Справа № 364/414/24

Провадження № 2/364/257/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05.08.2024 року, селище Володарка,

Володарський районний суд Київської області у складі

головуючого судді Ткаченка О.В.,

за участю секретаря судового засідання Бондаренко Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін в селищі Володарка цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 № тел. НОМЕР_2 )

представник позивача: адвокат Патківська Олена Валентинівна, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КС № 5273/10 від 18.10.2016 року, адреса: АДРЕСА_2 , № тел. НОМЕР_3 , E-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

до приватного підприємства «Автомагістраль», (ЄДРПОУ 31481658, адреса: вул. Київська, 68, с. Синяк, Бучанський район, Київська область, 07351, № тел.: (04596) 3-50-14, E-mail: info@avtomagistral.com.ua),

про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, моральної шкоди та витрат на професійну правничу допомогу,

ВСТАНОВИВ:

01.07.2024 року ОСОБА_1 (далі - Позивач), через свого представника, адвоката Патківську Олену Валентинівну звернувся до Володарського районного суду Київської області з позовом до Приватного підприємства «Автомагістраль» (далі - Відповідач, Підприємство), у якому просив суд стягнути з Відповідача на свою користь: заборгованість по заробітній платі у розмірі 52777,38 грн.; моральну шкоду у розмірі 10000 грн.; витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 грн.; сплачену суму судового збору у розмірі 1211, 20 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Позивач в період з 16.10.2019 року по 13.09.2022 року знаходився у трудових відносинах з Підприємством.

За час його роботи на Підприємстві, останнє нарахувало, але не виплатило йому заробітну плату у розмірі 52777,38 грн. Позивач звільнився за власним бажанням 13.09.2022, однак, в день його звільнення у відповідності до ст. 116 КЗпП України йому не виплачена заробітна плата.

Позивач стверджує, що він неодноразово звертався до Відповідача з вимогами провести з ним розрахунок, однак, така виплата Відповідачем не здійснена.

Також Позивач вказує, що внаслідок невиплати заробітної плати, йому завдана моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях, позбавлення спокою, нормальних життєвих зв`язків та погіршенні стану здоров`я. Бездіяльність Відповідача змусила його докладати додаткових зусиль для захисту його порушеного права та його відновлення.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, Позивач зазначає, що для захисту його порушеного права, він звернувся до адвоката Патківської О.В., з якою уклав договір надання правничої (правової) допомоги, відповідно до умов якого Позивач за надані адвокатом послуги, щодо звернення з адвокатським запитом до Відповідача, підготовкою та подачею документів до суду, участю у процесуальних діях, витратив (планує витратити) грошові кошти в сумі 7000 грн.

Окрім цього, за подання позовної вимоги про стягнення моральної шкоди Позивач сплатив судовий збір у розмірі 1211, 20 грн.

03.07.2024 відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом сторін) та судове засідання, призначено на 05.08.2024 року.

Представник відповідача 19.07.2024 року подав до суду відзив мотивуючи його наступним. Представник Відповідача зазначає, що позовна заява не відповідає вимогам ст. 175 ЦПК України, оскільки не містить жодних відомостей про наявність чи відсутність електронного кабінету, також вказує що Позивач пропустив встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк на звернення в суд з позовом, оскільки 13.09.2022 року він звільнений з Підприємства, а позов подано до суду 01.07.2024, тому, просив застосувати позовну давність та відмовити у задоволенні позову повністю.

Крім цього, представник Відповідача зазначає про те, що внаслідок військової агресії з рф проти України підприємство зазнало значних збитків, зокрема, під час окупації знищено головний офіс Підприємства, викрадено всю офісну оргтехніку, допоміжне обладнання та 27 транспортних засобів. Всього збитків спричинено орієнтовно на 50 млн. грн., через що підприємство опинилось в скрутному матеріальному становищі. За цими фактами проводяться досудові розслідування у кримінальних провадженнях.

Крім цього, незважаючи на значні кредитні зобов`язання, підприємство надало ЗСУ 15 одиниць техніки у той час, коли основні замовники послуг та робіт підприємства (Служба автомобільних доріг у Житомирській області) та Департамент регіонального розвитку Житомирської ОВА в односторонньому порядку безпричинно розірвали існуючі договори, чим позбавили можливість Підприємство існувати. При цьому, Підприємство за власні облікові та кредитні кошти виконувало роботи та надало послуги на суму 324 538 511, 70 грн., однак, такі роботи не приймаються службами автомобільних доріг Київської та Житомирської області, що у свою чергу не дає можливості відновити матеріально-технічну базу та провести розрахунки з працівниками підприємства та контрагентами.

