визнані такими, що втратили право користування квартирою, а тому свідоцтво про право власності, видане виконкомом Бердянської міської ради 15.01.2007 року за №17355 на підставі довідки про склад сім’ї, яка не відповідає дійсності, в порушення їх із сином прав, повинно бути визнане недійсним.

    10 березня 2009 року позивач ОСОБА_1 надала суду письмову заяву про залишення її первинного позову про поділ квартири та визначення порядку користування квартирою без розгляду, яка ухвалою суду від 15.10.2009 року була задоволена.

    Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 особисто та через свого представника на протязі розгляду справи декілька разів подавали заяви про зміну підстав та предмету позову на підставі ст.ст.31,38 ЦПК України.

    Відповідач ОСОБА_3 у своїй заяві від 30.03.2009 року додатково зазначив, що після закінчення апеляційного провадження, рішення суду, яким його зустрічний позов було задоволено, вступило в законну силу 04.04.2006 року. Тому 15.01.2007 року спірна квартира була приватизована вдруге і ОСОБА_1 в приватизації участі вже не приймала. 24.12.2007 року апеляційний суд Одеської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, направивши її на розгляд до апеляційного суду Запорізької області, який своїм рішенням від 08.04.2008 року скасував рішення Бердянського міськрайонного суду від 09.02.2006 року. Станом на час подання цієї заяви йому належить Ѕ частка квартири АДРЕСА_1, інша Ѕ частка – його матері- ОСОБА_4 ОСОБА_1 в спірній квартирі не зареєстрована. Оскільки його мати визнала, що не повідомляла про приватизацію квартири,  власноруч підписала заяву на приватизацію за себе та за нього і ОСОБА_1, що суперечить п.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», просив поновити  строк позовної давності через відсутність його згоди на приватизацію у 1994 році, на підставі ст.ст.71,72 ЖК України вважати, що ОСОБА_1, ОСОБА_3 та син ОСОБА_8 у 1993 році втратили право користування житлом, повторно скасувати приватизацію від 1995 року, встановити, що приватизація квартири від 15.01.2007 року відбулась у відповідності до законодавства, а його право на Ѕ частку є законним.

    Відповідач ОСОБА_4 остаточно визначилась з позовними вимогами у своїй заяві про зміну підстав та предмету позову від 26.11.2009 року, в якій просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане ЗАТ «Бердянськбуд»  05.01.1995 року №145, посилаючись на те, що зазначене свідоцтво видане на підставі  заяви з підробними підписами членів сім’ї наймача в порушення ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

    У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник за довіреністю ОСОБА_2 підтримали свій позов про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 15.01.2007 року, видане на ім’я ОСОБА_4 та ОСОБА_3, та відновлення становища, яке існувало до порушення прав шляхом визнання дійсним свідоцтва про право власності на житло від 05.01.1995 року, не визнавши зустрічні позови ОСОБА_3 та ОСОБА_4, пояснивши по суті позову.

    Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_5 не визнали позов ОСОБА_1, підтримали свої зустрічні позови, пояснивши обставини, викладені в них.

    Представник відповідача ЗАТ «Бердянськбуд» Орличенко Л.Є. в судовому засіданні пояснила, що приватизація у 1995 році відбулася законно. ЖЕК видав довідку про склад сім’ї по кількості прописаних осіб. Заяву на приватизацію заповнює сам квартиронаймач. Про те, що підписи в заяві були зроблені однією особою ОСОБА_4 за інших дорослих членів сім’ї, ЗАТ «Бердянськбуд» на момент видачі свідоцтва не було відомо. Однак, враховуючи, що в судовому засіданні відповідач ОСОБА_4, даючи пояснення під присягою як свідок, зізналася, що підробила підписи за свого сина та ОСОБА_1, вважає, що таке свідоцтво про право власності на житло слід визнати недійсним.

    Представник відповідача-виконавчого комітету Бердянської міської ради Огуз І.А. позови не визнала та пояснила, що відповідачем ОСОБА_3 пропущено строк позовної давності з вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 1995 року і в судовому засіданні він не зміг назвати жодної поважної причини його пропуску, а відповідач ОСОБА_4, заявляючи аналогічні вимоги, взагалі не просила поновити строк позовної давності. Приватизація квартири у 2007 році пройшла в рамках повноважень виконкому та на підставі документів, які передбачені законодавством. А тому позовні вимоги ОСОБА_1 до них є безпідставними. Вважає, що приватизація у 1995 році проведена з порушенням закону, проте відповідачами пропущено строки на її оскарження. Просила всім відмовити в позовах.  

    Представники органу опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради та КП «Житлосервіс-3», будучи належним чином повідомленими про розгляд справи, в судове засідання не з’явилися, згоду на участь у справі суду не направили.

