КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 752/716/18 Головуючий у суді І інстанції Колдіна О.О.

Провадження № 22-ц/824/9501/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 липня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Сенс Банк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Сенс Банк», ОСОБА_2 про визнання іпотечного договору недійсним,

в с т а н о в и в:

Короткий виклад позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», ОСОБА_1 про визнання іпотечного договору недійсним.

Позов обґрунтувала тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 19 червня 1999 року.

В період шлюбу за спільні кошти ними набуто квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за відповідачем.

23 квітня 2008 року ОСОБА_1 уклав за її згодою з АКБ СР «Укрсоцбанк» договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 380/1190/08-Пі, за умовами якого банк надавав ОСОБА_1 у тимчасове користування грошові кошти з остаточним терміном повернення до 22 квітня 2023 року.

В якості забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_1 передав банку в іпотеку за іпотечним договором № 04/1-249 від 23 квітня 2008 року квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачка зазначала, що кредитні кошти не були витрачені в інтересах сім`ї, що було встановлено рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 20 червня 2013 року.

ОСОБА_1 припинив виконання зобов`язань за кредитним договором, внаслідок чого виникла значна сума боргу, однак банк відмовив їй у прийнятті виконання зобов`язань замість основного позичальника та у 2017 році розпочав активні дії щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Посилалась на те, що при наданні згоди на укладення іпотечного договору, який передбачав можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання зобов`язань, вона була введена в оману з боку ОСОБА_1 щодо дійсних намірів отримання кредиту і його цільового використання.

Оскільки вона є власницею 2/3 частини вищевказаної квартири, а укладенням договору іпотеки порушені її права, позивачка просила суд визнати його недійсним.

У березні 2019 року позивачка подала до суду заяву про зміну підстав позову, посилаючись на те, що при укладенні ОСОБА_1 іпотечного договору вона звернула увагу на пункт 4.1 цього договору, яким передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

З огляду на те, що такого договору не укладалось і працівник банку запевнив, що у іпотекодержателя виникне право на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку лише за наявності окремого договору, вона не заперечувала проти укладення іпотечного договору.

Однак, працівник банку ввів її в оману щодо умов іпотечного договору, внаслідок чого вона підписала згоду на передачу квартири в іпотеку.

Позивачка вважає, що зазначені обставини є підставою для визнання іпотечного договору № 04/1-249 від 23 квітня 2008 року, укладеного між відповідачами, недійсним відповідно до вимог статей 229, 230 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 вересня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним іпотечний договір № 04/1-249 від 23 квітня 2008 року, укладений між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не надавала окрему згоду на укладення іпотечного договору, а нотаріальна посвідчена згода, що міститься у кредитному договорі, не може вважатись згодою на укладення договору іпотеки, оскільки відповідно до її змісту позивачка надала згоду на укладення кредитного договору та додаткових угод до нього.

Ураховуючи наведене, суд вважав, що при укладенні іпотечного договору сторонами не були дотримані вимоги чинного законодавства, а отже такий договір є недійсним.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та її узагальнені доводи

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, АТ «Сенс Банк» в особі представника - адвоката Гуйвана І.В. звернулося з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним іпотечного договору, ОСОБА_1 вказувала на те, що при укладенні цього правочину її було введено в оману працівником банку шляхом приховування від неї змісту пунктів 4.1-4.5 оспорюваного договору, тобто банк скористався юридичною необізнаністю позивачки.

Однак, позивачкою суду не надано доказів, що банк під час укладання іпотечного договору приховав від неї повну та об`єктивну інформацію щодо наслідків невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором та відповідальності за таке порушення у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Також, як вірно встановлено судом, позивачка надала свою згоду на укладення договору кредиту, яка міститься в кредитному договорі, та підтвердила, що ознайомлена з умовами договору і надала згоду ОСОБА_1 на укладення у випадку необхідності, додаткових угод до вищевказаного договору.

