УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 755/16313/23

провадження № 51-3877ск24

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого

2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року

у кримінальному провадженні № 12023100040003087 щодо

ОСОБА_5 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя

АДРЕСА_1 ), раніше

не судимого,

засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1

ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого 2024 року, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року, ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат та долі речових доказів

у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він 31 серпня 2023 року приблизно о 17:00, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння у квартирі

АДРЕСА_2 разом із ОСОБА_6 , під час конфлікту з останнім на побутовому ґрунті, реалізуючи свій раптово виниклий умисел, спрямований

на заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень, умисно завдав потерпілому 1 удар у грудну клітку справа, спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, з якими ОСОБА_6 було доставлено до лікарні, де надано медичну допомогу.

Вимоги та узагальнені доводи, викладені в касаційній скарзі

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду, зміну вироку шляхом перекваліфікації дій його підзахисного

на ст. 123 КК.

Вважає, що дії ОСОБА_5 кваліфіковані неправильно, оскільки умисел у нього

на вчинення кримінального правопорушення виник раптово під час швидкоплинного конфлікту; його дії були відповіддю на образливі слова та дії потерпілого, носили імпульсивний спонтанний характер без умислу на досягнення якогось конкретного результату. Наголошує, що у ОСОБА_5 під час раптово виниклого конфлікту був афективний умисел, тобто такий, що виникає у процесі сильного душевного хвилювання під впливом афекту, раптово під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Крім того, зазначає, що суд безпідставно не визнав обставиною,

що пом`якшує покарання, вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Також вважає, що суд мав визнати пом`якшуючою покарання обставиною те, що

ОСОБА_5 навіть після вищевказаної події дозволяє потерпілому та його співмешканці безкоштовно проживати у своїй квартирі, тобто практично відшкодовує йому матеріальну шкоду у доступний йому спосіб. Також стверджує, що судами

не врахована позиція самого потерпілого щодо призначення покарання ОСОБА_5 . Крім того, вказує на те, що суди безпідставно не допитали матір засудженого, яка через свій стан здоров`я потребує сторонньої допомоги, що також залишилось поза увагою суду під час призначення покарання.

Мотиви Суду

Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,

що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо

з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

За змістом статей 433, 438 КПК суд касаційної інстанції є судом права, а не факту,

а тому перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати і визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Зазначені обставини були досліджені судами першої та апеляційної інстанцій і

не підлягають перегляду в касаційному порядку відповідно до вимог зазначених статей, а отже під час касаційного розгляду кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Як вбачається із копії вироку, суд, мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, послався

на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК.

Зокрема, суд ретельно дослідив докази, що мають значення для з`ясування змісту і спрямованості умислу засудженого ОСОБА_5 та підтверджують його винуватість

у заподіянні тяжкого тілесного ушкодження, обґрунтовано послався на: показання самого засудженого ОСОБА_5 , який не заперечував факту завдання удару ножем у груди потерпілому під час конфлікту, що виник між ними; показання потерпілого ОСОБА_6 , який детально описав обставини спричинення йому ОСОБА_5 тілесних ушкоджень; показання свідка ОСОБА_7 щодо причини розпочатого ОСОБА_5 конфлікту, якою стало його невдоволення тим, що на ОСОБА_8 понаїхало багато людей, які не народилися в м. Києві; дані рапорту від 31 серпня

2023 року, зареєстрованого Дніпровським УП ГУНП у м. Києві за № 42441, довідок

від 31 серпня та 01 вересня 2023 року, виданих міською клінічною лікарнею швидкої допомоги м. Києва, протоколів проведення слідчих експериментів від 01 вересня

2023 року за участю підозрюваного ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_7 , протоколу проведення слідчого експерименту від 02 жовтня 2023 року за участю потерпілого ОСОБА_6 , висновків експерта № 042-1621-2023 від 10 жовтня 2023 року,

№ 081-461-2023 від 08 листопада 2023 року, № 042-1758-2023 від 15 листопада

2023 року, також дані інших письмових доказах, яким надана належна правова оцінка в їх сукупності.

Ухвалюючи рішення, суд вказав на те, що обов`язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, є наявність вини особи у формі прямого чи непрямого умислу на спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Тобто особа повинна передбачати суспільно небезпечні наслідки своїх дій і бажати їх настання (прямий умисел) або ж хоча і не бажати, але свідомо припускати настання цих наслідків (непрямий умисел).

Відповідальність за ч. 1 ст. 121 КК настає і в тому випадку, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала можливість настання наслідків у виді спричинення будь-якої за тяжкістю шкоди здоров`ю потерпілого, хоча і не конкретизував у своїй свідомості, якою саме буде така шкода. Тобто діяла

з неконкретизованим (невизначеним) умислом, за яким, незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, настає відповідальність за фактично спричинену шкоду здоров`ю іншій особі.

З об`єктивної сторони злочин за ст. 121 КК характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої особи, шкідливих наслідків, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді спричиненого тілесного ушкодження, встановлення причинного зв`язку між діями і наслідками.

Як зазначив суд у вироку, характер, хронологія і послідовність дій обвинуваченого,

а також об`єктивна спроможність дорослої людини оцінювати життєву ситуацію дає підстави вважати, що ОСОБА_5 дійсно вчинив злочин умисно.

Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінював кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, на підставі чого дійшов правильного висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК.

Відповідно до ст. 374 КПКу мотивувальній частині вироку у разі визнання особи винуватою, крім іншого, зазначаються формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.

Вирок суду відповідає вимогам ст. 374 КПК, є законним та вмотивованим, про що також ствердив суд апеляційної інстанції, переглянувши вказане судове рішення

за апеляційними скаргами, у тому числі обвинуваченого ОСОБА_5 , доводи якої є аналогічними доводам у касаційній скарзі його захисника ОСОБА_4 .

Погоджуючись із висновками місцевого суду, суд апеляційної інстанції в ухвалі зазначив, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, за обставин, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних

у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами і на підставі яких прийняв законне та обґрунтоване рішення.

Як ствердив суд апеляційної інстанції, оскаржений вирок не містить посилання на те,

що обвинувачений перебував у стані душевного хвилювання, про що він зазначив

у апеляційній скарзі, та з матеріалів кримінального провадження не вбачаються обставини, якими б підтверджувалися зазначені доводи обвинуваченого.Незгода ж обвинуваченого з твердженням суду про наявність у нього умислу на завдання потерпілому тяжких тілесних ушкоджень спростовується належними мотивами суду першої інстанції у вироку.

Доводи захисника про необхідність перекваліфікації дій його підзахисного

на ст. 123 КК, оскільки, як зазначив захисник, ОСОБА_5 діяв у стані сильного душевного хвилювання, викликаного образливими словами з боку потерпілого,

є безпідставними.

Кваліфікація дій винного за ст. 123 КК можлива лише тоді, коли обставини справи свідчать про наявність трьох обов`язкових елементів цього складу злочину:

- стан раптово виниклого сильного душевного хвилювання у винної особи;

- жорстоке поводження, або таке, що принижує честь і гідність особи, а також наявність системного характеру такого поводження з боку потерпілого;

- причинний зв`язок між діями потерпілого та діями винної особи.

За відсутності хоча б одного з цих елементів, дії винної особи не можуть бути кваліфіковані за ст. 123 КК.

Судом першої інстанції визнано доведеним, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 перебували разом у квартирі, де між ними на побутовому ґрунті стався конфлікт, в ході якого після зроблених одне одному зауважень, ОСОБА_5 , який був у стані алкогольного сп`яніння, завдав ОСОБА_6 1 удар ножем у груди.

