№ 2-998/2010

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

20 квітня 2010 року   Дарницький районний  суд м. Києва в складі головуючого

судді                                                            Ящук Т.І.

при секретарі                                              Жиленко Ю.Г.  

за участю  позивачки                                 ОСОБА_1

представника позивачки                  ОСОБА_2

відповідачів                                                ОСОБА_3, ОСОБА_4

представника відповідача                         ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1  до ОСОБА_3, ОСОБА_4 , ОСОБА_6 – про виселення без надання іншого жилого приміщення  ,-

    встановив:    

    Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про виселення з квартири без надання іншого жилого приміщення, посилаючись на наступні обставини. Позивачка є  власником чотирьохкімнатної квартири № 135 , житловою площею 40,9 кв.м., по АДРЕСА_1 . У вказаній квартирі вже декілька років без жодних правових  підстав проживають відповідачі, згоди на поселення яких позивачка не надавала. Між сторонами постійно відбуваються лайки, конфлікти, погрози з боку відповідачів. Син позивачки ОСОБА_3  та його дружина ОСОБА_4 неодноразово застосовували  до позивачки психічне та фізичне насильство, перешкоджають їй користуватися квартирою, тоді як ОСОБА_3 має на праві власності частину будинку за адресою АДРЕСА_2, де зареєстрований він , його дружина та син.

    До відповідачів неодноразово застосовувались  заходи запобігання та громадського впливу,  працівники міліції проводили з ними профілактичні бесіди щодо недопущення насильства в сім’ї .

    Згідно зі ст. 157 ЖК України, членів сім’ї власника житла або інших осіб, які проживають разом з ним, може бути виселено у випадках, передбачених ст. 116 ЖК України, якою передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання іншого жилого приміщення.

    Тому позивачка просила виселити відповідачів із квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого жилого приміщення, з підстав , передбачених ст. 116 ЖК України.

    В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 та її представник  ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали  та уточнили підстави позову, просили виселити відповідачів  із квартири у зв’язку з порушенням ними правил співжиття, вчинення насильства щодо позивачки, постійних конфліктів, тобто з підстав, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК України.

    Позивачка пояснила , що  вказану квартиру вона отримала в 1974 році разом з чоловіком та двома синами. В 1988 році старшому сину отримали ще одну квартиру на Харківському шосе, і він туди переїхав проживати з сім’єю, а молодший син – відповідач  ОСОБА_3 з сім’єю залишався проживати в спірній квартирі. В 1985 році  родичка подарувала     йому 1/5 частину будинку по АДРЕСА_2, оскільки будинок підпадав під знесення  і була можливість отримати квартиру, тому відповідач був зареєстрований в цьому будинку, а залишався  проживати з батьками в квартирі. Однак вказаний будинок не знесли і він квартири не отримав.  

Коли син створив сім’ю, то позивачка   з чоловіком виділила йому три суміжні кімнати. З приходом в квартиру невістки - ОСОБА_4  в сім’ї постійно виникали конфлікти та сварки , тому ОСОБА_3 з сім’єю став проживати на зйомних квартирах. Шість років  назад він з дружиною та сином повернулись проживати до спірної квартири та зайняли ті три кімнати, які займали раніше.

    За час відсутності відповідача в квартирі, вона була приватизована позивачкою та її покійним чоловіком, а коли помер чоловік – позивачка прийняла спадщину – 1/2 частину квартири, оскільки сини не захотіли йти в нотаріальну контору та подавати заяву про прийняття спадщини, хоча позивачка телефонувала ОСОБА_3 та просила приїхати для оформлення спадщини. Таким чином позивачка стала власницею всієї квартири.

    На даний період часу  син з невісткою постійно знущаються над позивачкою, ОСОБА_4 безпричинно влаштовує скандали, оскільки ніде не працює, їй немає чим зайнятись.  Кілька разів син ОСОБА_3 душив  позивачку, бив головою об стіну, а також викликав лікаря-психіатра , оскільки нібито вона неадекватно себе поводить.

