Головуючий у 1 інстанції - Чучко В.М.
Суддя-доповідач - Блохін А.А.
ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 жовтня 2010 року справа №2а-14993/10/0570
приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26
Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді: Блохіна А.А., суддів: Юрченко В.П., Карпушової О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_2, Міністерства фінансів України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державної судової адміністрації України на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 серпня 2010 року у справі № 2а-14993/10/0570 за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державного казначейства України, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області про визнання бездіяльність протиправною та стягнення з Державної судової адміністрації України недоплаченої заробітної плати у розмірі 89 314,21 грн.,
В С Т А Н О В И Л А:
10 червня 2010 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державного казначейства України, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області про визнання бездіяльність протиправною та стягнення з Державної судової адміністрації України недоплаченої заробітної плати у розмірі 89 314,21 грн.
Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 20 серпня 2010 року у справі № 2а-14993/10/0570 позов задоволено частково.
Не погодившись з таким судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду скасувати, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Міністерство фінансів України, Територіальне управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державна судова адміністрація України також подали апеляційні скарги, в яких посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Всі особи, які беруть участь у справі, у судове засідання не прибули, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому відповідно до п.2 ч.1 ст. 197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, вивчивши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає апеляційні скарги не обґрунтованими, а судове рішення таким, що підлягає залишенню без змін з наступних підстав.
При розгляді справи в апеляційній інстанції встановлено наступне.
Позивач – ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, працює на посаді судді Харцизького міського суду Донецької області з 03.09.2002 року, що підтверджено довідкою від 15.03.2010 року №10 Харцизького міського суду Донецької області та копією трудової книжки, завіреною відділом кадрів Харцизького міського суду та довідкою від 15.03.2010 року №15. Також з копії трудової книжки вбачається, що ОСОБА_2 06.12.2005 року присвоєно четвертий кваліфікаційний клас.
Заробітна плата позивача обчислювалася, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332,00 грн., встановленої станом на 21 грудня 2005 року, без урахування підвищення мінімальної заробітної плати на підставі законів України про Державний бюджет України на 2006-2010 роки, що призвело до недоотримання нею заробітної плати.
Статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян на час виникнення спірних відносин визначав Закон України «Про статус суддів».
Відповідно до ст. 126 Закону України «Про судоустрій України» (в редакції, на момент виникнення спірних правовідносин; надалі за текстом використуватимуться відповідні нормативно-правові акти в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин), яка визначає повноваження державної судової адміністрації. Державна судова адміністрація, зокрема, здійснює матеріальне і соціальне забезпечення суддів, у тому числі суддів у відставці, а також працівників апарату судів.
Згідно зі ст. 128 вказаного Закону територіальне управління державної судової адміністрації є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, самостійний баланс і рахунки в установах банку.
Територіальні управління державної судової адміністрації здійснюють свою діяльність на основі Положення про Державну судову адміністрацію, яке затверджується Указом Президента України за поданням Прем'єр-міністра України, погодженим із Радою суддів України.
Положення про Державну судову адміністрацію України, затверджене Указом Президента України від 03 березня 2003 року № 182/2003, втратило чинність на підставі Указу Президента України від 23 червня 2009 року № 477/2009. Інше положення затверджено не було.
У зв'язку з цим при розгляді даної справи підлягають застосуванню положення Закону України «Про судоустрій України» (редакція якого діяла на момент виникнення правовідносин між сторонами).
Отже, Територіальне управління Державної судової адміністрації в Донецькій області є юридичною особою, яка наділена адміністративно-процесуальною правосуб'єктністю у відповідності до ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст. 122 Закону України «Про судоустрій України», яка регулює питання матеріально-технічного забезпечення судів, матеріально-технічне забезпечення місцевих судів покладається на державну судову адміністрацію і здійснюється на підставі замовлень відповідного суду, в межах кошторису на утримання даного суду.
Суди та інші установи, що мають статус юридичної особи, забезпечують поточні потреби своєї діяльності самостійно або на підставі окремих замовлень через державну судову адміністрацію.
Між тим, суди не здійснюють матеріальне забезпечення суддів, в судах загальної юрисдикції відповідний відділ, який здійснював би виплату заробітної плати суддям, відсутній.