Таким чином, представник Відповідача вважає, що він звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, оскільки такий строк пропущений внаслідок ведення бойових дій або інших обставин непереборної сили.

Стосовно відшкодування моральної шкоди, представник Відповідача, посилаючись на положення ст. 237-1 КЗпП України зазначає, що Позивач не надав суду доказів того, що відносно нього допускались факти дискримінації, цькування чи втрат нормальних життєвих зв`язків. При цьому, посилаючись на норми ст. 617 ЦК України вважає, що він звільняється від відповідальності виплатити моральну шкоду Позивачу.

Щодо витрат на професійну правову допомогу, представник Відповідача вважає заявлену суму грошових коштів неспівмірною наданим послугам адвоката, оскільки адвокат не надавав ані розрахунку гонорару адвоката, ані Актів виконаних робіт чи здачі прийняття наданої правничої допомоги, як і фіскальних чеків установи банку про перерахування коштів на рахунок адвоката. Надані послуги Позивачу представник Відповідача оцінює у розмірі не більше 1500 грн. за умови наявності попереднього розрахунку та заявлення про їх стягнення у судових дебатах.

25.07.2024 року Представник Позивача надав до суду заперечення на відзив в яких зазначає, що наведені доводи та пояснення є надуманими, не відповідають дійсності з наступних підстав:

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Ч. 2 ст.233 КЗпП України закріплено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Представник позивача звертає увагу, на те що письмове повідомлення про суми нарахованих та виплачених сум при звільненні було отримано на відповідь на заяву позивача щодо отримання довідки, заборгованість по заробітній платі була надана відповідачем 12.04.2024 року, а Позивач звернувся до суду з даним з позовом 01.07.2024 року.

Відтак позивач зазначає, що позов подано до суду в межах тримісячного строку з дня одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (довідки про дохід). Представник позивача вказує, що доводи представника відповідача у відзиві грунтуються лише на тих обставинах, що у зв`язку з веденням бойових дій у Бучанському районні Київської області та у зв`язку з існуванням заборгованості з бюджету держави за вже виконані роботи та надані послуги, підприємство має критичну ситуацію з виплатою заробітної плати працівникам. Проте, існування наведених обставин не звільняє відповідача від виплати заробітної плати позивачу та Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не скасовує обов`язків роботодавця, визначених ст. 47, ст. 116 КЗпП України та не передбачає особливостей щодо строків розрахунку при звільненні, встановлених ст. 116 КЗпП України, а тому заробітна плата позивачу має бути виплачена у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до вимог статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

Стаття 94 КЗпП України передбачає, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сулі, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

З аналізу наведеної норми матеріального права слідує, що всі суми (заробітна плата, вихідна зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать допомога компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Згідно з практикою ЄСПЛ, порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справа «Науменко проти України»), а невиплата заробітної плати є прямим порушенням прав людини на оплату праці.

Існування наведених у відзиві на позов обставини, не звільняє відповідача від виплати заробітної плати позивачу, а відтак позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Позивач та його представник у судове засідання не з`явились. У позовній заяві представник Позивача просив проводити розгляд справи без його участі та участі Позивача, позовні вимоги підтримують в повному обсязі.

Відповідач у судове засідання не з`явився. Представник Відповідача, адвокат Корзаченко В.М. подав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог Позивача та здійснювати розгляд справи без його участі.

Встановлені судом обставини справи та застосовані норми права.

Відповідно до частини 1 статті 223 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини першої).

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом України.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлені такі фактичні обставини справи.

16.10.2019 Позивач прийнятий на роботу в ПП «Автомагістраль» на посаду водія автотранспортних засобів на підставі наказу Підприємства № 553 від 15.10.2019.

13.09.2022 Позивач звільнений з Підприємства за власним бажанням на підставі наказу Підприємства № 529 від 13.09.2022.

Наведене підтверджується копією трудової книжки Позивача (а.с. 9-10).

