ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2024 року

м. Київ

справа № 201/3274/21

провадження № 61-4014св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи:приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Наталя Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна Вікторія Віталіївна, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозов Олександр Миколайович,

розглянув у порядку письмового провадження касаційні скаргиОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_5 , на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2022 року у складі судді Ткаченко Н. В., додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 18 січня 2023 року у складі цього ж судді та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 березня 2023 року у складі колегії суддів: Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Наталя Анатоліївна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіна Вікторія Віталіївна, приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозов Олександр Миколайович, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування рішення державного реєстратора, застосування наслідків недійсності правочину, визнання недійсним іпотечного договору, скасування рішень державного реєстратора,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу (далі - Дніпровський МНО) Златова Н. А., приватний нотаріус Дніпровського МНО Кухтіна В. В., приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозов О. М., у якому просив:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 12 травня 2017 року, серія та номер 7569, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Златовою Н. А.;

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Дніпровського МНО Златової Н. А. від 12 травня 2017 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35146359;

- застосувати наслідки недійсності правочину шляхом зміни інформації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про власника квартири АДРЕСА_1 , а саме, припинивши право власності ОСОБА_3 (номер запису про право власності/довірчої власності 20359414) та реєстрацією набуття права власності за ОСОБА_2 ;

- визнати недійсним іпотечний договір, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 12 червня 2019 року, серія та номер 1411/ННО 838881, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського МНО Кухтіною В. В.;

- скасувати рішення державного реєстратора, приватного нотаріуса Дніпровського МНО Кухтіної В. В. від 12 червня 2019 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 47319547 (номер запису про іпотеку 31967629).

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що Кіровський районний суд міста Дніпропетровська заочним рішенням від 24 лютого 2015 року у справі № 203/6896/14 стягнув із ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 19 лютого 1999 року у розмірі 2 456 000,00 грн.

За письмовою заявою відповідача Кіровський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою від 15 грудня 2016 року скасував вказане заочне рішення та призначив справу № 203/6896/14 до розгляду в загальному порядку.

Надалі на підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 2017 року ОСОБА_2 відчужив квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 , яка, у свою чергу, 12 червня 2019 року передала спірну нерухомість в іпотеку ОСОБА_4 з метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики.

Вважає, що укладення ОСОБА_2 , проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу свідчить про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий правочин спрямований на ухилення від виконання боргових зобов`язань та приховування майна, за рахунок якого можливо було б виконати в примусовому порядку рішення суду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 23 грудня 2022 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами обставин, які б свідчили про фраудаторність договору купівлі-продажу квартири від 12 травня 2017 року та іпотечного договору від 12 червня 2019 року.

На час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири в реєстрі обтяжень була відсутня інформація про арешт нерухомого майна відповідача. Крім того, не існувало судового рішення про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики.

Також під час розгляду справи позивач не довів, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є пов`язаними особами, які вступили у змову з метою невиконання позичальником своїх зобов`язань за договором позики.

Дійшовши висновку про необґрунтованість позовних вимог, суд не обговорював питання застосування позовної давності, вказавши, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська додатковим рішенням від 18 січня 2023 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Чередник І. О. про розподіл судових витрат задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 25 000,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог заяви відмовив.

Заяву представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кудрявцева Д. В. про розподіл судових витрат задовольнив частково. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 12 000,00 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог заяви відмовив.

Вирішуючи питання про відшкодування відповідачам понесених ними судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції керувався тим, що у задоволенні цього позову відмовлено, а стороною відповідачів надані належні докази на підтвердження понесених витрат.

Разом із тим, врахувавши наявність клопотання позивача про зменшення розміру правничої допомоги та взявши до уваги складність справи, обсяг виконаної адвокатами роботи, критерій необхідності вчинення процесуальних дій та їх значимість, суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлений представником ОСОБА_2 розмір витрат підлягає зменшенню з 50 000,00 грн до 25 000,00 грн, а представником ОСОБА_3 - з 24 000,00 грн до 12 000,00 грн.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 15 березня 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

На час укладання договору купівлі-продажу від 12 травня 2017 року були відсутні обмеження щодо розпорядження спірною квартирою, а також не існувало рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики.