Проте, судом помилково встановлено, що ОСОБА_1 не надавала окрему нотаріально посвідчену згоду на укладення іпотечного договору.

Так, ОСОБА_1 23 квітня 2008 року своєю заявою приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Ковальчуку С.П. надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 на укладання договору іпотеки та використати як предмет іпотеки чотирикімнатну квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , набуту ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі, в забезпечення виконання зобов`язань по договору кредиту, укладеному ним з АКБ «Укрсоцбанк», яка посвідчена приватним нотаріусом Ковальчуком С.П. та зареєстрована в реєстрі за № 3538.

В цей же день, після надання ОСОБА_1 нотаріально посвідченої згоди своєму чоловіку на підписання іпотечного договору, між ОСОБА_1 та АКБ «Укрсоцбанк» було укладено іпотечний договір № 04/1- 249, відповідно до якого в іпотеку банку передана зазначена квартира. Іпотечний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 3539.

Для встановлення обставин щодо надання нотаріально посвідченої згоди подружжя на укладення договору іпотеки банк просив суд відкласти розгляд справи для надання доказів по справі з підстав того, що виходячи з позовних вимог позивачки остання не заперечувала надання нею згоди на укладення іпотечного договору, а просила визнати недійсним іпотечний договір з інших підстав. Проте, в задоволенні клопотання банку суд відмовив, що привело до неповного встановлення обставини, які мають значення для справи.

Таким чином, судом першої інстанції невірно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, неповно встановлені обставини, які мають значення для справи, що потягло за собою ухвалення судового рішення, яке не відповідає вимогам закону.

Короткий зміст вимог відзиву на апеляційну скаргу та його узагальнені заперечення

У відзиві на апеляційну скаргу позивачка в особі представника - адвоката Сорочана В.В. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи банку є необґрунтованими, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Наголошує на тому, що в описовій і мотивувальній частинах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що обґрунтовуючи заявлений позов, позивачка посилалася на те, що при наданні згоди на отримання кредиту та передачі майна в заставу за іпотечним договором вона була введена в оману відповідачами відносно обставин, які мають істотне значення щодо її прав і обов`язків, які витікають з цього правочину.

Наявні у матеріалах справи письмові докази та звукозаписи пояснень представників сторін беззаперечно вказують на те, що вказані вище обставини щодо введення позивачки в оману щодо істотних умов договору були предметом детального судового розгляду.

Проте, суд першої інстанції, вочевидь керуючись доктринальним принципом процесуальної економії цивільного процесу (його раціоналізації через пришвидшення розгляду справи, спрощення фактичної та правової мотивації змісту рішення та здешевлення витрат на розгляд справи), в мотивувальній частині оскаржуваного рішення не надав належної правової оцінки цим обставинам.

Тому, в такому випадку згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами апеляційної скарги і розглядає справу в повному обсязі.

Позивачка зазначає, що в судовому засіданні були досліджені договір про відкриття кредитної лінії та договір іпотеки, а також її переписка із банком, з якої вбачається, що вона виявляла бажання погасити борг за кредитним договором, однак банк в цьому відмовляв за відсутності згоди боржника ОСОБА_1 . Також судом було досліджено зміст статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки, відповідно до якої звернення стягнення на предмет іпотеки може відбуватись в позасудовому порядку лише на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Наведеними доказами доводиться те, що 23 квітня 2008 року при укладанні кредитного та іпотечного договорів банк не пояснив і приховав (замовчав) від позивачки істотні для правильного розуміння нею змісту цього договору обставини стосовно її прав за цими правочинами, а саме: у разі невиконання основним позичальником ( ОСОБА_1 ) своїх зобов`язань по поверненню боргу позивачка не має права, без згоди на те банку, замість позичальника повернути позичені кошти і, як наслідок, вона втратить предмет іпотеки; банк всупереч прямій вказівці закону (статті 37 Закону України «Про іпотеку» в чинній на час укладання договору редакції ), зверне стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку і без необхідності укладання окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, якби позивачка володіла даною інформацією, вона ні в якому разі не вступила б у правовідносини з банком щодо передачі належної їй квартири в заставу на умовах, абсолютно неприйнятних для неї.