    Заслухавши сторони, їх представників, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

    В судовому засіданні  встановлено, що спірна двокімнатна квартира АДРЕСА_1 Запорізької області загальною площею 47,9, житловою площею 23,9 кв.м., була виділена в користування ОСОБА_4 на склад сім’ї із двох осіб, в тому числі на неї та на сина ОСОБА_3, на підставі рішення виконкому Бердянської міської ради від 06.01.1981 року №1, відповідно до якого видано ордер №4315 від 06.01.1981 року,  що підтверджується копією ордеру (т.1, а.с.20), копією технічного паспорту на квартиру  від 19.12.1994р. (т.1 а.с.23).

    Згідно копій свідоцтв про укладення шлюбу та про розірвання шлюбу (т.1, а.с.6), 08.08.1992 року відповідач ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_1 (ОСОБА_1), який було розірвано 14.12.2000 року. Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_8, що підтверджується копією свідоцтва про народження (а.с.53).

    Відповідно до довідки ТОВ «Управляюча компанія «Коменерго-Бердянск» №619 від 28.10.2009 року (т.3 а.с.4), ОСОБА_1 з сином ОСОБА_8 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 08.06.1993 року та знята з реєстраційного обліку 13.07.2006 року разом з сином за рішенням суду від 09.02.2006 року.

    Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.  

Відповідно до ст. 1 Закону країни «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація – це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень державного житлового фонду на користь громадян України.  

Згідно ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир ( будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають в даній квартирі             ( будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).  

Відповідно до вимог ч. 2-5 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" - передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири.    Передача квартир у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.  

    Відповідно до п. 5 Положення «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян» затвердженого наказом Державного комітету України по житлово – комунальному господарству № 565 від 15.09.1992 року, до членів сім’ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.  

    Згідно п. 18, 20, 21 зазначеного положення, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім’ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім’ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім’ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Відповідно ж до ст. 17 ЦК України 1963 року, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин, місцем проживання визнається місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п’ятнадцяти років, визнається місце проживання їх батьків.

      Судом встановлено, що відповідачем ОСОБА_4 під час проживання її сина з ОСОБА_1 та онуком в м.Маріуполі Донецької області в результаті приватизації було отримане свідоцтво про право власності на житло від 05.01.1995 року, видане ЗАТ «Бердянськбуд», згідно якого  ціла  квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власності належить ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_8, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло, видане  згідно з розпорядженням від 05.01.1995 року № 145 (т.1 а.с.22) .

    Також з’ясовано, що відповідач ОСОБА_4, готуючи документи на приватизацію квартири, приїхала до м.Маріуполя, де ОСОБА_1 надала їй свій паспорт, а також паспорт свого чоловіка ОСОБА_3 та свідоцтво про народження дитини, на підставі яких наймач квартири ОСОБА_4 заповнила заяву на ім’я керівника АГ «Бердянськбуд» від 17.08.1994 року та власноручно на заяві поставила підписи від імені ОСОБА_1 та ОСОБА_3

    Дані обставини не заперечувалися в суді поясненнями позивача ОСОБА_1, яка підтвердила, що передала ОСОБА_4  по її приїзду в м.Маріуполь їх паспорта та свідоцтво про народження дитини, тим самим, на її думку, надаючи згоду від себе та від чоловіка на приватизацію квартири. А відповідач ОСОБА_4, пояснюючи суду обставини щодо приватизації квартири, давала їх під присягою як свідок. ОСОБА_3 же категорично заперечував, що надавав згоду на приватизацію квартири і про дані обставини, з його слів, узнав тоді, коли ОСОБА_1 пред’явила позов про розділ квартири.

      Крім цього, судом встановлено, що після набрання законної сили  рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 09.02.2006 року, яким ОСОБА_1 разом із сином ОСОБА_8 було визнано такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1, а свідоцтво про право власності на житло від 05.01.1995 року №145, видане ЗАТ «Бердянськбуд», недійсним, відповідачами ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було отримане нове свідоцтво, видане управлінням житлового господарства виконавчого комітету Бердянської міської ради, від 15.01.2007 року, відповідно до якого вони є співвласниками в рівних частках квартири АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 15.01.2007 року, копією витягу про реєстрацією права власності на нерухоме майно від 15.01.2007 року, реєстраційний №17468758.(т.1, а.с. 180-181).

 А позивач ОСОБА_1,  постійно проживаючи в м.Маріуполі Донецької області, на підставі договору дарування №2509 від 29.10.1998 року отримала у власність в АДРЕСА_2 та 02.10.2003 року  уклала новий шлюб з ОСОБА_12, від якого мають спільну дитину, що підтверджується копію свідоцтва про одруження (т.1, а.с.116), довідкою міського бюро технічної інвентаризації міського відділу комунального господарства м.Маріуполя Донецької області (т.1 а.с.244), її поясненнями.