Отже, сторона позивача не надала належних та допустимих доказів на підтвердження фраудаторності правочинів, що унеможливлює встановлення того факту, що під час укладання оспорюваного правочину ОСОБА_2 діяв умисно, зокрема з метою уникнення виконання майбутнього рішення суду та сплати заборгованості за договором позики за рахунок відчуженого майна - квартири.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 15 березня 2023 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 18 січня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що витрати на професійну правничу допомогу у присудженому судом першої інстанції розмірі є співмірними зі складністю цієї справи, надані адвокатами послуги відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг

У березні 2023 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційні скарги, в яких просить скасувати рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2022 року, додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 18 січня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 березня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі та відмовити відповідачам у відшкодуванні витрат на правничу допомогу.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували:

- під час вирішення спору по суті правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 та у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19, від 29 червня 2022 року у справі № 750/11492/19, від 21 липня 2022 року у справі № 908/3468/13, від 21 вересня 2022 року у справі № 465/7204/19, від 24 листопада 2022 року у справі № 757/29728/17,

- під час вирішення питання про відшкодування відповідачам витрат на правничу допомогу правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 та у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справах № 756/2114/17 і № 335/8855/15, від 21 серпня 2019 року у справі № 922/2821/18.

Касаційні скарги ОСОБА_1 мотивував тим, що правочин, вчинений боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

ОСОБА_2 , достеменно знаючи про наявність судового спору про стягнення боргу за договором позики, діяв очевидно недобросовісно та допустив зловживання правом власності з метою приховування майна, за рахунок якого можливо було б виконати в майбутньому рішення суду про стягнення такого боргу.

Суд першої інстанції залишив поза увагою те, що ані відсутність обтяжень на майно боржника, ані відсутність судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів на день укладення оспорюваного правочину на його фраудаторність не впливають. Визначальним у цьому випадку є наявність у боржника зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором та його обізнаність про таке зобов`язання та існування спору.

Водночас апеляційний суд не спростував і не надав правової оцінки наведеним в апеляційній скарзі доводам, обмежившись лише формальними висновками про те, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, а доводи апеляційної скарги нібито не ґрунтуються на нормах законодавства.

Під час розподілу судових витрат суд першої інстанції не врахував конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зокрема складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт тощо.

Подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Аргументи інших учасників справи

У квітні 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Чередник І. О., а у травні 2023 року представник ОСОБА_3 - адвокат Кудрявцев Д. В. подали відзиви на касаційні скарги, у яких просили залишити ці скарги без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 квітня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська.

18 жовтня 2023 року справа № 201/3274/21 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 27 червня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

19 лютого 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, оформлений розпискою, за яким відповідач отримав від позивача в борг 200 000,00 грн без визначення терміну повернення.

Кіровський районний суд міста Дніпропетровська заочним рішенням від 24 лютого 2015 року у справі № 203/6896/14-ц стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за вказаним договором позики у розмірі 2 456 000,00 грн (том 1, а. с. 36).

15 травня 2015 року державний виконавець Кіровського відділу Державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 203/6896/14-ц, виданого на підставі вказаного заочного рішення від 24 лютого 2015 року, наклав арешт на все нерухоме майно боржника ОСОБА_2 та заборону на його відчуження, про що до спеціального розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про обтяження за № 9678438.

Кіровський районний суд міста Дніпропетровська ухвалою від 15 грудня 2016 року скасував заочне рішення цього ж суду від 24 лютого 2015 рокута призначив справу № 203/6896/14 до розгляду в загальному порядку на 23 січня 2017 року (том 1, а. с. 35).

02 березня 2017 року Центральний відділ Державної виконавчої служби міста Дніпра Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області припинив обтяження (запис 9678438) нерухомого майна боржника ОСОБА_2 та завершив виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа № 203/6896/14-ц.

На підставі договору купівлі-продажу від 12 травня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 7569, ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 153, 154).

Згідно з пунктами 1.5, 2.1 договору купівлі-продажу факт відсутності заборони відчуження квартири перевірено нотаріусом за допомогою електронних Державних реєстрів. За домовленістю сторін продаж майна вчинено за 1 589 470,00 грн. Фінансових або будь-яких інших претензій з приводу проведеного розрахунку сторони один до одного не мають. Сторони підтверджують факт повного розрахунку за продану квартиру.

