ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03липня 2024 року

м. Київ

справа № 761/15469/20-ц

провадження № 61-2987св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року у складі судді Бусик О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Мережко М. В., Савченка С. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ? ОСОБА_3 , про стягнення коштів.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за яким ОСОБА_3 отримав від відповідача у борг 1 480 290,00 грн, що еквівалентно 53 000,00 дол. США.

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за вказаним договором позики 17 жовтня 2018 року між нею та ОСОБА_2 укладено договір поруки, а також нотаріально посвідчений договір іпотеки, предметом якого є належна їй на праві власності квартира АДРЕСА_1 , вартість якої сторони оцінили на суму 2 234 400,00 грн, що еквівалентно 80 000,00 дол. США.

Договір іпотеки містив застереження щодо можливості задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки шляхом набуття права власності на нього у встановленому законом і договором порядку.

У зв`язку з порушенням позичальником взятих на себе зобов`язань щодо своєчасного повернення позики 26 березня 2020 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 зареєстрував на своє ім`я право власності на вказану квартиру.

Ринкова вартість предмета іпотеки на момент звернення стягнення на нього у зазначений спосіб майже вдвічі перевищувала вартість забезпечених вимог кредитора за договором позики та становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США.

Однак всупереч вимогам частини п`ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку» відповідач не відшкодував їй у добровільному порядку різницю між вартістю квартири та розміром вимог іпотекодержателя.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , зменшивши розмір позовних вимог, просила суд стягнути з відповідача на свою користь суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя у розмірі 1 647 210,00 грн.

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовомдо ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 мотивував тим, що шляхом позасудового врегулювання на підставі відповідного застереження у договорі іпотеки 26 березня 2020 року він звернув стягнення на передану в іпотеку квартиру задля задоволення своїх вимог за договором позики в сумі 2 416 234,00 грн, що еквівалентно 87 000,00 дол. США, яка становить визначену оціночну ринкову вартість предмета іпотеки.

Вказану суму він зарахував на часткове погашення пені у розмірі 12 060 432,38 грн, нарахованої на підставі пункту 5 договору позики.

Після звернення стягнення на предмет іпотеки заборгованість позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_1 за договором позики станом на 26 березня 2020 року складає 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 11 листопада 2021 року первісний позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 647 210,00 грн як перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 10 510,00 грн.

У стягненні інших судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, відмовив.

Зустрічний позовом ОСОБА_2 задовольнив частково.

Стягнув солідарно із ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором позики в сумі 1 480 290,00 грн та три проценти річних у розмірі 49 284,69 грн.

Стягнув солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 по 682,50 грн сплаченого судового збору з кожного.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач за первісним позовом надала належні та допустимі докази на підтвердження наявності перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки, набутого іпотекодержателем у власність, над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, про усунення яких відповідач вказував у письмовій вимозі від 04 лютого 2019 року, а саме щодо повернення суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США), оскільки дійсна ринкова вартість квартири становила 3 475 000,00 грн (еквівалент 125 000,00 дол. США за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день проведення оцінки).

Суд зазначив, що ринкова вартість квартири, визначена у складеному на замовлення іпотекодержателя звіті про оцінку майна, не може вважатися достовірною через проведення такої без особистого огляду спірного житлового приміщення та відсутність у звіті відповідних пояснень і обґрунтування застережень та припущень щодо використання результатів оцінки.

Правила пункту 5.2 договору іпотеки та статті 534 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо виконання грошового зобов`язання у встановленій черговості не підлягали застосуванню з огляду на те, що відповідно до письмової вимоги ОСОБА_2 про усунення порушень позикодавець передбачив першочергове та єдине погашення основної суми боргу, а дійсна ринкова вартість предмета іпотеки була більшою за виставлену до погашення іпотекодержателем суму боргу, тому вимоги кредитора могли бути задоволені у повному обсязі.

Задовольняючи частково зустрічний позов, суд першої інстанції керувався тим, що саме собою позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки не припиняє зобов`язання позичальника ОСОБА_3 та поручителя ОСОБА_1 щодо повернення основної суми боргу в повному обсязі та сплати обумовленої договором позики пені, а також трьох процентів річних від простроченої суми, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц.

