ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2024 року

м. Київ

справа № 638/9416/19

провадження № 61-15691св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.,

суддів Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Руденко Оксана Євгенівна,

розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 19 січня 2021 року у складі судді Семіряд І. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 27 липня 2021 рокуу складі колегії суддів Тичкової О. Ю., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Руденко Оксана Євгенівна, про визнання права власності на частину квартири та визнання недійсним договору іпотеки.

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу (далі - ХМНО) Руденко О. Є., про визнання права власності на частину квартири та визнання недійсним договору іпотеки.

Позов мотивувала тим, що 07 вересня 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрCиббанк» (далі - АКІБ «УкрCиббанк») та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 11035632000. На забезпечення виконання кредитного договору цього ж дня між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрCиббанк» укладений договір іпотеки щодо квартири АДРЕСА_1 , та зареєстроване відповідне обтяження щодо предмета іпотеки.

У липні 2016 року позивачу стало відомо про те, що спірна квартира, яка була оформлена на ОСОБА_2 , перереєстрована на ТОВ «Кей-Колект». Підставою для перереєстрації став відповідний договір іпотеки. В подальшому реєстрація права власності ТОВ «Кей-Колект» на спірну квартиру рішенням суду скасована.

Позивач вважає зазначений договір іпотеки недійсним, оскільки на момент його укладення не існувало квартири АДРЕСА_1 , а була об`єднана квартира АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 за цією адресою. На момент укладення відповідного договору іпотеки ОСОБА_2 співвласниками цієї об'єднаної квартири були ОСОБА_5 (після зміни прізвища - ОСОБА_6 ), яка мешкала разом з відповідачем ОСОБА_2 та перебувала з ним у фактичних шлюбних відносинах - вони мали спільний побут, разом заробляли та витрачали спільні кошти. 02 липня 2007 року вони зареєстрували офіційний шлюб у органах реєстрації актів цивільного стану.

Позивач просила суд:

- визнати за позивачем право власності на частину квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати недійсним договір іпотеки від 07 вересня 2006 року, який укладений між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк».

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Дзержинський районний суд м. Харкова рішенням від 19 січня 2021 року, яке Харківський апеляційний суд постановою від 27 липня 2021 року залишив без змін, позовні вимоги задовольнив частково.

Визнав за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 .

У задоволенні позову про визнання недійсним договору іпотеки від 07 вересня 2006 року, який укладений між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк», який посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Руденко О. Є., номер в реєстрі 7754 - відмовив.

Дзержинський районний суд м. Харкова додатковим рішенням від 27 січня 2021 року вирішив питання розподілу судових витрат: з ОСОБА_2 і ТОВ «Кей-Колект» на користь ОСОБА_1 стягнув відшкодування судового збору за подання позову у сумі 665,00 грн з кожного, загалом - 1 330,00 грн.

Рішення місцевого суду, яке залишено без змін постановою апеляційного суду, мотивовано тим, що в інших судових справах встановлений преюдиційний факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу на час придбання спірної квартири та укладення зазначеного договору іпотеки, тому у них виникло право спільної сумісної власності на спірну квартиру. Суд не взяв до уваги аргументи щодо об`єднання двох квартир, оскільки встановив, що дві окремі квартири продовжують існувати, на підставі встановлених обставин справи дійшов висновку про відсутність підстав визнання відповідного договору іпотеки недійсним через недоведеність, недобросовісність намірів та маніпулювання із встановленням факту проживання однією сім`єю з метою уникнення сплати боргу.

Апеляційний суд підтвердив спростування доводів про відсутність реального предмета іпотеки на момент укладення відповідного договору іпотеки і підстав визнати цей договір іпотеки недійсним у зв`язку із цим аргументом, а також погодився із порушенням ОСОБА_2 принципу добросовісності через намагання встановленням статусу проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу зі спливом значного періоду після укладення відповідного договору іпотеки та ніби то відсутності згоди позивача на цей договір щодо спірної квартири уникнути відповідальності за зобов`язаннями, які випливають з цього договору іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати відповідні рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині незадоволеної позовної вимоги та ухвалити нове судове рішення про її задоволення.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Дзержинського районного суду м. Харкова.