Акцентує увагу суду, що представниками банківської установи ні при розгляді справи в суді першої інстанції, ні в апеляційній скарзі на рішення цього суду жодним чином не спростовується і навіть не заперечуються факти свідомих та недобросовісних дій працівників банку, спрямованих на сформування у позивачки помилкового уявлення щодо змісту оскаржуваного іпотечного договору, а також її прав і обов`язків, як співвласника предмету іпотеки та майнового поручителя за цим договором.

В противагу наведеному позивачка вважає доведеною ту обставину, що при укладанні іпотечного договору посадові особи банку свідомо ввели її в оману відносно обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 ЦК України), що відповідно до частини першої статті 230 ЦК України має наслідком визнання його судом недійсним.

При цьому, згідно статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою.

В даній справі позивачка, як власник 2/3 предмету іпотеки (квартири), є заінтересованою особою, права та інтереси якої порушує оскаржуваним іпотечним договором, тому остання має право заявити даний позов і просити суд вирішити його по суті.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тезою, що позивачка у 2008 році при укладанні іпотечного договору надала своєму чоловіку нотаріально посвідчену згоду на укладання цього правочину. Як доказ такому твердженню, банком у додатком до апеляційної скарги долучено фотокопію заяви ОСОБА_1 на ім`я приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С.П. від 23 квітня 20008 року, зі змісту якої вбачається, що позивачка надала відповідачу свою згоду на підписання договору застави (іпотеки).

Наголошує, що вона не підтверджує (не визнає) укладання цього документу (заяви) у нотаріуса, а отже за загальним правилом доказування і подання доказів (статті 81 ЦПК України) вказана обставина підлягає доведенню в загальному порядку.

Відзив ОСОБА_1 на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов.

Короткий зміст пояснень, наданих сторонами в судовому засіданні

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник АТ «Сенс Банк» - адвокат Гуйван І.В. підтримав апеляційну скаргу та викладені в ній аргументи, наголосивши на тому, що позов про визнання недійсним договору іпотеки був пред`явлений з підстав введення позивачки в оману під час надання згоди на укладення договору іпотеки. З підстав не отримання згоди співвласника майна на передачу майна в іпотеку позов не пред`являвся, відповідач свої заперечення у зв`язку з цим суду не наводив і відповідні докази, а саме нотаріально посвідчену заяву позивачки суду не надавав. Отже, суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності судового процесу, вийшов за межі позовних вимогу і ухвалив незаконне рішення.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Сорочан В.В. в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві, зазначивши, що позивачка є його дочкою, юристом за освітою, а тому уважно читала умови договору і Закон України «По іпотеку». Вона зрозуміла, що без окремо укладеного договору про задоволення вимог іпоткодержателя банк не зможе звернути стягнення на квартиру. Утім, в 2017 році банк почав процедуру позасудового стягнення на квартиру, отже працівники банку ввели позивачку в оману щодо умов договору іпотеки.

Відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся у встановленому порядку, причини неявки до апеляційного суду не повідомив, а тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Позиція Київського апеляційного суду

За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Фактичні обставини справи встановлені судом першої інстанції

23 квітня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого у свою чергу є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_1 укладено договір про надання відновлювальної кредитної лінії № 380/1190/08-Пі, за умовами якового банк надавав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти з остаточним терміном повернення до 22 квітня 2023 року.

Пунктом 1.3.1 кредитного договору передбачалось, що одночасно з укладенням цього договору з позичальником укладається іпотечний договір, за умовами якого він передає в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 23 квітня 2008 року між АКБ СР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір № 04/1-249, відповідно до якого в іпотеку банку передана вищевказана квартира, що належала іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 26 вересня 2007 року.