Крім того, не дивлячись на те, що у направленій відповідачам вимозі про усунення порушень від 04 лютого 2019 року позикодавець не ставив питання про необхідність сплатити пеню та три проценти річних, однак ця обставина не свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки є належним виконанням основного зобов`язання в повному обсязі, а вимоги про солідарне стягнення з позичальника та поручителя решти заборгованості за договором позики, що не була погашена за рахунок предмета іпотеки, недійсними, оскільки нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення.

Тобто у цьому випадку кредитор має право вимагати виконання зобов`язання боржником у частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання, за рахунок іншого виду забезпечення.

Отже, встановлені обставини справи не свідчать про припинення договірних правовідносин сторін, у зв`язку з чим боржник та поручитель не звільняються від відповідальності за невиконання ними грошового зобов`язання, що також не позбавляє позикодавця права на отримання відповідних сум, незалежно від того, чи ставив він питання про їх стягнення під час використання позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов іпотечного договору, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.

Суд також зазначив, що ОСОБА_2 провів розрахунок пені за період з 18 січня 2019 року до 29 лютого 2020 року, тоді як до вимог про стягнення неустойки встановлена скорочена позовна давність в один рік, а тому пеня підлягає стягненню за період з 01 березня 2019 року до 29 лютого 2020 року у розмірі 9 628 329,98 грн.

З урахуванням того, що в цій справі розмір пені (9 628 329,98 грн) значно перевищує суму позики (1 480 290,00 грн), суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 551 ЦК України та обмежив (зменшив) розмір неустойки (пені) до 1 480 290,00 грн.

Крім того, суд вважав, що внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання позикодавець набув право за частиною другою статті 625 ЦК України на отримання трьох процентів річних за увесь час прострочення у розмірі 49 284,69 грн.

Водночас суд не знайшов підстав для задоволення зустрічного позову в частині стягнення основної суми боргу, зазначивши, що іпотекодержатель на власний розсуд, відповідно до його письмової вимоги від 04 лютого 2019 року, яка стала однією з правових підстав для набуття ним у власність квартири, задовольнив свої вимоги про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням (сумою наданої позики), тому цей борг є погашеним з моменту державної реєстрації права власності на предмет іпотеки, 26 березня 2020 року, а отже, повторне задоволення такої вимоги буде вважатися подвійним стягненням, що є неприпустимим.

Київський апеляційний суд постановою від 16 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив повністю, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 - частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року в частині часткового задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовив повністю.

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року залишив без змін.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку підставу припинення зобов`язання, як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя. У разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону усі наступні вимоги є недійсними.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєстрував на своє ім`я право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору.

Отже, відсутні правові підстави для стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за пенею і трьома процентами річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором позики, оскільки за положеннями Закону України «Про іпотеку» такі вимоги є недійсними.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

01 березня 2023 року ОСОБА_2 , через представника ОСОБА_4 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року частково, а постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року повністю, і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 та у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 757/19/19-ц, від 29 листопада 2022 року у справі № 446/229/20.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивував тим, що під час вирішення зустрічного позову апеляційний суд неправильно застосував частину четверту статті 36 Закону України «Про іпотеку» щодо недійсності вимог кредитора про погашення заборгованості після звернення стягнення на предмет іпотеки, а також частину п`яту статті 37 Закону України «Про іпотеку» та статтю 534 ЦК України - щодо визначення розміру забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя та виконання грошового зобов`язання у встановленій черговості.

Суди попередніх інстанції безпідставно відхилили як доказ звіт про оцінку майна (предмета іпотеки), складений 25 березня 2020 року суб`єктом оціночної діяльності - фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП) ОСОБА_5 .

У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Отже, розмір забезпечених іпотекою вимог визначається згідно з умовами договору іпотеки, а не письмових вимог іпотекодержателя про усунення порушень основного зобов`язання.