Аналізуючи в своїй сукупності встановлені фактичні обставини та надані докази, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1, заявлені до відповідачів ОСОБА_4 і ОСОБА_3 та до виконкому Бердянської міської ради Запорізької області, обґрунтовані тим, що свідоцтво про право власності на житло від 15.01.2007 року було видано на підставі довідки про склад сім’ї від 14.07.2006 року, яка не відповідає дійсності, є безпідставними. На час видачі довідки КП «Житлосервіс-3» в спірній квартирі дійсно було зареєстровано дві особи: ОСОБА_4 та її син ОСОБА_3, тому довідку про склад сім’ї не можна вважати такою, що не відповідає дійсності. А,  приймаючи до уваги положення ст.11 ЦПК України та ст.31 ЦПК України, відповідно до яких суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог та те, що сам позивач визначає предмет та підстави свого позову, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Суд вважає, що повторна приватизація квартири проведена виконкомом Бердянської міської ради в межах  його повноважень та відповідно до положень чинного законодавства: оскільки рішення суду від 09.02.2006 року набрало законної сили, а позивач ОСОБА_1 була знята з реєстраційного обліку на підставі цього рішення, квартиронаймачем ОСОБА_4 до виконавчого комітету було надано заяву на приватизацію від 19.07.2006 року та довідку КП «Житлосервіс-3» про склад сім’ї від 14.07.2006 року, відповідно до якої   зареєстрованими в АДРЕСА_1 станом на 14.07.2006 року були дві особи: ОСОБА_4 та її син ОСОБА_3. На підставі наданих документів управлінням житлового господарства виконавчого комітету Бердянської міської ради було прийнято розпорядження від 15.01.2007 року №17355,  яким надано згоду на передачу квартири у спільну часткову власність. (т.2 а.с.168-171).

Не підлягають задоволенню також і вимоги позивача ОСОБА_1 про відновлення становища, яке існувало до порушення прав, шляхом визнання дійсним свідоцтва про право власності на житло, видане ЗАТ «Бердянськбуд» 05.01.1995 року , виходячи з того, що зазначене вище свідоцтво видане в порушення  вимог ст.8 Закону України  «Про приватизацію державного житлового фонду», п.5  Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян,  а саме без письмової згоди всіх членів сім’ї.  Доводи ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2  про те, що позивач та її чоловік ОСОБА_3 знали про приватизацію житла, якою займалася ОСОБА_4, оскільки по приїзду останньої в м.Маріуполь позивач надала їй свій паспорт та паспорт ОСОБА_11 саме для приватизації квартири,  а тому в їх письмовій згоді на приватизацію спірної квартири не було потреби,  суд вважає неприйнятними, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону.  Відповідач ОСОБА_4 під присягою в суді дала свідчення, що підписи на заяві на приватизацію квартири від імені сина та невістки вона поставила власноручно. А тому свідоцтво про право власності на житло від 05.01.1995 року не можна вважати таким, що було видане у відповідності до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність  громадян, затвердженим наказом Держкомітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15.09.1992 р. (з відповідними змінами).

Однак суд не вбачає підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання недійсним цього свідоцтва про право власності на житло від 05.01.1995 року, заявленого саме з цих підстав, оскільки зазначений  позов нею подано до суду лише 26.11.2009 року, тобто майже через 15 років після отримання нею же самою оскаржуваного свідоцтва про право власності на житло. При цьому позивач не просила суд поновити строк позовної давності.

Відповідно до ст.71 ЦК України (в ред.1963 p.,) чинного на час виникнення спірних правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено встановлюється в три роки. Згідно до ст.80 ЦК України закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Виходячи зі змісту ст.ст. 71 , 80 ЦК України ці положення про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорення . Статтею 75 ЦК України  встановлено, що позовна давність застосовується  незалежно від заяви сторін, втім сторони наполягали в судовому засіданні на пропущенні нею позовної давності та просили відмовити в позові с цих підстав. Тому суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_4 не підлягають задоволенню за пропуском нею позовної давності.

Щодо вимог відповідача ОСОБА_3, то суд також не вбачає підстав для їх задоволення, зважаючи на те, що із восьми пунктів прохальної частини його заяви про зміну підстав та предмету позову (т.2 а.с.48) більшість з них не відповідає способам захисту цивільних прав, визначених ст.16 ЦК України, та  є лише викладенням фактичних обставин справи, а не позовними вимогами. В сенсі позовних вимог ОСОБА_3  на підставі ст.ст.71,72 ЖК України  просив визнати ОСОБА_1, свого сина ОСОБА_8 та себе самого ОСОБА_3 такими, що втратили право користування     житлом - квартирою АДРЕСА_1  з часу виїзду в Маріуполь у 1993 році.