Згідно з довідкою № 486 від 04.04.2024 Підприємства, Позивачу за період з 01.01.2022 р. по 13.09.2022 р. нараховано дохід (за вирахуванням утримань) в сумі 76180,52 грн., з яких виплачено 23403,14 грн. Відповідно, сума невиплаченої заробітної плати становить 52777,38 грн. (а.с. 11).

З огляду на встановлені обставин, застосовуючи відповідні правовідносини, суд приходить до таких висновків.

Відповідно до ст. 43 Конституції України Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення наведене в ст. 1 Закону України «Про оплату праці».

Згідно з ч. 5 ст. 97 КЗпП України оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці.

Аналогічне положення кореспондується з ч. 3 ст. 15 Закону України «Про оплату праці».

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпПУ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

За ч. 2 цієї статті, у разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Наведені норми законодавства свідчать про те, що трудовим договором є договір, який регулює відносини між роботодавцем та працівником. Сторони договору мають свої права та обов`язки, зокрема обов`язок виконання робіт працівником та обов`язок відповідної оплати праці роботодавцем. Таким чином, на трудові зобов`язання розповсюджують вимоги щодо виконання зобов`язань, визначені Цивільним кодексом України.

Згідно з ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ст. 530 ЦК України, якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Як передбачено ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливістю виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Судом встановлено і не оспорюється сторонами, що Позивач звільнений з підприємства 13.09.2022 за власним бажанням. В день звільнення в порядку ст. 116 КЗпП України з ним не проведено розрахунок. Заборгованість з виплати заробітної плати становить 52777,38 грн., що підтверджено документально. Наявність такої суми заборгованості не оспорюється представником Відповідача.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про стягнення з Відповідача на користь Позивача заборгованість по заробітній платі у розмірі 52777,38 грн.

Доводи представника Відповідача про те, що Позивач пропустив встановлений ст. 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення в суд з позовом суд відхиляє з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Представник Відповідача, обґрунтовуючи пропуск Позивачем строку звернення в суд з позовом зазначав про те, що з дня звільнення з роботи до дня звернення в суд з позовом пройшов тримісячний строк, який слід розраховувати від дня звільнення. При цьому, представник Відповідача не врахував, що позов подано до суду у справі про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, де тримісячний строк розраховується з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Згідно з наданою представником Позивача довідкою № 486 про нараховані та виплачені Позивачу грошові кошти, отриманою на адвокатський запит, направлений до Підприємства засобами поштового зв`язку (а.с. 11-13), така довідка датована 04.04.2024, отримана представником позивача, 10.04.2024 року, що вбачається з поштового відправлення (а.с. 14). Позовна заява надійшла до суду 01.07.2024, тобто в межах строку, визначеного ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

При цьому, Відповідач не довів, що така довідка видавалась Позивачу в день його звільнення (13.09.2022).

Також суд відхиляє доводи сторони Відповідача про необхідність застосування до спірних правовідносин строків позовної давності, визначених ст. 257 ЦК України.

По-перше, нормами КЗпП України встановлені спеціальні строки на відміну від загальних строків, визначених ЦК України, в межах яких може бути вирішено трудовий спір, тому, пріоритетне значення має саме трудове законодавство.

Аналогічне кореспондується з вимогами ч. 1 ст. 258 ЦК України.

По друге, відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Оскільки Позивач отримав довідку про нараховані та виплачені йому грошові кошти 10.04.2024 (а.с. 14) і Відповідачем не доведено іншого, та звернувся в суд 27.02.2024, відповідно, ним не тільки не пропущенні строки для звернення в суд, а також річний строк, в межах якого в силу положень ст. 234 КЗпП України може бути вирішено трудовий спір.

Також суд відхиляє доводи про те, що внаслідок військової агресії зс рф проти України у Підприємства відсутні кошти для здійснення виплати заробітної плати, що на думку представника Відповідача є підставою для звільнення його від відповідальності за невиплату заробітної плати, оскільки відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів, а також не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП.

Такий висновок узгоджується з висновками, наведеними у постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі № 6-195цс14.

Крім цього, сам же представник Відповідача зазначає про те, що Підприємство виконувало роботи та надало послуги на суму 324 538 511, 70 грн., однак, такі роботи не приймаються Службами автомобільних доріг Київської та Житомирської області, на замовлення яких вони виконані.