Згідно з пунктом 5.2 договору іпотеки за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити всі вимоги в черговості, визначеній статтею 534 ЦК України, зокрема, у першу чергу сплачується неустойка.

Отже, позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки лише частково задовольнило забезпечені іпотекою вимоги кредитора першої черги - частково погашено пеню, тоді як незадоволеними залишилися вимоги про стягнення основної суми боргу, решти залишку пені та трьох процентів річних, що розраховані згідно з умовами договору.

Отже, станом на дату звернення стягнення на предмет іпотеки (26 березня 2020 року) розмір забезпечених іпотекою вимог перевищував вартість предмета іпотеки, у зв`язку з чим суди безпідставно задовольнили первісний позов.

Вказує, що положення частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» не поширюються на правовідносини, що виникли між сторонами, оскільки зобов`язання за договором позики не припинилося в силу його невиконання, а вартості набутого ним у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення боргу у повному обсязі, тому він має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення всього розміру заборгованості.

У випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

Враховуючи, що основне зобов`язання забезпечене іпотекою та порукою, тоді як для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов`язанням у зв`язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки судам потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов`язання, яким у цій справі є також порука, припинився строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за договором позики, тобто можливість його використання кредитором втрачена.

За умовами договору позики та змін, внесених додатковими угодами до нього, строк виконання основного зобов`язання визначений до 17 січня 2019 року.

04 лютого 2019 року він пред`явив через приватного нотаріуса відповідачам письмові вимоги про погашення боргу, які залишилися невиконаними, а 15 грудня 2020 року звернувся до суду із зустрічним позовом.

Отже, оскільки порука, якою одночасно з іпотекою було забезпечене основне зобов`язання, станом на дату звернення стягнення на предмет іпотеки (26 березня 2020 року) не припинила свою дію, то суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов`язанням у зв`язку із застосуванням ним як іпотекодержателем позасудового способу реалізації предмета іпотеки.

Вважає, що суд першої інстанції правильно вказав, що положення частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» не поширюються на спірні правовідносини, однак безпідставно відмовив у стягненні суми основного боргу та зменшив розмір пені.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 березня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Печерського районного суду міста Києва.

01 червня 2023 року справа № 761/15469/20-ц надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 29 червня 2023 року задовольнив клопотання ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_4 , зупинив виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Верховний Суд ухвалою від 25 вересня 2023 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник) укладений договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у борг грошові кошти у розмірі 1 480 290,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день укладення цього договору становило еквівалент 53 000,00 дол. США, які позичальник зобов`язався повернути позикодавцю не пізніше 17 листопада 2018 року (том 1, а. с. 12).

У пункті 5 договору позики передбачено, що у разі прострочення позичальником термінів повернення позики він зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення, починаючи з першого дня.

19 листопада та 20 грудня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали додаткові угоди до договору позики, якими остаточно визначили суму заборгованості у розмірі 1 469 001,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 20 грудня 2018 року) та кінцевий строк повернення коштів - 17 січня 2019 року (том 1, а. с. 13, 14).

У пунктах 4 зазначених додаткових угод сторони погодили, що якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до 17 січня 2019 року, він сплачує суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також пеню у розмірі 2 % від суми позики за кожен день прострочення платежу, починаючи з першого дня, та несе відповідальність за порушення грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України.

Факт отримання позичальником у борг обумовленої суми коштів підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 17 жовтня 2018 року та сторонами не заперечується (том 1, а. с. 115, 116).

З метою забезпечення виконання зобов`язань позичальника за договором позики 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір поруки (том 1, а. с. 20).

Також виконання зобов`язань за договором позики забезпечувалося укладеним 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_2 (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) договором іпотеки, предметом якого є двокімнатна квартира АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 15-18).

У пункті 2.2 договору іпотеки сторони оцінили вартість предмета іпотеки у розмірі 2 234 400,00 грн, що на день укладення цього договору за курсом НБУ становить еквівалент 80 000,00 дол. США, згідно з висновком про вартість майна, виданим суб`єктом оціночної діяльності 17 жовтня 2018 року.