Отже органами, які здійснюють матеріальне забезпечення суддів, є Державна судова адміністрація України та її територіальні управління.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно законами України, Конституція і закони України повинні гарантувати незалежність і недоторканість суддів.
Частиною першою ст. 126 Основного Закону закріплено положення, згідно з яким незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією України і законами України. Складовою цих гарантій відповідно до частини першої ст. 130 Конституції України є обов’язок держави забезпечувати фінансування та належні умови функціонування судів і діяльності суддів, тобто норми Конституції України засвідчують те, що надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення його незалежності.
Засади незалежності судових органів, розроблено міжнародним співтовариством і викладено, зокрема, в Рекомендації Комітету Ради Європи від 13.10.1994р. № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», у Європейській Хартії про Закон «Про статус суддів» від 10.07.1998р., в Основних принципах незалежності судових органів, схвалених резолюціями від 29.11.1985р. № 40/32 та від 13.12.1985р. № 40/146 Генеральної Асамблеї ООН.
Кожна держава, як зазначається в Рекомендації Комітету Ради Європи від 13.10.1994р. № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», має «забезпечити, щоб статус і винагорода суддів відповідали гідності їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе».
Відповідно до пунктів 6.1, 6.2 Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» від 10.07.1998 р. судді, які здійснюють функції на професійному рівні, мають право на винагороду, рівень якої має бути таким, щоб судді були захищені від тиску при прийнятті ними рішень та в роботі взагалі, тобто щоб їх незалежність та безпристрасність не були об'єктивно зменшені. Статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для припинення повноважень після здійснення професійної діяльності протягом визначеного строку, право на отримання виплат (пенсії, щомісячного довічного грошового утримання), рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4).
Більше того, у відповідності до п. 8 Європейського статуту судді, прийнятого Європейською Асоціацією Суддів у 1993 р., заробітна плата судді має бути адекватною та забезпечувати дійсну економічну незалежність судді і не має зменшуватися на будь-якому етапі суддівської служби.
Відповідно до частини четвертої ст. 43 Конституції України кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Конституційний Суд України неодноразово висловлював правові позиції щодо гарантій незалежності суддів у своїх рішеннях, зокрема, від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004 (справа про зупинення дії або обмеження пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007 (справа про гарантії незалежності суддів). В цих рішеннях зазначено, що за змістом статті 126 Конституції України положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» у взаємозв'язку з частиною восьмою статті 14 Закону України «Про судоустрій України» треба розуміти як таке, що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення.
Рішенням Конституційного Суду України від 22.05.2008р. № 10-рп/2008 «У справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 65 розділу I, пунктів 61, 62, 63, 66 розділу II, пункту 3 розділу III Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» і 101 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 67 розділу I, пунктів 1 - 4, 6 - 22, 24 - 100 розділу II Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) зміни, внесені підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України від 28.12.2007 р. № 107-VI, визнано такими, що не відповідають Конституції України.
У мотивувальній частині даного рішення вказано, що Конституційний Суд України виходячи з того, що запроваджений в оспорюваній частині Закону порядок обчислення щомісячної надбавки за вислугу років суддів призвів до зменшення її суми, оскільки посадовий оклад є лише частиною щомісячного заробітку судді. Відповідно наслідком такого зменшення є зменшення його заробітної плати і зниження існуючих гарантій незалежності суддів, що не відповідає частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 126 Конституції України.
Крім того, у мотивувальній частині рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005р. №8-рп/2005 «У справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців третього, четвертого пункту 13 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та офіційного тлумачення положення частини третьої статті 11 Закону України «Про статус суддів» (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання)», зазначено, що особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя. Цей конституційний припис кореспондується з положеннями Європейської хартії про закон «Про статус суддів», які передбачають, що рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків повинен бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
Відповідно до ст. 119 Закону України «Про судоустрій України» в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади – судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України. Організаційне забезпечення діяльності судів покладається на державну судову адміністрацію, та становлять заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та організаційно-технічного характеру, спрямовані на створення умов для повного і незалежного здійснення правосуддя.
Згідно з частиною другою ст. 120 цього Закону фінансування всіх судів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Частиною другою цієї статті передбачено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд України, Конституційний Суд України, вищі спеціалізовані суди - щодо фінансового забезпечення діяльності цих судових установ; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів загальної юрисдикції, а також діяльності кваліфікаційних комісій суддів усіх рівнів, органів суддівського самоврядування та державної судової адміністрації.
Крім того, статтями 82 та 87 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України, відносяться й видатки на судову владу.
Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», який визначає статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян у редакції, яка діяла до внесення змін підпунктом «а» підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України від 28.12.2007 р. № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя. Суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 3 роки - 10 відсотків, понад 5 років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Визначення законом саме такого співвідношення означає забезпечення справедливої оплати праці голів судів і суддів, не допускає невиправданих диспропорцій.
Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга), при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя). Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
03 вересня 2005 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №865 «Про оплату праці суддів» (назва в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 16.01.2008 р. №19: «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів»), якою затверджено схеми посадових окладів керівників суддів Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Апеляційного суду України, апеляційних та місцевих судів згідно з додатками 1-6, визначено умови преміювання у співвідношенні до мінімальної заробітної плати. Пунктом 5 даної постанови встановлено, що вона набирає чинності з 01.01.2006 року.
Постановами Кабінету Міністрів України від 30.06.2005 р. № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступників Голови Верховного Суду України» та від 03.09.2005 р. № 865 «Про оплату праці суддів» в основу посадового окладу судді покладено розмір мінімальної заробітної плати.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 р. № 1310 «Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865 «Про оплату праці суддів» доповнено пунктом 41, яким установлено, що розміри посадових окладів, передбачених цією постановою, встановлюються виходячи з розміру мінімальної заробітної плати 332 гривні і в подальшому при підвищенні мінімальної заробітної плати їх перерахунок не провадиться.
За нормами Постанови Кабінету Міністрів України від 03.03.2006 р. № 248 «Про внесення змін до деяких Постанов Кабінету Міністрів України з питань оплати праці суддів» Постанову Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 р. № 865 «Про оплату праці суддів» доповнено і встановлено, що посадовим особам, зазначеним у пункті 1 цієї постанови, до яких відносяться і судді апеляційних суддів, установлюються: - надбавка за виконання особливо важливої роботи у розмірі до 50 відсотків посадового окладу з урахуванням надбавки за кваліфікаційний клас; - доплата за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності у розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу; - надбавка за почесне звання «Заслужений юрист України» у розмірі 15 відсотків посадового окладу; - у разі надання відпустки виплачується додатковий посадовий оклад відповідно до частини п'ятої статті 44 Закону України «Про статус суддів», а також надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх середньомісячної заробітної плати.
Підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України від 28.12.2007 року № 107-VI, «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у абзаці другому частини четвертої ст. 44 закону України «Про статус суддів»слова «загальної суми щомісячного заробітку» змінено словами «посадового окладу».
Постановою Кабінету Міністрів України від 16.01.2008 року №19 «Про внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 «Про оплату праці суддів» внесено, крім інших, зміни до назви, а саме «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів», визначено розміри надбавок до посадових окладів суддів за кваліфікаційні класи згідно з додатком 7, доповнено пунктом 22, згідно з яким суддям щомісяця виплачується надбавка за вислугу років у відсотках від посадового окладу з урахуванням надбавки за кваліфікаційний клас в таких розмірах: при стажі роботи понад три роки - 10 відсотків, понад п'ять років - 15, понад 10 років - 20, понад 15 років - 25, понад 20 років - 30, понад 25 років - 40 відсотків. Також доповнено пунктом 31, яким зазначено, що судді, які мають право на відставку та продовжують працювати на посаді судді, одержують заробітну плату та щомісячне грошове утримання у розмірі 100 відсотків.
Враховуючи, що п. 22 постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03.09.2005 року, який фактично дублює порядок обчислення надбавки суддям за вислугу років у відсотках від посадового окладу, встановлений підпунктом «б» підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України від 28.12.2007 року № 107-VI, «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України», який 22.05.2008 року визнано неконституційним, слід зазначити, що обрахунок щомісячної надбавки суддям за вислугу років належить здійснювати відповідно до ч. 4 ст. 44 закону України «Про статус суддів» тобто, здійснювати її розрахунок від загальної суми щомісячного заробітку судді з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.
Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 р. визнано незаконними Постанову Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 р. № 1243 «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддів; пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 р. №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005р. № 865» та пункт 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 р. № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 року встановлено, що Кабінет Міністрів України, в порушення п. 14 ст. 92 Конституції України, вийшов за межі своєї компетенції та перебрав на себе функцію законодавця щодо встановлення розмірів посадових окладів суддів, поставивши в залежність виплату заробітної плати суддям від розмірів мінімальної заробітної плати, з одночасною забороною їх перерахування, чим допустився обмеження гарантій незалежності і недоторканості суддів.
Виходячи з системного аналізу законодавства про статус суддів і судоустрій в Україні, в розумінні ч.1 ст. 130 Конституції України вбачається, що складовою основою конституційної гарантії незалежності і недоторканості суддів є їх матеріальне і соціальне забезпечення, які не можуть бути скасовані чи звужені іншими нормативними актами держави, оскільки держава, виконуючи свій обов’язок, забезпечує відповідне фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Невід’ємними елементами статусу суддів є матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів (ст.ст. 42-45 Закону України «Про статус суддів»). А тому невиплата, або зменшення розміру заробітної плати, свідчить про скасування, або звуження змісту і обсягу гарантій незалежності і недоторканості суддів та порушенням конституційних гарантій, закріплених Основним Законом України. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечують особливий порядок фінансування та організаційне забезпечення діяльності судів, встановлених законом (пункт 7 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002р. № 3018-ІІІ, частина 3 ст. 3 Закону №2862-ХІІ). Реалізація належного фінансового забезпечення судів та виплати суддям гарантованої державою заробітної плати, пов’язана з діяльністю центральних органів виконавчої влади: Кабінетом Міністрів України, Міністерством фінансів України, Державною судовою адміністрацією України, Державним казначейством України та судом в якому працює суддя.
Відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вирішуючи спір, слід звернути увагу, що зазначена конституційна норма зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі закону, тобто у своїй діяльності повинні приймати такі рішення, які не суперечать чинному законодавству, а їх управлінські функції не повинні виходити за межі закону.
Зокрема, Конституція України встановлює для суб’єкта владних повноважень спосіб діяльності, передбачений Конституцією та законами України, а також визначає сферу його компетенції, тобто яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень, які повинні спиратися тільки на компетенційні права і обов’язки, а тому використовувати у своїй діяльності тільки ті засоби, форми і прийоми, які передбачені законом. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах повноважень визначених і встановлених у законодавчих актах.
Держава в особі державних органів здійснює політику відповідно до принципу законності. Тому дотримання принципу законності є обов’язком для центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, їх посадових осіб, які зобов’язані діяти лише на підставі, у порядку, у спосіб та в межах своєї компетенції, оскільки підзаконні нормативно-правові акти стосуються безпосередніх виконавців вимог нормативно-правових актів – посадових осіб, а також підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) та громадян.
Виходячи з визначення терміну «законність», це комплексне поняття, яке тісно пов’язане з терміном «закон» та охоплює сфери діяльності - від прийняття норм закону до їх реалізації.
Таким чином, реалізація державою певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, в особі суб’єктів владних повноважень є «гарантією стабільності суспільних відносин» між державними органами і громадянами, породжуючи при цьому у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп.
Постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 набрала законної сили 19 серпня 2009 року після її перегляду в апеляційному порядку (ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009 року) що відповідає положенням ч. 3 ст. 254 КАС України, є обов’язковою для виконання.
Наслідком визнання незаконним нормативно-правового акту є втрата ним чинності з дня набрання законної сили судовим рішенням.
Такий висновок суду ґрунтується на системному аналізі положень ст. 152 Конституції України, відповідно до якої Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Суд апеляційної інстанції вважає, що положення вказаної норми Конституції необхідно застосовувати і до інших нормативно-правових актів, визнаних судом незаконними щодо визначення часу, з якого вони втрачають чинність.
Так, статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правові акти, якими, зокрема, є і постанови Кабінету Міністрів України, розповсюджують свою дію на невизначене коло осіб, тому, ототожнення часу втрати чинності нормативно-правовим актом з часом його прийняття ставить під сумнів правомірність дій не лише державних органів, а і невизначеного кола осіб, на яких розповсюджував свою дію вказаний нормативно-правовий акт. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 року та ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009 не вирішено питання щодо повороту виконання судового рішення, тобто Постанова Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 № 1243 «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів» в частині встановлення розміру посадового окладу суддів; пункт 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005р. № 865» та пункт 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 №856 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» втратили чинність лише з 19 серпня 2009 року.
Кодекс адміністративного судочинства України встановлює обов'язковість судового рішення як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює його значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту особи.
Обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Конституції та законів України, як право на судовий захист.
Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у тому числі на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, враховуючи норми п.1 ч.1 ст. 17 КАС України, бездіяльність суб'єктів владних повноважень проявляється у їх пасивній поведінці, тобто в не вчиненні дії, яка має вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної особи.
Тобто з моменту втрати чинності пункту 41 Постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів», яке мало місце 19 серпня 2009 року, відповідачі зобов’язані були застосовувати Постанову №865 в первісній редакції.
Статтею 55 Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» передбачено розміри мінімальних заробітних плат на 2009 рік. Так, станом на 1 липня 2009 року розмір мінімальної заробітної плати становив 630 грн., з 1 жовтня 2009 року - 650 грн.
Відповідно до Закону України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», який спрямований на встановлення розміру прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, що забезпечить належний соціальний захист кожного громадянина України у період фінансово-економічної кризи, розмір мінімальної заробітної плати з 1 листопада 2009 року становить 744 грн., а з 1 січня 2010 року встановлено на рівні 869 гривень.
Саме виходячи з таких розмірів мінімальної заробітної плати повинен був розраховуватись посадовий оклад позивача починаючи з 19 серпня 2009 року, та становити у серпні 2009 року 3384,00 грн. (з 1 по 18 серпня 332 грн. х 7,5/20 робочих днів місяця х 12 робочих днів до 18 серпня + 630 грн. х 7,5/20 х 8 робочих днів з 19 до 31 серпня = 3384,00 грн.), у вересні 2009 року 4725,00 грн. (630 грн. х 7,5 мінімальних заробітних плат), у жовтні 2009 року – 4875,00 грн. (650 грн. х 7,5 мінімальних заробітних плат), з 1 листопада 2009 року – 5580,00 грн. (744 грн. х 7,5 мінімальних заробітних плат) і т.д.
Тобто, невиплата позивачеві заробітної плати, розрахованої з посадового окладу у розмірі 7,5 мінімальних заробітних плат, встановлених на законодавчому рівні, починаючи з 19 серпня 2009 року є звуженням його природного права на отримання належної заробітної плати від держави як конституційної гарантії, пов’язаного з одночасним порушенням державою конституційної гарантії недоторканості судді, втручанням виконавчої влади у виключну сферу судової влади, що порушує фундаментальний принцип поділу влади, як демократичної організації держави в розумінні ст. 6 Конституції України.
Також, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу відповідачів на те, що нарахування та виплата позивачу заробітної плати, розрахованої з посадового окладу у розмірі 7,5 мінімальних заробітних плат, встановлених на законодавчому рівні, повинна здійснюватись починаючи з 19 серпня 2009 року до того часу, коли відповідним законодавчим актом не буде змінено порядок нарахування заробітної плати суддям.
Колегія суддів апеляційного суду з огляду на необхідність обрання захисту порушеного права позивача в частині стягнення коштів та з урахуванням вимог ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Отже, фінансування на утримання суддів здійснюється з державного бюджету.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оплату праці» умови розміру оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України, крім випадку, передбаченого частиною першою статті 10 цього Закону. Також необхідно зазначити, що згідно з вимогами ст.51 Бюджетного кодексу України розпорядники коштів Державного бюджету України одержують бюджетні асигнування, відповідно до затвердженого бюджетного розпису, що є підставою для затвердження кошторисів. Затвердження, а також коригування протягом бюджетного року кошторисів бюджетних установ здійснюється розпорядниками коштів відповідно до затвердженого бюджетного розпису Державного бюджету України. Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень. Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, встановлених цим Кодексом.
Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Витрати державного бюджету на покриття таких зобов'язань не можуть здійснюватися.
Згідно зі ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов’язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Згідно зі статтями 32, 34, 35 цього ж Кодексу за складання проекту Закону про Державний бюджет України відповідає Міністерство фінансів України, а головні розпорядники бюджетних коштів організовують розроблення бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України. При цьому головні розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за своєчасність, достовірність та зміст поданих Міністерству фінансів України бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту Державного бюджету України.
Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України визначаються окремими рядками по загальних судах і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах (у тому числі Апеляційному суду України), військових судах (місцевих та апеляційних разом) та окремо по Касаційному суду України та кожному вищому спеціалізованому суду. Ці видатки не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. Державна судова адміністрація України розробляє і затверджує за погодженням з Радою суддів України єдині нормативи фінансового забезпечення судів загальної юрисдикції. Нормативи доводяться до кожного суду і повинні переглядатися не рідше одного разу на три роки. Кошторис витрат на утримання кожного суду затверджується на підставі зазначених нормативів. Відповідальність за фінансове забезпечення діяльності кожного суду згідно з затвердженими нормативами покладається на Державну судову адміністрацію. Контроль за додержанням вимог цього Закону щодо фінансування судів здійснює Рада суддів України, а також органи державної влади, визначені законом.
Отже з вищенаведеної норми вбачається, що саме на Державну судову адміністрацію України як головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів покладено обов’язок з розроблення і затвердження за погодженням з Радою суддів України єдиних нормативів фінансового забезпечення судів, які мають доводитися до кожного суду та на підставі яких затверджується кошторис витрат.
Втім, відповідачем не були вжиті відповідні заходи для належного фінансового забезпечення судів з метою отримання суддями заробітної плати на законодавчо встановленому рівні.
З огляду на правову позицію Європейського Суду з прав людини, висловлену у рішенні «Кечко проти України» від 8 листопада 2005 року (набрало законної сили 8 лютого 2006 року) та положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про незворотність дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, реалізація особою права, що пов’язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Крім того, слід зазначити, що згідно статті 18 Закону України «Про бюджетну систему України» кошти Державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених законом про Державний бюджет України. Кошти на утримання судів, які обліковуються на єдиному казначейському рахунку, є цільовими і витрачаються лише в межах, передбачених окремою статтею Державного бюджету України.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що дійсно загальнодержавні видатки, списання яких можна здійснювати за рахунок загальних доходів Державного бюджету України, зокрема, на виконання судових рішень про стягнення на користь суддів заборгованості із заробітної плати, законами про Державний бюджет України на 2005-2010 роки не передбачені.
Втім, слід зазначити, що вказані правовідносини унормовані чинним законодавством з метою недопущення порушень прав, свобод та інтересів осіб, на користь яких повинні виконуватися судові рішення про стягнення сум грошових коштів з Державного бюджету України. Зокрема, у відповідності з п. 23 Постанови Кабінету Міністрів України №609 від 09.07.2008 року «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти державного та місцевих бюджетів, або бюджетних установ» безспірне списання коштів загального фонду відповідного бюджету здійснюється органом Державного казначейства, який обслуговує боржника, в межах бюджетних асигнувань на поточний рік, передбачених у затвердженому кошторисі розпорядника бюджетних коштів, плані використання бюджетних коштів одержувачів та у разі наявності на рахунках боржника відкритих асигнувань за відповідними кодами класифікації видатків бюджету. Пунктом 26 зазначеної Постанови зазначено, що якщо на рахунку розпорядника чи одержувача бюджетних коштів недостатньо відкритих асигнувань для виконання платіжних вимог, що надійшли до органу Державного казначейства, який обслуговує боржника, протягом операційного часу, такі документи виконуються частково та повертаються стягувачу із зазначенням на зворотному боці відомостей про дату та причини повернення, засвідчених підписом відповідальної особи, скріпленим печаткою органу Державного казначейства.
На підставі п. 29 Постанови у разі здійснення безспірного списання коштів розпорядник чи одержувач бюджетних коштів, з вини якого виникли відповідні зобов'язання, протягом місяця після проведення такої операції впорядковує свої зобов'язання з урахуванням безспірно списаної суми та приводить зареєстровані в органі Державного казначейства зобов'язання у відповідність з бюджетними асигнуваннями, а також у разі потреби вносить зміни до кошторису спеціального фонду в частині власних надходжень.
Якщо розпорядник та одержувач бюджетних коштів не привів свої зобов'язання у відповідність з бюджетними асигнуваннями та не вніс зміни до кошторису спеціального фонду в частині власних надходжень у встановлений строк, орган Державного казначейства зупиняє обслуговування видаткової частини кошторису боржника на рахунках, з яких здійснювалося безспірне списання, на підставі розпорядження, виданого за формою, затвердженою Державним казначейством. Розпорядження складається у трьох примірниках, один з яких залишається в органі Державного казначейства, який обслуговує боржника, другий - видається боржнику, третій - надсилається головному розпоряднику бюджетних коштів.
Суд апеляційної інстанції, вважає за необхідне зазначити, що у відповідності з п. 4.4 Наказу Державного казначейства України № 89 від 25.05.2004 року «Про затвердження Порядку обслуговування державного бюджету за видатками та операціями з надання та повернення кредитів, наданих за рахунок коштів державного бюджету» зміни до зведених кошторисів, зведених планів асигнувань загального фонду державного бюджету, зведених планів спеціального фонду (за винятком власних надходжень та відповідних видатків), зведених планів надання кредитів із загального фонду державного бюджету та зведення показників спеціального фонду можуть вноситися головним розпорядником як на підставі відповідної довідки Міністерства фінансів України, так і в межах установлених законодавством прав, наданих головному розпоряднику. До Державного казначейства України в обов'язковому порядку подаються реєстри змін, внесених на підставі довідки Міністерства фінансів України, та реєстри змін, що вносяться в межах установлених законодавством прав, наданих головному розпоряднику, та внесення яких не потребує довідки Міністерства фінансів України.
У відповідності з п. 4.5 Наказу на підставі отриманих реєстрів змін формуються повідомлення про зміни річного розпису асигнувань державного бюджету, помісячного розпису асигнувань загального фонду державного бюджету, помісячного розпису спеціального фонду державного бюджету, річного розпису повернення кредитів до державного бюджету та надання кредитів з державного бюджету, помісячного розпису надання кредитів із загального фонду державного бюджету та річного розпису витрат спеціального фонду державного бюджету з розподілом за видами надходжень у розрізі розпорядників нижчого рівня і одержувачів бюджетних коштів для кожного Головного управління, які підписуються керівником відповідного структурного підрозділу і передаються Головним управлінням на паперових та електронних носіях. Оригінали повідомлень надсилаються відповідним Головним управлінням на паперових носіях наступного робочого дня після перевірки реєстрів змін головним розпорядником, копія залишається у Державному казначействі України.
Розпорядники одночасно з довідкою про зміни кошторису, плану асигнувань загального фонду державного бюджету, плану спеціального фонду, плану надання кредитів із загального фонду державного бюджету при необхідності подають відповідному органу Державного казначейства в установленому порядку інформацію щодо коригування обсягів взятих зобов'язань.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу заробітна плата розраховувалась виходячи із розміру мінімальної заробітної плати у сумі 332,00 грн.
Крім того, зазначене свідчить про те, що Державною судовою адміністрацією України не було виконано рішення Ради суддів України, яким Державну судову адміністрацію України зобов’язано обрахувати і включити до бюджетного запиту на 2009 р. кошти, необхідні для здійснення перерахунку заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання та вихідної допомоги суддям за період з 1 червня 2005р. по 31 грудня 2005р. та за період 2005 - 2008 рр. у зв'язку з визнанням протиправним та скасування пунктів 41, 5 постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 р. №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» відповідно до постанов Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2005 р. і 19 березня 2007 р.
Крім того, у відповідності із п. 1 Наказу Державного казначейства України № 122 від 26.06.2002 року «Про затвердження Положення про єдиний казначейський рахунок» єдиний казначейський рахунок - це рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у Системі електронних платежів Національного банку України. На підставі п. 2.2 Наказу в органах Державного казначейства, у свою чергу, відкрито рахунки розпорядникам та одержувачам бюджетних коштів.
У відповідності з Наказом Міністерства фінансів України №604 від 27.12.2001 року «Про бюджетну класифікацію та її запровадження» кошти Державного бюджету України для здійснення відповідних видатків надходять на рахунки розпорядників бюджетних коштів у відповідності з визначеною Наказом економічною класифікацією.
Відповідно до ст. 48 Бюджетного кодексу України в Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів. Отже, не здійснення перерахунку коштів позивачеві фактично є відмовою державного органу у реалізації позивачу його права, яка обумовлена юридичною значущістю та негативними наслідками для заявника, оскільки не надає і не визнає за собою суб’єктивного права позивача на реалізацію конституційної гарантії та охоронюваних правовідносин з приводу отримання від держави соціальних послуг, а також реалізації особою свого абсолютного права. Не заслуговує на увагу, посилання відповідачів на відсутність коштів необхідних для виплати позивачу посадового окладу та грошового забезпечення виходячи із 7,5 розмірів мінімальних заробітних плат, встановлених законодавством на день проведення виплати, оскільки зазначеними відповідачами не виконувались покладені нормативними актами обов’язки щодо належного фінансування професійного судді, як складової частини його незалежності.
Також не приймається клопотання відповідачів про пропущення позивачем річного строку звернення до суду, встановленого ст. 99 КАС України, як загального строку подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач звернувся до суду про стягнення на його користь невиплаченої суми заборгованості по заробітній платі, що належить до обов’язкових виплат, та щомісячного грошового утримання відповідно до вимог законодавства відповідно до Закону України «Про статус суддів».
Суд апеляційної інстанції відзначає, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.2 ст. 233 КЗпП).
Отже, загальний строк подання адміністративного позову для захисту прав, свобод та інтересів особи, який становить один рік з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, встановлений ч. 1 ст. 99 КАС України, до даних правовідносин не застосовується.
У відповідності до приписів ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року № ETS N 005 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно приписів ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 р. № ETS N 009 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Нормами ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На виконання вимог п.2 ст. 71 КАС України, 2-4-й відповідачі не надали суду достатніх, беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своєї бездіяльності.
Таким чином, приймаючи до уваги, що обов’язковість рішень суду є конституційною засадою судочинства, передбаченою Конституцією України та відтвореною у нормах Кодексу адміністративного судочинства України, в порушення вимог ст. 129 Конституції України та ст.ст.7, 14 Кодексу адміністративного судочинства України, Міністерством фінансів України, Державною судовою адміністрацією України та Територіальним управлінням Державної судової адміністрації в Донецькій області не було своєчасно здійснено відповідного перерахунку посадового окладу та грошового забезпечення позивачу, оскільки нарахування заробітної плати та грошового утримання здійснювалось на підставі скасованого пункту Постанови Кабінету Міністрів України № 865.
Згідно із ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд задля повного захисту прав, свобод та інтересів позивача виходить за межі позовних вимог та розглядає спірне питання за період починаючи з 19.08.2009 року.
За таких обставин суд апеляційної інстанції приймає висновок суду першої інстанції, що викладені в позовній заяві вимоги позивача є частково обґрунтованими та підлягають задоволенню в частині визнання протиправної бездіяльності Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області з 19.08.2009 року та зобов’язання провести перерахунок заробітної плати та грошового забезпечення позивача з 19.08.2009 року.
Також вважає правильним висновок суду першої інстанції, стосовно того, що вимоги позивача про стягнення недоплаченої заробітної плати за період: з 01.12. 2007 року по 18.08.2009 року у зв’язку із нарахуванням заробітної плати на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» та постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 №1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 № 865», є необґрунтованими, так як у вказаний період положення п. 41 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року №865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів» були чинними.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для скасування постанови не має, у зв’язку з чим апеляційні скарги не підлягає задоволенню.
Керуючись ч. 1-3 ст. 160, ст.ст. 167, 195-196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, п.1 ч.1 ст. 205, ст.ст. 206, 211, 212 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
У Х В А Л И Л А:
Апеляційні скарги ОСОБА_2, Міністерства фінансів України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державної судової адміністрації України – залишити без задоволення.
Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 20 серпня 2010 року у справі № 2а-14993/10/0570 за позовом ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області, Державного казначейства України, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області про визнання бездіяльність протиправною та стягнення з Державної судової адміністрації України недоплаченої заробітної плати у розмірі 89 314,21 грн., – залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п’ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь в справі, та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий А.А. Блохін
Судді : В.П. Юрченко
О.В. Карпушова