Таке твердження розцінюється судом як невиконання перед Підприємством згаданими Службами договірних зобов`язань, тому, для захисту своїх прав та стягнення коштів, Підприємство може звернутись з відповідним позовом до суду.

Також суд не приймає до уваги доводи сторони Відповідача про те, що Підприємство звільняється обов`язку з виплати заробітної плати внаслідок непереборної сили, спричиненої військовою агресією зс рф проти України, з огляду на таке.

Частиною першою статті 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

При цьому, виплата заробітної плати працівнику є обов`язком роботодавця, який не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку непереборної сили.

Така правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного суду від 26.10.2022 у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21).

У цій постанові ВП ВС відступила від висновку ОП КЦС ВС у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18 про те, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

Суд враховує додані представником Відповідача до відзиву документи з кримінальних проваджень, а саме: протокол огляду місця події від 14.04.2022 (оглянуто територію Підприємства в с. Синяк Бучанського району Київської області); протокол допиту свідка ОСОБА_2 від 14.04.2022 (допитаний юрист юридичного відділу, який пояснив про масштаби пошкодження приміщення Підприємства та викрадене майно); лист СБУ про визначення підслідності кримінального провадження; витяги з ЄРДР.

Проте, такі документи у своїй сукупності не доводять, що заробітна плата невиплачена Позивачу внаслідок непереборної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.10.2022 у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21), яка прийнята після подання касаційної скарги та у порядку ч. 3 ст. 400 ЦПК України підлягає врахуванню при вирішенні цієї справи, виклала висновок, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили. При цьому, ВП ВС відступила від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18 (провадження № 61-48088сво18) про те, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що єдиним належним документом, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - є сертифікат, виданий Торгівельно-промисловою палатою України.

Представником Відповідача не подав до суду такого сертифікату, тому, оскільки обставини непереборної сили не підтверджено сертифікатом ТПП України, суд допускає, що у Відповідача, як і у більшості господарюючих суб`єктів на території України внаслідок військової агресії рф погіршився фінансовий стан порівняно з іншими звітними періодами, але це не є підставою для звільнення від виконання зобов`язань.

Щодо стягнення моральної шкоди, моральна шкода вважається заподіяною, якщо особа і заподіювач такої шкоди перебувають у трудових правовідносинах або на них поширюється дія трудового законодавства. Така правова позиція наведена у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 235/3191/19.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством (стаття 237-1 КЗпП України).

У частині першій статті 1167 ЦК України визначено загальні умови відповідальності за заподіяння моральної шкоди.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

З огляду на природу інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності.

Згідно з практикою ЄСПЛ, порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справа «Науменко проти України»).

Звертаючись до суду з позовом, Позивач зазначав, що спричинена йому моральна шкода полягає яка полягає у душевних стражданнях, позбавлення спокою, нормальних життєвих зв`язків та погіршення стану здоров`я. Бездіяльність Відповідача змусила його докладати додаткових зусиль для захисту його порушеного права та його відновлення.

Суд приймає до уваги такі доводи, оскільки виконуючи роботу на підприємстві, Позивач розраховував на гарантовану законом виплату йому заробітної плати, відповідно, мав намір використати такі кошти для реалізації власних потреб.

Невиплата заробітної плати фактично спричинила те, що Позивач змушений був змінити свої наміри і обмежити себе в купівлі тих чи інших речей, продуктів харчування тощо.

Крім цього, суд враховує, що на відміну від роботодавця, працівник у трудових відносинах є більш слабшою стороною і невиплата заробітної плати могла змусити його переживати душевні хвилювання та занепокоюватись бездіяльністю Підприємства. Обґрунтованими також є доводи про необхідність звернення до суду для захисту порушеного права.

Разом з цим, суд враховує, що незважаючи на скрутне матеріальне становище Підприємства, останнє хоча і не в повному обсязі, про те здійснювало деякі виплати (23403,14 грн.).

Також, вирішуючи суму стягнення моральної шкоди, суд враховує суму грошового обороту коштів, яке Підприємство отримує (має отримати) за виконані ними роботи та надані послуги, про які, зокрема, зазначав представник Відповідача (324 538 511, 70 грн.)