За змістом пункту 5.1 договору іпотеки сторони дійшли згоди, що іпотекодержатель набуває право звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема у разі невиконання або неналежного виконання позичальником умов основного зобов`язання, у тому числі, якщо на момент настання будь-якого строку/терміну виконання умов основного зобов`язання забезпеченого іпотекою, хоча б одна з таких умов не буде виконана.

У пункті 5.2 договору іпотеки передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити всі вимоги в черговості, передбаченій статтею 534 ЦК України, а саме: у першу чергу - неустойки (штраф, пеня тощо) та будь-якого збільшення основного зобов`язання відповідно до чинного законодавства України; у другу чергу - витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги за основним зобов`язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; у третю чергу сплачується основне зобов`язання.

У цьому випадку іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та/або позичальнику письмові вимоги про усунення порушення, у яких зазначає, в тому числі, стислий зміст порушених позичальником зобов`язань, вимогу про виконання порушеного зобов`язання у строк 31 день та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги шляхом реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки у порядку позасудового врегулювання (пункт 5.3 договору іпотеки).

За змістом підпунктів 6.1.2, 6.2.2, 6.2.3 договору іпотеки сторони досягли згоди про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, в тому числі й шляхом передання предмета іпотеки у власність іпотекодержателю у рахунок виконання основного зобов`язання, і цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке він набуває у власність на наступний день після спливу строку усунення порушень основного зобов`язання, вказаного в письмовій вимозі, при цьому право власності на предмет іпотеки в рахунок задоволення вимог іпотекодержателя переходить до іпотекодержателя з моменту державної реєстрації цього договору.

Згідно з підпунктом 6.2.4 договору іпотеки іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності.

Позичальник не повернув ОСОБА_2 суму основного боргу у строки, встановлені договором позики від 17 жовтня 2018 року, з урахуванням погоджених сторонами змін.

У зв`язку з неналежним виконанням умов договору позики ОСОБА_3 та ОСОБА_1 через приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко М. О. були надіслані вимоги від 04 лютого 2019 року про усунення порушень основного зобов`язання, у яких ставилося питання про погашення неповернутої суми позики у розмірі 1 470 273,00 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 04 лютого 2019 року) та попереджалося, що уразі несплати заборгованості за договором позики протягом 31 календарного дня з моменту отримання цієї вимоги ОСОБА_2 як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки (том 1, а. с. 138, 139, 141, 142).

Сторони не заперечували, що 05 лютого 2019 року боржник і майновий поручитель отримали вимоги про усунення порушень основного зобов`язання від 04 лютого 2019 року, однак не повернули позикодавцеві грошові кошти у визначений у цих вимогах строк (том 1, а. с. 143, 144, 153, 154).

26 березня 2020 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Легкобит С. О. як державний реєстратор прийняв рішення № 51791618 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за іпотекодержателем ОСОБА_2 . Підстава: договір іпотеки від 17 жовтня 2018 року (том 1, а. с. 52, 53).

Суди також з`ясували, що згідно зі звітом про оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складеним 23 березня 2020 року суб`єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю «Адаміл» на замовлення ОСОБА_3 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 17 жовтня 2018 року, станом на 20 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 3 475 000,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день проведення оцінки еквівалентно 125 000,00 дол. США (27,8025 грн / 1 дол. США) (том 1, а. с. 23-51).

Водночас іншим звітом про оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , складеним 25 березня 2020 року суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 , визначено, що станом 25 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 2 416 234,00 грн, що за офіційним курсом НБУ на день проведення оцінки еквівалентно 87 000,00 дол. США (27,7728 грн / 1 дол. США) (том 1, а. с. 80-87а).

Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги наданий ОСОБА_2 звіт про оцінку майна з огляду на те, що оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта оцінки, до звіту не приєднано жодного документа за наслідками натурного обстеження житлового приміщення, зокрема його фотофіксації тощо.

Занаданим ОСОБА_2 розрахунком станом на 26 березня 2020 року у позичальника ОСОБА_3 наявна заборгованість за договором позики у розмірі 11 159 523,80 грн, з яких: 1 481 625,60 грн (еквівалент 53 000,00 дол. США) - основна сума боргу; 9 628 329,98 грн - залишок непогашеної пені; 49 568,20 грн - три проценти річних.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо первісного позову

Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_1 просила стягнути із ОСОБА_2 на свою користь суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя у сумі 1 647 210,00 грн на підставі частини п`ятої статті 37 Закону України «Про іпотеку», посилаючись на те, що ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 на момент звернення стягнення на неї у позасудовий спосіб майже вдвічі перевищувала вартість забезпечених вимог кредитора за договором позики та становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США.

Згідно з частиною п`ятою статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.

Вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб`єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором (частина шоста статті 5 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 582 ЦК України оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними у статті 9 цього Закону, і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» акт оцінки майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, здійсненої суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання, звіт про оцінку такого майна додається до акта оцінки майна.

Національний стандарт № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 (далі - Національний стандарт № 1), є обов`язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб`єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна. Поняття, що вживаються у цьому Стандарті, використовуються в інших національних стандартах.

Національним стандартом № 1 (пункти 50 - 55), зокрема визначені загальні вимоги до проведення незалежної оцінки майна.

Національний стандарт № 2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1442 (далі - Національний стандарт № 2), є обов`язковим для застосування під час проведення оцінки нерухомого майна (нерухомості) суб`єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна та проводять державну експертизу звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок державної та комунальної власності у разі їх продажу.

Частиною шостою статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» унормовано, що положення (національні стандарти) оцінки майна є обов`язковими до виконання суб`єктами оціночної діяльності під час проведення ними оцінки майна всіх форм власності та в будь-яких випадках її проведення.

Отже, оцінка нерухомого майна має здійснюватися відповідно до Національного стандарту № 2 та з урахуванням Національного стандарту № 1, яким визначено загальні засади.

Так, згідно з пунктом 50 Національного стандарту № 1 проведенню незалежної оцінки майна передує підготовчий етап, на якому здійснюється, зокрема ознайомлення з об`єктом оцінки.

Відповідно до пункту 51 Національного стандарту № 1 незалежна оцінка майна проводиться у такій послідовності: укладення договору на проведення оцінки; ознайомлення з об`єктом оцінки, збирання та оброблення вихідних даних та іншої інформації, необхідної для проведення оцінки; ідентифікація об`єкта оцінки та пов`язаних з ним прав, аналіз можливих обмежень та застережень, які можуть супроводжувати процедуру проведення оцінки та використання її результатів; вибір необхідних методичних підходів, методів та оціночних процедур, що найбільш повно відповідають меті оцінки та обраній базі, визначеним у договорі на проведення оцінки, та їх застосування; узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів; складання звіту про оцінку майна та висновку про вартість об`єкта оцінки на дату оцінки; доопрацювання (актуалізація) звіту та висновку про вартість об`єкта оцінки на нову дату (у разі потреби).

Водночас згідно з пунктом 56 Національного стандарту № 1 звіт про оцінку майна, у тому числі, має містити письмову заяву оцінювача про якість використаних вихідних даних та іншої інформації, особистий огляд об`єкта оцінки (у разі неможливості особистого огляду - відповідні пояснення та обґрунтування застережень і припущень щодо використання результатів оцінки), дотримання національних стандартів оцінки майна та інших нормативно-правових актів з оцінки майна під час її проведення, інші заяви, що є важливими для підтвердження достовірності та об`єктивності оцінки майна і висновку про його вартість.

Крім того, у статті 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення оцінки.

Отже, відповідно до наведених норм, незважаючи на вибраний експертом методичний підхід до оцінки майна (дохідний, порівняльний), підготовці та проведенню незалежної експертизи майна передує у будь-якому випадку ознайомлення з об`єктом оцінки шляхом забезпечення доступу до нього.

Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 2-2394/10 (провадження № 61-19310св19), від 15 жовтня 2020 року у справі № 917/628/17, від 07 квітня 2021 року у справі № 753/3055/18 (провадження № 61-15879св20), від 19 травня 2021 року у справі № 523/17998/17 (провадження № 61-2406св19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 306/1224/16-ц (провадження № 14-501цс18) зазначено про правильність висновків судів про те, що якщо оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу, без виходу на місце і без огляду самого об`єкта будівництва, тому вона не відповідає дійсній ринковій вартості спірного нерухомого майна.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що до звіту про оцінку квартири АДРЕСА_1 , складеного 25 березня 2020 року на замовлення ОСОБА_2 , згідно з яким станом 25 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 2 416 234,00 грн, що еквівалентно 87 000,00 дол. США, не долучено жодного документа за наслідками натурного обстеження житлового приміщення, зокрема його фотофіксації тощо. Тобто оцінка предмета іпотеки здійснена суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_5 шляхом застосування порівняльного методичного підходу без виходу на місце і без огляду самого об`єкта оцінки.

У матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_2 до ОСОБА_1 як власника іпотечного майна з вимогою надати доступ до квартири для проведення оцінки.

Звіт про оцінку квартири АДРЕСА_1 , складений 23 березня 2020 року суб`єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю «Адаміл» на замовлення ОСОБА_1 , згідно з яким станом на 20 березня 2020 року ринкова вартість цієї квартири становила 3 475 000,00 грн, що еквівалентно 125 000,00 дол. США, містить документи за наслідками натурного обстеження житлового приміщення, зокрема його фотофіксацію.

Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що оцінка предмета іпотеки, яка на замовлення ОСОБА_2 здійснена суб`єктом оціночної діяльності шляхом застосування порівняльного методичного підходу без виходу на місце і без огляду самого об`єкта нерухомості, не може вважатися повною та об`єктивною, і, як наслідок, не відповідає дійсній ринковій вартості спірної квартири.

Пунктами 15, 16 Національного стандарту № 1 регламентовано, що методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення ринкової вартості об`єкта оцінки в разі використання порівняльного підходу, повинні ґрунтуватись на результатах аналізу цін продажу (пропонування) на подібне майно.

Визначення ринкової вартості об`єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу ґрунтується на інформації про ціни продажу (пропонування) подібного майна, достовірність якої не викликає сумнівів в оцінювача. У разі відсутності або недостатності зазначеної інформації у звіті про оцінку майна зазначається, якою мірою це вплинуло на достовірність висновку про ринкову вартість об`єкта оцінки.

За відсутності достовірної інформації про ціни продажу подібного майна ринкова вартість об`єкта оцінки може визначатися на основі інформації про ціни пропонування подібного майна з урахуванням відповідних поправок, які враховують тенденції зміни ціни продажу подібного майна порівняно з ціною їх пропонування.

За наявності істотного впливу зовнішніх факторів (соціально-економічних, політичних, екологічних тощо) на ринок подібного майна, що призводить до фактичної неможливості надання аргументованого та достовірного висновку про ринкову вартість, у звіті про оцінку майна даються додаткові роз`яснення та застереження.

При цьому оцінювач має право надавати висновок про ринкову вартість об`єкта оцінки, що ґрунтується, зокрема, на інформації про попередній рівень цін на ринку подібного майна або на припущенні про відновлення стабільної ситуації на ринку.

Відповідно до пунктів 36-38 Національного стандарту № 1 оцінювач застосовує, як правило, кілька методичних підходів, що найбільш повно відповідають визначеним меті оцінки, виду вартості за наявності достовірних інформаційних джерел для її проведення.

З метою обґрунтування остаточного висновку про вартість об`єкта оцінки результати оцінки, отримані із застосуванням різних методичних підходів, зіставляються шляхом аналізу впливу принципів оцінки, які є визначальними для мети, з якою проводиться оцінка, а також інформаційних джерел на достовірність результатів оцінки.