Таким чином, з огляду на наведені у вироку докази, колегія суддів дійшла висновку, що немає жодного підтвердження факту неправомірної поведінки потерпілого по відношенню до засудженого, зокрема жорстокого поводження, приниження честі і гідності або системного характеру такого поводження з боку потерпілого, а також що засуджений під час події перебував у стані вираженої емоційної напруги, ступінь якої досягав такого рівня, який позбавляв його можливості усвідомлювати реальний зміст власних дій, повною мірою керувати ними та передбачати їх наслідки.

При цьому, характер та локалізація завданих тілесних ушкоджень потерпілому

у життєво важливе місце - груди, знаряддям злочину - ножем, переконливо свідчать про те, що засуджений усвідомлював можливість настання негативних наслідків своїх дій, у тому числі й тих, що фактично настали, тобто його умисел був спрямований

на заподіяння значної шкоди здоров`ю потерпілого.

Таким чином, з урахуванням наведеного дії ОСОБА_5 суд правильно кваліфікував

за ч. 1 ст. 121 КК, тобто закон України про кримінальну відповідальність застосовано вірно, про що обґрунтовано ствердив і суд апеляційної інстанції.

Доводи захисника ОСОБА_4 щодо безпідставного неврахування ряду обставин такими, що пом`якшують покарання його підзахисному, а також щодо суворості призначеного йому покарання колегія суддів вважає необґрунтованими.

Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару,

а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.

За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і

не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають

на покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права.

Як убачається зі змісту оскаржених судових рішень, суд першої інстанції

під час призначення покарання ОСОБА_5 , дотримуючись наведених вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості скоєного кримінального правопорушення, дані про особу винного, який раніше не судимий,

за місцем свого проживання з негативного боку не характеризується, під наглядом психіатра та нарколога не перебуває, а також взяв до уваги його посткримінальну поведінку, обставину, що пом`якшує покарання, - щире каяття та відсутність обтяжуючих покарання обставин.

Зважив суд першої інстанції і на позицію потерпілого щодо відсутності необхідності призначення обвинуваченому покарання, пов`язаного із ізоляцією від суспільства,

про що він неодноразово зазначав за час судового розгляду; разом із тим, суд вказав на те, що вона не є вирішальною для суду під час визначення судом міри покарання та порядку його відбування.

Крім того, суд дослідив надану стороною захисту копію виписки від 05 грудня 2023 року із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_9 , 1944 року народження, яка є матір`ю обвинуваченого ОСОБА_5 , однак вказав про те,

що не враховує її як характеризуючу обставину, оскільки ОСОБА_9 хоч і потребує згідно вказаної виписки постійного лікування, проте суд, зважаючи на те,

що обвинувачений ОСОБА_5 не працевлаштований, не має підстав вважати,

що останній здатен матеріально забезпечувати постійне лікування його матері. Крім цього, як зазначив суд, відомості щодо необхідності здійснення постійного догляду над ОСОБА_9 відсутні

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженому ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі у розмірі, що

є мінімальним, визначеним санкцією ч. 1 ст. 121 КК.

Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 , в тому числі в частині призначеного покарання, ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вказаний вирок без змін, зазначивши в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.

При цьому суд зазначив, що призначене ОСОБА_5 покарання відповідає вимогам закону, є справедливим і достатнім для виправлення і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Крім того, апеляційний суд обґрунтовано вказав про відсутність підстав

для пом`якшення ОСОБА_5 покарання та застосування положень статей 69, 75 КК, про що просили захисник та обвинувачений у скаргах.

Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.

З наведеними в оскаржених вироку та ухвалі висновках погоджується і колегія суддів касаційного суду.

Доводи захисника у касаційній скарзі не спростовують правильності визначення судом правильності визначення судом форми та розміру призначеного ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі.

Таким чином, Суд не вбачає підстав для скасування оскаржених судових рішень внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, та не вважає призначене покарання явно несправедливим через його суворість.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були би безумовними підставами для скасування судових рішень, у касаційній скарзі захисника не наведено.

Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та наданих копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК

у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд

постановив:

Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 19 лютого

2024 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 19 червня 2024 року щодо засудженого ОСОБА_5 .

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3