Таким чином, на час укладення та нотаріального посвідчення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири в реєстрі обтяжень була відсутня інформація про арешт нерухомого майна відповідача ОСОБА_2

У розділі 11 «Доходи, у тому числі подарунки» декларації за 2017 рік ОСОБА_2 зазначив, що за відчуження нерухомого майна він отримав від ОСОБА_3 1 589 470,00 грн, а у розділі 13 «Фінансові зобов`язання» декларації вказав, що на підставі договору позики від 06 червня 1997 року винен ОСОБА_3 1 274 000,00 грн.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за договором позики від 12 червня 2019 року, за яким ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 у борг 100 000,00 грн з кінцевим терміном повернення до12 червня 2022 року, між названими особами укладений нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 155-157, 217).

Згідно з пунктами 1.3, 1.4 іпотечного договору вказана квартира належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 12 травня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Златовою Н. А., реєстровий № 7569. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12 травня 2017 року, номер запису про право власності 20359414, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1245321212101, реєстрацію здійснено державним реєстратором Златовою Н. А.

За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно предмет іпотеки під забороною або арештом не перебуває, що підтверджується інформаційною довідкою, отриманою приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кухтіною В. В. 12 червня 2019 року. Предмет іпотеки є приватною власністю іпотекодавця ОСОБА_3 (том 1, а. с. 226-236).

Верховний Суд постановою від 03 лютого 2021 року у справі № 203/6896/14-ц скасував постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за період з 01 січня 2004 року до 30 липня 2014 року у розмірі 1 524 000,00 грн, а рішення Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 07 листопада 2018 року у частині задоволення вказаних позовних вимог залишив у силі. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 грудня 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за період з 31 липня 2014 року до 30 жовтня 2014 року змінив, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови (том 1, а. с. 30-32).

05 березня 2021 року ОСОБА_1 отримав у Кіровському районному суді міста Дніпропетровська виконавчий лист у цивільній справі № 203/6896/14-ц, яким стягнено із ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за договором позики від 19 лютого 1999 року в сумі 1 724 000,00 грн (200 000,00 грн - основний борг, 1 524 000,00 грн - проценти), та пред`явив його до примусового виконання приватному виконавцю виконавчого округу Дніпропетровської області Сивокозову О. М. (том 1, а. с. 29).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги, зокрема, тим, що відповідачі уклали договір купівлі-продажу квартири у період існування для одного з них зобов`язання із погашення заборгованості та наявності з цього приводу судового спору, а отже, оспорюваний правочин є фраудаторним, оскільки мав на меті такий наслідок, як ухилення від виконання зобов`язань, тому може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства та зловживання правом.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У статті 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, провадження № 61-1272св20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/ набуття/ зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, за якого оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що перебуває в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

- фіктивного (стаття 234 ЦК України);

- такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);

- такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватноправова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватноправовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значущих дій.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) та Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), на які посилався заявник у касаційній скарзі.

Верховний Суд у постанові від 21 липня 2022 року у справі № 908/3468/13, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, звернув увагу на те, що наразі вже сформована усталена судова практика про можливість оскарження такого (фраудаторного) правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 750/11492/19 (провадження № 61-4044св21), на яку також міститься посилання у касаційній скарзі, вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. У справі, яка переглядається, встановлено, що, укладаючи 22 березня 2019 року оспорювані договори купівлі-продажу, продавець ОСОБА_2 була обізнана про перебування в провадженні Деснянського районного суду міста Чернігова спору щодо стягнення з неї на користь позивача грошових коштів та передбачала можливе стягнення з неї на користь ОСОБА_1 боргу. ОСОБА_2 усвідомлювала негативні наслідки для себе у випадку задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та мала намір всупереч інтересам кредитора уникнути цих наслідків. Такі дії ОСОБА_2 не можна визнати добросовісними у розумінні пункту 6 частини першої та третьої статті 3 ЦПК України. Отже, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що будь-які права та інтереси ОСОБА_1 як кредитора продавця оспорюваними правочинами не порушені. З огляду на те, що укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу між відповідачами є способом ухилення від виконання рішення суду, оскільки нерухомість, яка належала ОСОБА_2 та на яку могло бути накладено стягнення в рамках виконавчого провадження, була відчужена іншій особі в період перебування в провадженні суду справи за позовом ОСОБА_1 про стягнення з неї грошових коштів, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, та не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що є підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними.