Неможливість або недоцільність застосування певного методичного підходу, пов`язана з повною відсутністю чи недостовірністю необхідних для цього вихідних даних про об`єкт оцінки та іншої інформації, окремо обґрунтовується у звіті про оцінку майна. Національними стандартами можуть передбачатися також інші випадки обмежень щодо застосування певних методичних підходів для визначення ринкової вартості та неринкових видів вартості об`єктів оцінки.

Застереження та обмеження щодо використання результатів оцінки об`єкта оцінки зазначаються у звіті про оцінку майна. Для проведення оцінки майна застосовуються такі основні методичні підходи: витратний (майновий - для оцінки об`єктів у формі цілісного майнового комплексу та у формі фінансових інтересів); дохідний; порівняльний.

У справі, яка переглядається, загальна ринкова вартість спірної квартири за наданим позивачем ОСОБА_1 звітом від 23 березня 2020 року становить 3 475 000,00 грн, що суттєво перевищує вартість майна, визначену у звіті, складеному 25 березня 2020 року на замовлення відповідача ОСОБА_2 , в сумі 2 416 234,00 грн.

Зазначивши, що ринкова вартість квартири, визначена у складеному на замовлення іпотекодержателя звіті про оцінку майна від 25 березня 2020 року, не може вважатися достовірною через проведення такої без особистого огляду спірного житлового приміщення, суди залишили поза увагою те, що у пункті 1.4 «Процедура оцінки» розділу І «Загальні відомості» цього звіту суб`єкт оціночної діяльності вказав, що в процесі оцінки було проведено натурне обстеження об`єкта оцінки.

Верховний Суд зазначає про те, що за наявності неузгодженості між учасниками справи щодо визначення дійсної (ринкової) вартості майна сторони можуть доводити дійсну вартість майна, у тому числі, на підставі висновків експертів.

Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про те, що єдиним у справі доказом, яким визначена дійсна (ринкова) вартість квартири, є звіт про оцінку майна, складений суб`єктом оціночної діяльності Товариством з обмеженою відповідальністю «Адаміл» на замовлення ОСОБА_1 , оскільки наявні в матеріалах справи документи свідчать про неможливість однозначно стверджувати про встановлення дійсної (ринкової) вартості квартири АДРЕСА_1 , а тому суд мав право (всі підстави) самостійно призначити відповідну експертизу, незалежно від наявності клопотання учасників справи.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

За відсутності належного встановлення обставин щодо визначення дійсної (ринкової) вартості спірної квартири суди попередніх інстанції дійшли передчасних висновків, що сума перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених вимог іпотекодержателя становить саме 1 647 210,00 грн.

Щодо зустрічного позову

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 просив стягнути солідарно із ОСОБА_3 , ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 11 159 523,80 грн,посилаючись на те, що вартості набутого ним у власність предмета іпотеки не вистачило на погашення усієї заборгованості, яка виникла у зв`язку з порушенням основного зобов`язання, а тому в силу норм ЦК України та Закону України «Про іпотеку» він має право на стягнення суми, якої не вистачає для погашення цієї заборгованості.

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

У частинах першій, третій статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою має акцесорний характер і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річнихвходять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 17 жовтня 2018 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються умови, у разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору.

Згідно з частинами першою-третьою статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки від 17 жовтня 2018 року) іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.

З аналізу змісту наведених норм статей 36 і 37 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що за цим Законом застереження в іпотечному договорі прирівнюється за своїми правовими наслідками до договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який є правовстановлюючим документом.

У справі, яка переглядається, позасудове врегулювання спору та застереження про можливість задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки сторони погодили у підпунктах 6.1.2, 6.2.2, 6.2.3 договору іпотеки від 17 жовтня 2018 року, зокрема шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя; боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов`язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частин першої, третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_2 як іпотекодержатель скористався своїм правом, передбаченим договором іпотеки, та зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», тобто вирішив питання шляхом позасудового врегулювання спору на підставі договору, а отже, відсутні правові підстави для стягнення з позичальника та поручителя заборгованості за пенею і трьома процентами річних за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором позики, оскільки за положеннями частини п`ятої статті 36 Закону України «Про іпотеку» такі вимоги є недійсними.