Виходячи з аналізу змісту Закону України "Про приватизацію житлового фонду України" у поєднанні з нормами ст.1,6,9,61 ЖК України, ст.29 ЦК України місцем постійного проживання особи є житлове приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це  право і при  тимчасовій  відсутності (у випадках, передбачених ст.71 ЖК України), а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.

    Відповідно до положень п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 року №2 з доповненнями від 25.05.1998 року « Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового Кодексу України»…коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім'ї, його не можна вважати таким, що втратив право користування спірним жилим приміщенням.  

Судом встановлено, що ОСОБА_1 із своєю сім’єю влітку 1993 року виїжджали до м.Маріуполя, маючи на меті тимчасове проживання у її батьків. Але згодом обставини змінилися: їх сім’я розпалася, вона  вийшла заміж за іншого чоловіка, народила сина та працює там на постійній роботі в пологовому будинку. Такі пояснення давала і позивач, і відповідач ОСОБА_3  в судовому засіданні від 03.12.2008 року, проте згодом останній змінив свою позицію і наполягав на тому, що вони з серпня 1993 року виїхали  в м.Маріуполь на постійне місце проживання,  проте, крім своїх пояснень, які не є доказами у справі згідно положень ст..57 ЦПК України, інших доказів суду не надав, клопотань про виклик свідків не заявляв, а тому суд приходить до висновку про відсутність підстав для  задоволення  позову в частині  визнання ОСОБА_1 та сина ОСОБА_8 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, за недоведеністю. Крім цього, позовні вимоги, зважаючи на положення ст..119 ЦПК країни, до самого себе не можуть бути пред’явлені, як це зробив позивач, прохаючи себе визнати таким, що втратив право користування квартирою, тим більше, що у 1997 році він повернувся на проживання до м.Бердянська в цю ж саму квартиру, а тому його не можна вважати таким, що втратив право користування житловим приміщенням.

 В частині визнання недійсною приватизації спірної квартири від 05.01.1995 року, суд не знаходить підстав для їх задоволення за пропуском позовної давності, приймаючи до уваги, що відповідач ОСОБА_3 не зміг пояснити в судовому засіданні причини пропуску та не надав доказів її поважності. Його прохання поновити позовну давність на підставі п.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» не підлягає задоволенню, оскільки норма  Закону не може розцінюватися як обставина щодо поважності причини пропуску строку позовної давності.  Інші ж  вимоги ОСОБА_3, а саме: щодо визнання ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_8 з 1993 року такими, що не мали місцем проживання м.Бердянськ, не мали збереженого права на житло у м.Бердянську як такі, що були відсутні в ньому більше 6 місяців, наявність чи відсутність речей ОСОБА_1 у спірній квартирі не є підставою для застосування збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім понад 6 місяців, що вони не мали право на приватизацію квартири в м.Бердянську безоплатно, встановити, що приватизація квартири 15.01.2007 року відбулася у відповідності до законодавства, а його право на продовження володіння Ѕ частиною власності на квартиру визнати законним, є фактично, на думку суду, викладенням обставин, тобто підставою позову, та не відповідають ст.16 ЦК України, а саме способам захисту цивільного права та інтересу, а тому задоволенню не підлягають.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення як первісного позову, так і зустрічних,  а тому відповідно до ст.88 ЦПК України судові витрати  між сторонами  розподілу не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.10, 11, 57-60, 63, 64, 88, 212-215 ЦПК України, п.2-5 ст.8 Закону України  «Про приватизацію державного житлового фонду»,  п.п.5, 18,20, 21 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність  громадян, затвердженим наказом Держкомітету України по житлово-комунальному господарству № 56 від 15.09.1992 р. (з відповідними змінами), ст.ст.71,75,80 ЦК України (в ред.1963р.), ст.9,71,72 ЖК України, ст.16 ЦК України (в ред..2003р.), суд

ВИРІШИВ:

    У задоволенні позову ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_8 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, виконавчого комітету Бердянської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності та відновлення становища, що існувало до порушення прав відмовити повністю.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до виконкому Бердянської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_1 про поновлення позовної давності, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, скасування приватизації квартири відмовити повністю.

 У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ЗАТ „Бердянськбуд”, треті особи ОСОБА_3,  ДКП „Житлосервіс-3”, орган опіки і піклування виконкому Бердянської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана   протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.  

    Суддя Бердянського

    міськрайонного суду                                                                                   З.П.Пустовіт