На підставі ухвали Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 22 квітня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Пророк В. В. (суддя-доповідач), Грушицький А. І., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ситнік О. М.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі позивач посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, якщо інше не встановлено законом. На момент укладання договору іпотеки не існувало квартири АДРЕСА_1 , вона була об`єднана, шляхом реконструкції, з квартирою АДРЕСА_4 . Власниками об`єднаних квартир АДРЕСА_3 , АДРЕСА_2 були ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

В касаційній скарзі позивач вказує на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 1993 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу (т. 1 а. с. 196-201).

Офіційно шлюб між ними був зареєстрований 02 червня 2007 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , виданим Дзержинським відділом реєстрації актів цивільного стану Харківського міського управління юстиції (т. 1 а. с. 19).

06 липня 2004 року, тобто під час перебування з ОСОБА_1 у фактичних шлюбних відносинах, ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу набув у власність квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 27, 28).

07 вересня 2006 року ОСОБА_2 передав в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Руденко О. Є. та зареєстрованого в реєстрі за № 7754, у якості забезпечення кредитних зобов`язань ОСОБА_3 за договором про надання споживчого кредиту від 07 вересня 2006 року № 11035632000 (т. 1 а. с. 9-14).

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір факторингу № 1, за умовами якого права вимоги перейшли від клієнта до фактору у дату відступлення, після чого фактор одержав право вимагати від боржників і гарантів виконання усіх зобов`язань за первинними договорами і договорами забезпечення (т. 1 а. с. 15-18).

Тобто до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за договором іпотеки та договором про надання споживчого кредиту від 07 вересня 2006 року № 11035632000.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Згідно із статтею 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом. Предметом іпотеки також може бути об`єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуте ним у власність відповідне нерухоме майно у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку незалежно від того, хто є власником такого майна на час укладення іпотечного договору. Частина об`єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об`єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

З матеріалів справи відомо, що 07 вересня 2006 року ОСОБА_2 передав в іпотеку АКІБ «УкрСиббанк» квартиру АДРЕСА_1 з метою забезпечення кредитних зобов`язань ОСОБА_3 за договором про надання споживчого кредиту від 07 вересня 2006 року № 11035632000 (т. 1 а. с. 9-14).

Позивач в касаційній скарзі зазначала, що на момент укладення договору іпотеки не існувало квартири АДРЕСА_1 , тому що вказана квартира була об`єднана з квартирою АДРЕСА_3 та не була окремим об`єктом права власності, проте вказані твердження є безпідставними, оскільки матеріали справи містять інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, якою підтверджується право власності іпотекодавця на момент укладення договору іпотеки саме на квартиру АДРЕСА_5 , а також наявна інформація щодо квартири АДРЕСА_6 (т. 1 а. с. 148-150).

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що в матеріалах справи наявна інформація щодо двох різних квартир - квартири АДРЕСА_7 . Належні та допустимі докази про об`єднання цих квартир в один об`єкт нерухомості в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до вказаного, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли до висновку про те, що відсутні підстави вважати, що квартира АДРЕСА_2 (внаслідок перепланування) припинила своє існування як окремий об`єкт нерухомості. Тому, відсутні підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним з підстав відсутності предмета іпотеки на час укладення договору.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання вказаного договору іпотеки недійсним.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Посилання позивача на відсутність її згоди щодо укладеного у 2006 році договору іпотеки Верховний Суд відхиляє з тих підстав, що факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 1993 року однією сім`єю без реєстрації шлюбу встановлено в судовому порядку лише у 2010 році (т. 1 а. с. 196-201).

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішеннясудів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 19 січня 2021 року та постанову Харківського апеляційного суду від 27 липня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформив суддя Грушицький А. І.

Судді: В. В. Пророк А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров О. М. Ситнік