Однак такі висновки ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними з огляду на таке.

Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно.

З урахуванням вимог статті 6 та частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору та відсутності обмежень щодо множинності та способів забезпечення зобов`язання способами забезпечення договорів позики у цьому випадку є передача в іпотеку декількох об`єктів нерухомого майна, застава предметів рухомого майна та майнових прав на орендні платежі за договорами оренди нерухомого майна, а також порука.

Кредитор не позбавляється права реалізувати звернення стягнення за забезпечувальними акцесорними договорами у разі, якщо строк на таку реалізацію не сплив.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що основне зобов`язання за договором позики було забезпечене не лише іпотекою, а й порукою ОСОБА_1 .

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі завершення такого позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження № 12-85гс20), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, вказано, що у разі якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (частина п`ята статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин у цій справі) щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін. Отже у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

У постанові Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі № 446/229/20 (провадження № 61-5962св22), на яку також міститься посилання у касаційній скарзі, зазначено, що у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог. Враховуючи, що у справі, яка переглядається, основне зобов`язання забезпечене іпотекою та порукою, тоді для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов`язанням у зв`язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов`язання, яким у справі, що переглядається є порука, припинився строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за кредитним договором, тобто можливість його використання кредитором втрачена.

Таким чином, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у згаданих постановах, на які послався заявник у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що для висновку про недійсність наступних вимог кредитора за основним зобов`язанням у зв`язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки потрібно встановити, що для застосування інших способів забезпечення основного зобов`язання, яким у справі, що переглядається, є порука, припинився строк звернення з вимогами до поручителя про погашення заборгованості за договором позики, тобто можливість його використання позикодавцем втрачена.

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки. Якщо такий строк не встановлено, порука припиняється у разі виконання основного зобов`язання у повному обсязі або якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку (терміну) виконання основного зобов`язання не пред`явить позову до поручителя. Якщо строк (термін) виконання основного зобов`язання не встановлений або встановлений моментом пред`явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня укладення договору поруки не пред`явить позову до поручителя. Для зобов`язань, виконання яких здійснюється частинами, строк поруки обчислюється окремо за кожною частиною зобов`язання, починаючи з дня закінчення строку або настання терміну виконання відповідної частини такого зобов`язання.

Строк, передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові у позові. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати.

Тому, враховуючи припинення права кредитора вимагати у поручителя виконання забезпеченого порукою зобов`язання зі спливом визначеного договором або законом строку, застосоване у другому реченні частини четвертої статті 559 ЦК України у зазначеній редакції словосполучення «пред`явлення вимоги» до поручителя протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов`язання слід розуміти як пред`явлення кредитором у встановленому законом порядку протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя.

Вказане не позбавляє кредитора можливості пред`явити до поручителя іншу письмову вимогу про погашення заборгованості боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду лише протягом трьох років від дня настання строку виконання основного зобов`язання.

Отже, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив трьох років від дня настання строку виконання основного зобов`язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

Таким чином, порука є строковим зобов`язанням, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив призводить до припинення певного суб`єктивного права кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов`язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Однак усупереч статтям 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції у цій справі взагалі не дослідив умов договору поруки та не з`ясував, чи установлено цим договором строк припинення поруки у розумінні статті 251 ЦК України.

Встановлення зазначених обставин має важливе правове значення для висновку про недійсність наступних вимог позикодавця за основним зобов`язанням у зв`язку із застосуванням позасудового способу реалізації предмета іпотеки, оскільки закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив трьох років від дня настання строку виконання основного зобов`язання, припиняє поруку за умови, що позикодавець протягом строку дії поруки не звернувся до суду з позовом до поручителя.

Отже, не встановивши з достовірністю фактичні обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції та відмови в задоволенні зустрічного позову.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Водночас за положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити по суті спір за первісним і зустрічним позовами та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду справи.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і відповідно до неї ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадкусудові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді:А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк

О. М. Ситнік