    Позивачка розуміє, що сину немає де проживати, оскільки кімната, площею 7 кв.м., на АДРЕСА_2  що є у  його власності , розвалюється, там немає умов для проживання,  однак відповідачі своєю поведінкою змусили позивачку подати цей позов, тому вона наполягає на їх виселенні.

    Відповідачі ОСОБА_3, ОСОБА_4 особисто та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, а також представник відповідачів ОСОБА_7 позовні вимоги не визнали та просили у задоволенні позову відмовити.

    Відповідач ОСОБА_3 пояснив, що жодного разу він не бив матір , а всі сварки провокує вона сама, не знаходячи спільної мови з  його дружиною ОСОБА_4   В 1988 році мати вмовила його виписатись із квартири та прописатись  на АДРЕСА_2 , щоб в подальшому при знесенні будинку отримати квартиру, однак в тому будинку ні він, ні члени його сім’ї жодного дня не проживали, оскільки там відсутні умови для проживання . На даний період часу  позивачка згоди на його реєстрацію в квартирі не надає, хоча після смерті батька мати одноосібно прийняла спадщину, пообіцявши, що в подальшому квартира залишиться йому . Після того, як вони в 2003 році повернулись проживати до спірної квартири, мати склала заповіт, яким заповідала йому цю квартиру, але  у зв’язку з погіршенням стосунків мати скасувала заповіт .

    Відповідачка ОСОБА_4  пояснила, що крім спірної квартири, їм немає де проживати. 5 років вона з чоловіком  та сином проживали на зйомних квартирах, після чого  в 2003 році знову повернулись до  позивачки, яка  дала згоду на їх проживання. Поселившись у квартирі, вони зробили ремонт, стали підтримувати порядок , прибирати, сплачувати за комунальні послуги. Між нею та позивачкою виникають сварки на побутовому ґрунті : ОСОБА_1  виливає  харчові відходи у вікно, у зв’язку з чим скаржаться сусіди , що проживають поверхом нижче ;  не прибирає у себе в кімнаті, не дає можливості приготувати їжу на кухні, і коли вона робить їй зауваження, позивачка починає сваритись ,  кричати на неї та проклинати. Жодних дій, про які йдеться в позовній заяві, ні вона, ні її чоловік, а тим більше – їх син  ОСОБА_6 , онук позивачки,  не чинили та не застосовували до позивачки фізичного чи психічного насильства.

    Вислухавши сторони, їх представників, свідків, вивчивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

    Спірною є  чотирикімнатна квартира № 135 , жилою площею 40,9 кв.м., загальною – 64,4 кв.м.,  по АДРЕСА_1 , яка на даний період часу належить на праві приватної власності позивачці ОСОБА_1

    Позивачка ОСОБА_1 є матір’ю  відповідача ОСОБА_3  

    Як вбачається з копії ордера № Г-223630 від 27.03.1974 року, квартира АДРЕСА_1 була надана ОСОБА_1 на сім’ю з чотирьох осіб - вона, чоловік ОСОБА_9 , сини ОСОБА_3 та ОСОБА_10

    З довідки форми № 3 ( а.с. 9) та довідки , виданої ЖЕД № 221  КП «Господар» 07.04.2010 року вбачається, що позивачка ОСОБА_1 зареєстрована в даній квартирі з 1974 року . На даний час в  спірній квартирі , крім позивачки, інші особи не зареєстровані.

    З довідки № 241 від 07.04.2010 року, виданої ЖЕД № 221 КП «Господар», вбачається, що ОСОБА_3 був знятий з реєстраційного обліку 05.02.1988 року у зв’язку з вибуттям за адресою АДРЕСА_2.

    1/2 частина спірної квартири АДРЕСА_1 належить позивачці на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого ВО «Київський радіозавод» 26.04.1993 року за № 480, зареєстрованого в Київському міському БТІ 04.05.1993 року за реєстровим № 5039 ( а.с.6).

    Інша 1/2 частина квартири належить позивачці на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 15.02.2002 року державним нотаріусом Сьомої Київської державної нотаріальної контори, з якого вбачається, що  ОСОБА_1 є спадкоємцем майна ОСОБА_9, померлого 12.08.2001 року. Свідоцтво зареєстроване в Київському міському БТІ 15.03.2002 року за реєстровим № 5039 ( а.с. 7).

    Як встановлено в судовому засіданні з пояснень сторін,  до 1998 року  відповідач ОСОБА_3   проживав у спірній квартирі з  сім’єю – дружиною ОСОБА_4 та сином ОСОБА_6, 1992 р.н.  Позивачка підтвердила, що вона виділила сину з сім’єю для проживання три суміжні кімнати.   В подальшому через неприязні  відносини, що склались між позивачкою та ОСОБА_4, відповідачі стали проживати на зйомних квартирах.

    Судом встановлено , що в 2003 році відповідачі  поселились у квартиру АДРЕСА_1 у м. Києві як члени сім’ї власника квартири  та  стали займати три суміжні кімнати, залишаючись зареєстрованими  в будинку по АДРЕСА_2 у м. Києві,  1/5 частина якого належить відповідачу ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору дарування від  07.12.1985 року ( а.с. 43-44).

При уточненні судом обставин, якими  позивачка обґрунтовує свої вимоги про виселення відповідачів, вона  вказала , що такими є  неможливість спільного проживання, оскільки  відповідачі  грубо порушують  правила співжиття, вчиняють лайки, погрози, конфлікти, застосовують до неї фізичну силу. Представник позивача зазначила правову підставу для виселення – ч. 1 ст. 116 ЖК України.

Враховуючи  , що позивачка ОСОБА_1, посилається саме на ці підстави для виселення відповідачів,   суд вважає, що не мають правового значення для вирішення даного спору суперечливі посилання позивачки  на наявність у відповідачів  можливості проживати  у  частині будинку АДРЕСА_2.

Статтею 157 ЖК України передбачено, що членів сім’ї власника жилого будинку (квартири)  може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Частиною першою статті 116 ЖК України передбачено , що  якщо  наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб, провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Тобто , для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов : систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Обґрунтовуючи свої вимоги про виселення відповідачів з даних підстав,  позивачка посилається на показання свідків та попередження правоохоронних органів про недопустимість протиправної поведінки відповідачів  щодо неї.

Суд вважає, що допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_11 та ОСОБА_12  не підтвердили доводів позивачки про порушення відповідачами правил проживання, створення ними умов, за яких сумісне проживання неможливо.

Зокрема , свідок ОСОБА_11 пояснила, що про сварки та скандали, провокацію цих сварок ОСОБА_4, свідку відомо лише зі слів позивачки ОСОБА_1

Свідок ОСОБА_12  пояснила, що вона є сусідкою позивачки, іноді чує, як позивачка свариться з невісткою , хто перший розпочинає сварку -  їй невідомо. Один раз  свідок зверталась до відповідачів з претензією, що у них в квартирі  вдень голосно грала музика, і  з даного приводу вона зверталась до дільничного інспектора міліції. Крім того,   одного разу  ОСОБА_1 прибігла до неї за допомогою, обличчя в неї було в крові, вона розповіла свідку, що її побили син з невісткою.

Допитана за клопотанням відповідачів свідок ОСОБА_13, родичка відповідача ОСОБА_3, пояснила, що позивачка має складний характер. Свідок особисто після смерті дядька - ОСОБА_9 з позивачкою не спілкується. Оскільки  до цього вона часто бувала у квартирі позивачки, то їй відомо , що з дружиною сина ОСОБА_14 у позивачки  також були неприязні відносини, поки син не став проживати окремо.

З  матеріалу, на підставі якого було прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за № 6311 від  03.12.2004 року, вбачається наступне.

В постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 05.12.2004 року зазначено , що ОСОБА_1 в ході перевірки пояснювала, що проживає в чотирикімнатній квартирі разом з родиною сина, через складні риси характеру між нею , сином та невісткою склались неприязні стосунки. В ході сімейної сварки 29.11.2004 року її син ОСОБА_3 спричинив їй тілесні пошкодження. На місце події викликалась швидка медична допомога, після надання допомоги позивачку було залишено вдома.

ОСОБА_1 було направлено на судово-медичну експертизу, однак станом на 06.12.2004 року вона експертизу не проходила, факт наявності та ступінь тяжкості отриманих пошкоджень не підтверджено об’єктивними даними.

ОСОБА_3 в ході перевірки пояснив, що дійсно в їхній родині склались напружені відносини через квартирне питання, часто виникають сімейні скандали. Факт нанесення матері тілесних ушкоджень ОСОБА_3 заперечує.

Також з вказаного матеріалу вбачається, що відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було винесено офіційне попередження  про недопущення правопорушень у сфері побуту, а позивачці ОСОБА_1 – офіційне попередження про недопустимість віктимної поведінки потенційної жертви насильства в сім'ї.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про попередження насильства в сім'ї»  ,   віктимна поведінка  -   це поведінка потенційної  жертви  насильства в сім'ї,  що провокує насильство в сім'ї.

Отже ,  з матеріалів вказаної перевірки судом  не встановлено, що відповідачі створюють для позивачки умови, за яких сумісне проживання неможливо.

Вищевказане офіційне попередження  як підстава для виселення відповідачів судом прийматися не може, оскільки разове попередження не свідчить про систематичне порушення відповідачами правил проживання, яке тягне за собою правові наслідки, передбачені ст. ст. 116, 157 ЖК України.

Крім того,  на підтвердження своїх вимог позивачка посилається на лист начальника Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві від 13.04.2008 року ( а.с. 10). З вказаного листа вбачається, що вона зверталась до органів міліції з приводу  неправомірних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 З ними  проведено усну профілактичну бесіду щодо  недопущення вчинення насильства в сім'ї . Одночасно позивачці повідомлено, що між сторонами склались неприязні відносини  щодо спільного проживання в квартирі, а тому для вирішення спірного питання їй рекомендовано звернутись до суду.

Отже, аналізуючи зібрані докази в їх сукупності , суд приходить до висновку , що об’єктивних даних про створення відповідачами неможливих для спільного проживання умов, про систематичне порушення  відповідачами  правил співжиття - позивачка  не надала. Крім того, позивачкою не доведено обставини, що  до відповідачів систематично вживались заходи попередження і громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України , кожна  сторона  зобов'язана  довести ті обставини,  на які вона посилається як на підставу своїх  вимог  і  заперечень,  крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказуванню підлягають обставини,  які мають значення  для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладене , суд вважає, що обставини, на які позивачка посилається як на підстави для виселення відповідачів з квартири № 135 по АДРЕСА_1, - не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, отже, позовні вимоги  ОСОБА_1 є безпідставними  та   задоволенню не підлягають.

    На підставі викладеного ,  ст. 9 , ч. 1 ст. 116, 150, 155, 157 Житлового кодексу  України , ст.  317, 319, 321, 386, 405 Цивільного кодексу України , керуючись  ст. 3, 10,11, 57,60, 209, 213, 215, 218 ЦПК України суд -,

вирішив:

    В задоволенні позову  ОСОБА_1  до ОСОБА_3, ОСОБА_4 , ОСОБА_6 – про виселення без надання іншого жилого приміщення    - відмовити .

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва  шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження  протягом 10 днів з дня проголошення рішення  та апеляційної скарги на рішення суду  протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження  не було подано.  Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження,  але  апеляційна  скарга  не  була  подана  у   строк, встановлений  статтею  294  ЦПК України,  рішення  суду набирає законної сили  після  закінчення  цього  строку.  У  разі  подання апеляційної  скарги  рішення,  якщо  його  не  скасовано,  набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя :    підпис