На час укладення договору про надання відновлювальної кредитної лінії № 380/1190/08-Пі та іпотечного договору № 04/1-249 ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_1 .

Позивачка надала свою нотаріально посвідчену згоду на укладення договору кредиту та підтвердила, що ознайомлена з умовами договору і надала згоду ОСОБА_1 на укладення, у випадку необхідності, додаткових угод до вищевказаного договору.

Пункт 1.7.1 іпотечного договору містить застереження, що ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 і на момент укладення цього договору забезпечує надання нотаріально посвідченої згоди подружжя на його укладення.

Однак, така згода в матеріалах справи відсутня.

В ході судового розгляду представником позивачки підтверджено, що інша згода, ніж та, що зазначена в договорі про надання відновлювальної кредитної лінії не надавалась.

Представник відповідача також не підтвердив наявність окремої письмової згоди на укладення іпотечного договору, однак зазначив, що умови кредитного договору містили умови передачі в іпотеку нерухомого майна і позивачка надала згоду на його укладення.

Відповідно до рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 20 червня 2013 року у справі 2-214/12 за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя визнано право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Важливим також є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (стаття 264 ЦПК України).

З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.

За статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).

Отже, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (див. постанову Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

Позивачка, звертаючись до суду з позовом про визнання іпотечного договору недійсним, посилалась на те, що при наданні згоди на отримання кредиту та передачі майна вона була введена в оману відповідачами щодо дійсних намірів укладення кредитного договору ОСОБА_1 , а саме цілі отримання кредитних коштів, а банком - щодо способу звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку у випадку невиконання умов кредитного договору.

Оскільки у 2017 році банк розпочав процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя, позивачка вважала, що її права як співвласника майна порушені, оскільки з такими умовами договору іпотеки вона не погоджувалась, отже договір іпотеки укладений внаслідок введення її в оману. З огляду на те, що від її згоди залежало укладення договору іпотеки, а сторони її обманули, позивачка вважала, що вона може оскаржити договір іпотеки з підстав введення її в оману при його укладенні.

Між тим, суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_1 з тих підстав, що нею не було надано нотаріально посвідченої згоди на передачу в іпотеку належної їй на праві спільної сумісної власності з ОСОБА_1 квартири.

Колегія суддів не може погодитись із таким висновком суду першої інстанції.

За статтею 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві самостійно викладає предмет і підставу позову. Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення. Предмет і підстава позову сприяють з`ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов`язку.

Як вбачається із матеріалів справи, 21 березня 2019 року ОСОБА_1 подала до суду першої інстанції заяву про зміну (шляхом доповнення) підстав позову (а.с. 102, 103, т. 1).

У цій заяві вона зазначила, що при наданні нотаріально посвідченої згоди своєму колишньому чоловіку ОСОБА_1 на укладання іпотечного договору вона звернула особливу увагу на пункт 4.1 цього правочину, яким передбачалось наступне: «у разі невиконання або неналежного виконання Іпотекодавцем Основного зобов?язання Іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет Іпотеки».

Тобто, у своєму позові ОСОБА_1 сама визнавала, що нею надавалась нотаріальна згода на укладення ОСОБА_1 договору іпотеки, отже позов заявлений не з підстав ненадання співвласником майна згоди на передачу його в іпотеку, а з інших підстав, а саме введення її як іншого з подружжя в оману.

Задовольняючи позов з підстав відсутності в матеріалах справи нотаріально посвідченої згоди позивачки на укладення іпотечного договору, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що договір іпотеки оспорювався не з підстав ненадання співвласником предмета іпотеки згоди на його укладення, а з підстав введення позивачки, як співвласника майна, в оману працівниками АКБ СР «Укрсоцбанк» щодо умов договору іпотеки, а саме пунктів 4.1-4.5, які встановлюють підстави і способи звернення на предмет іпотеки.