Подібних висновків про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що укладений боржником на шкоду кредитору до ухвалення рішення суду про стягнення боргу, Верховний Суд дійшов у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 (провадження № 61-6420св21), зазначивши таке: «…очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваних договорів купівлі-продажу) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорювані договори купівлі-продажу) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника; встановлені судами обставини, дозволяють зробити висновок, що оспорювані договори купівлі-продажу є фраудаторними, тобто вчиненими на шкоду кредитору; до обставин, які дозволяють кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні належить момент вчинення договорів (30 квітня 2016 року та 11 травня 2016 року, тобто після відкриття провадження, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засідання у справі № 439/506/16-ц)…».

Схожих висновків (визнання недійсним фраударного договору до ухвалення рішення про стягнення боргу) дійшов Верховний Суд у постановах від 09 лютого 2023 року у справі № 910/12093/20 та від 23 травня 2024 року у справі № 539/5262/21.

Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує у межах захисних правовідносин (зобов`язань).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Згідно з практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій послалися на те, що на час укладання оспорюваного договору купівлі-продажу були відсутні обмеження щодо розпорядження спірною квартирою, а також не існувало рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики, що, у свою чергу, свідчить про те, що сторона позивача не надала належних та допустимих доказів на підтвердження фраудаторності правочинів, що унеможливлює встановлення того факту, що під час укладання оспорюваного правочину ОСОБА_2 діяв умисно, зокрема з метою уникнення виконання майбутнього рішення суду та сплати заборгованості за договором позики за рахунок відчуженого майна - квартири.

Однак колегія суддів Верховного Суду не погоджується із наведеними висновками, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що сама собою відсутність обтяжень на майно боржника та/або відсутність судового рішення про стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів на день укладення оспорюваного договору купівлі-продажу не має визначального значення для ідентифікації оплатного правочину як фраудаторного, тобто такого, що вчинений на шкоду кредитору.

Критеріями для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і винятки із цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); ціна договору (ринкова/неринкова); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Саме ці обставини і є вирішальними під час доведення фраудаторності, а отже, й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Проте усупереч вимогам статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суди попередніх інстанцій у цій справі не встановили критеріїв, наявність або відсутність яких у сукупності дозволяє зробити висновок, що оспорювані правочини не є фраудаторними, а отже, фактично не спростували ті обставини, на які посилався позивач як на підтвердження порушення його прав як кредитора та підставу своїх вимог.

Суди не надали оцінки доводам позивача про те, що після укладення спірного договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 не здійснив жодних дій щодо виконання обов`язку з погашення заборгованості за договором позики, не виконав рішення суду у справі № 203/6896/14-ц як у добровільному порядку, так і під час примусового виконання судового рішення, а навпаки, позбувся решти свого майна, на яке також могло бути накладено стягнення у межах виконавчого провадження, відкритого приватним виконавцем Сивокозовим О. М.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значущі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники повинні мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, надати справедливе та своєчасне задоволення вимог та правомірних інтересів кредитора.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається «про людське око», таким критеріям відповідати не може.

У контексті правової оцінки судами попередніх інстанцій доводів позивача щодо фраудаторності оспорюваних правочинів колегія суддів зауважує, що суди не звернули належної уваги на усі фактичні обставини спірних правовідносин та не надали їм повної правової оцінки.

Отже, передчасними є висновки судів про те, що будь-які права та інтереси ОСОБА_1 як кредитора продавця оспорюваними правочинами не порушені.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

На підставі положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваних судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій достатньою мірою не виклали мотиви, на яких вони ґрунтуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).

Отже, не врахувавши зазначені вище обставини та вимоги процесуального законодавства, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову з наведених в оскаржуваних рішеннях мотивів.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що суди обох інстанцій не дослідили належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення по суті спору не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні, питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17 (361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21. Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови суду апеляційної інстанції у цій справі, то додаткову постанову цього суду також слід скасувати.

Отже, оскільки Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень, ухвалених по суті спору, то додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 18 січня 2023 року про розподіл судових витрат та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 березня 2023 року, прийняту за результатами перегляду такого додаткового рішення, також належить скасувати.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України) суд дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , подані представником ОСОБА_5 , задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 23 грудня 2022 року, додаткове рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 18 січня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 березня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді:А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк

О. М. Ситнік