З огляду на викладене та враховуючи наявність порушення з боку Відповідача трудових прав Позивача, необхідність докладання останнім зусиль для відновлення порушеного права, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, суд вважає, що за заподіяну моральну шкоду Позивачу є необхідним та достатнім розмір грошової компенсації 3000 грн., а тому, позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню.

Доводи представника Відповідача про те, що Підприємство звільняється від обов`язку виплатити моральну шкоду в порядку ст. 617 ЦК України внаслідок непереборної сили суд відхиляє, оскільки, як зазначено вище, Відповідач не довів настання обставин непереборної сили (форс-мажору) шляхом надання суду сертифікату, виданого у ТПП України.

Також необґрунтованими є доводи про те, що Позивач у відповідності до ст. 237-1 КЗпП України не має права на відшкодування моральної шкоди, оскільки відносно нього не допускались факти дискримінації та мобінгу (цькування).

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Тобто, дискримінація та мобінг (цькування) є складовими, але не вичерпними підставами для відшкодування шкоди. Порушення законних прав працівника також є підставою для стягнення моральної шкоди.

Невиплата Відповідачем гарантованих законом виплат (заробітної плати) при звільненні є порушенням прав працівника, тому, є підстави для стягнення моральної шкоди.

Стосовно витрат на правову допомогу, зокрема положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч.ч. 1-6 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Частиною 3 статті 141 ЦПК України встановлено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд не може за власною ініціативою зменшити витрати на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої, зацікавленої сторони.

Такі висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду у постановах від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15 (провадження № 14-382цс19), від 24.11.2020 у справі № 911/4242/15, від 23.03.2023 у справі № 199/6824/20.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Такий правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 10.07.2021 у справі № 329/766/18 (провадження № 61-17688св20).

В обґрунтування стягнення витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги, представник Позивача надав суду:

1.Договір про надання правової допомоги №8 від 26.03.2024, укладений між адвокатом Патківською О.В. та Позивачем.

Відповідно до п. 3.1 Договору, розмір винагороди за послуги Адвоката встановлюється у фіксованій сумі, в розмірі 7000,00 грн.

Квитанції, відповідно до якої адвокат прийняв від Позивача грошові кошти в сумі 7000 грн. на підставі договору від 26.03.2024 до суду надано не було.

Отже, в витратах на професійну правничу допомогу, слід відмовити, оскільки на підтвердження понесених витрат на правову допомогу не надано документів, які свідчать про оплату гонорару, пов`язаного з наданням правової допомоги, і оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки. Відтак, зазначені витрати документально не підтверджені та не доведені.

Судові витрати покладаються на відповідача, враховуючи задоволення основних позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 6 цієї статті, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За подання позовної вимоги про стягнення заробітної плати, Позивач мав сплатити судовий збір у розмірі 1211, 20 грн., однак був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Ця позовна вимога задоволена у повному обсязі. Відповідно з Відповідача на користь держави за цю вимогу підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1211, 20 грн.

За подання позовної вимоги про стягнення моральної шкоди Позивач сплатив судовий збір у розмірі 1211, 20 грн., що підтверджується квитанцією 9346-9401-5461-6265 від 01.07.2024 року (а.с. 6).

Ця позовна вимога задоволена на 30 %, тому, з Відповідача на користь Позивача підлягають стягненню понесені та документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 363,36 грн. пропорційно задоволеній позовній вимозі (1211, 20*30/100=363,36)

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 133-134, 137, 141, 142, 200, 206, 259, 263-265, 353, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Автомагістраль», про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, моральної шкоди та витрат на професійну правничу допомогу - задовольнити частково.

Стягнути з Приватного підприємства «Автомагістраль» (ЄДРПОУ 31481658, адреса: вул. Київська, 68, с. Синяк, Бучанський район, Київська область, 07351) на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) заборгованість по нарахованій та не виплаченій заробітній платі у розмірі 52777,38 грн. (п`ятдесят дві тисячі сімсот сімдесят сім гривень 38 коп.);

моральну шкоду у розмірі 3000 грн. (три тисячі гривень);

судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 363,36 грн. (триста шістдесят три гривні 36 копійок).

Стягнути з Приватного підприємства «Автомагістраль» (ЄДРПОУ 31481658, адреса: вул. Київська, 68, с. Синяк, Бучанський район, Київська область, 07351) на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 05.08.2024 року.

Суддя О. В. Ткаченко