Отже, виходячи із підстав пред`явленого позову відповідач і не мав доводити в судовому засіданні надання позивачкою згоди на передачу квартири в іпотеку.

Разом із тим, рішення суду першої інстанції взагалі не містить висновків щодо доведеності позовних вимог, а саме введення в оману співвласника нерухомого майна під час підписання згоди на укладення правочину щодо цього майна.

За таких обставин колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є обґрунтованими.

Ухвалюючи нове рішення по суті спору колегія суддів виходить з такого.

Згідно із пунктом 7 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

З огляду на статтю 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Аналогічно правовідносини щодо розпорядження спільним сумісним майном регулює стаття 369 ЦК України.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягали згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Статтею 7 Закону України «Про іпотеку» визначено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права й обов`язки) виникає між іпотекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

За обставин даної справи встановлено, що квартира, яка стала предметом іпотеки, перебувала у спільній сумісній власності ОСОБА_1 та ОСОБА_1 , титульним власником якої є ОСОБА_1 .

В силу положень статті 65 СК України та статті 369 ЦК України співвласники розпоряджаються квартирою за спільною згодою.

Статтею 6 Закону України «Про іпотеку» та статтею 578 ЦК України встановлено, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників.

Виходячи із наведених норм законодавства, при наявності нотаріального оформлення співвласником нерухомого майна згоди на передачу цього майна іншим співвласником в іпотеку вважається, що всі співвласники погодились з умовами договору, яким це майно буде передано в іпотеку, оскільки законодавством не передбачено обов`язковість окремого погодження умов договору іпотеки з усіма співвласниками, оскільки їх представляє один із них.

Саме цей співвласник є стороною договору, погоджує умови договору і бере на себе зобов`язання за цим забезпечувальним договором. Проте негативні наслідки невиконання ним договору настають і для інших співвласників.

Вирішуючи питання порушення оспорюваним договором іпотеки прав позивачки із заявлених нею підстав, колегія суддів виходить з того, що частиною четвертою статті 369 ЦК України передбачено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника лише у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Разом із тим, позивачка просить визнати недійсним іпотечний договір, сторонами в якому є ОСОБА_1 та АКБ СР «Укрсоцбанк», з підстав укладення його внаслідок обману.

За змістом статті 230 ЦК України у разі, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Отже, наведена норма передбачає введення в оману однією стороною правочину іншу сторону. Тобто АК БСР «Укрсоцбанк» міг обманути ОСОБА_1 , або навпаки.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 вважала, що саме її ввели в оману обидві сторони оспорюваного правочину, а саме ОСОБА_1 щодо мети укладання кредитного договору, а банк в частині викладення в договорі способів звернення стягнення на предмет іпотеки. Наголошувала на тому, що вона ознайомилась з договором іпотеки, проте працівник банку їй не роз`яснив його пункт 4.5.

Колегія суддів звертає увагу на те, що ні законом, ні оспорюваним договором не передбачено ознайомлення співвласника майна зі змістом договору іпотеки, обов`язку роз`яснення працівниками банку співвласнику майна змісту цього договору і погодження цього договору із співвласником майна.

Співвласник надає свою згоду на передачу майна в іпотеку не банку, а саме іншому співвласнику майна і при отриманні такої згоди і пред`явлення її кредитору, а також нотаріусу при посвідченні договору іпотеки вважається, що особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно, має повний обсяг повноважень для його укладення.

Таким чином обсяг прав та обов`язків того з подружжя, хто надає згоду на передачу в іпотеку спільного сумісного майна, не дає суду підстав для задоволення його вимог про визнання недійсним договору іпотеки з підстав введення його в оману сторонами оспорюваного ним правочину.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», ОСОБА_1 про визнання іпотечного договору недійсним не відповідає матеріалам справи, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Сенс Банк» задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 12 вересня 2022 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору іпотеки відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 09 липня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній