КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/7368/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 362/3042/17

29 травня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Музичко С.Г.

- Болотова Є.В.

при секретарі - Кіпрік Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційноюскаргою представника ОСОБА_1 адвоката Приходька Сергія Володимировича на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Лебідь-Гавенко Г.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення та визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням; за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , треті особи: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець Олександр Анатолійович, ОСОБА_5 , про визнання права на користування житловим приміщенням,-

в с т а н о в и в:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення та визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, в якому просила:

- виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення;

- визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 ;

- зняти ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з реєстрації місця проживання у будинку АДРЕСА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не чинити позивачу перешкоди у здійсненні нею права володіння, розпорядження будинком та земельною ділянкою, за адресою: АДРЕСА_1 ;

- стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на її користь понесені судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок та/ або спірний будинок), а також земельної ділянки, розташованої під вказаним будинком на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області, реєстр №1507 та реєстр №1510.

Вказувала, що в житловому будинку зареєстровані та проживають відповідачі, які незважаючи на неодноразові прохання не здійснили у відповідному відділі зняття з реєстрації місця проживання, не виявили бажання виселитись та звільнити земельну ділянку. Невиконання відповідачами її вимог останні жодним чином не обгрунтовують.

Зазначала, що реєстрація та проживання відповідачів у спірному будинку обмежує її права як власника майна на володіння, користування та розпорядження належним їй майном.

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О.А., ОСОБА_5 про визнання права на користування житловим приміщенням, в якому просили визнати за ними право користування жилим приміщенням за адресою: будинок АДРЕСА_1 та стягнути з відповідача понесені судові витрати.

В обґрунтування зустрічних позовних вимог посилалися на те, що у 1980 році ОСОБА_2 зареєструвала шлюб з ОСОБА_5 та з цього часу в якості члена сім?ї наймача вселилася в будинок АДРЕСА_1 та з того часу постійно проживала та продовжує проживати в цьому будинку, а також разом з дітьми: ОСОБА_3 , 1982 року народження та ОСОБА_4 , 1988 року народження, які з народження зареєстровані та постійно проживають в цьому будинку, вели спільне господарство.

Крім того, посилалися на те, що вони протягом усього часу проживання у спірному будинку сплачують витрати за комунальні послуги, користуються медичними послугами та послугами поштового зв`язку.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2023 рокупозов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення та визнання такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати понесені по оплаті судового збору в розмірі 245 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати понесені по оплаті судового збору в розмірі 245 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , треті особи: Глевахівська селищна рада Васильківського району Київської області, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О.А., ОСОБА_5 , про визнання права на користування житловим приміщенням - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, представник ОСОБА_1 адвокат Приходько С.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги первісного позову про виселення ОСОБА_6 та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову в цій частині.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду в оскаржуваній частині є незаконним, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що висновок суду першої інстанції стосовно того, що відповідачі набули права користування та проживання у спірному будинку на підставі сервітуту не відповідають фактичним обставинам справи. Матеріали справи не містять доказів того, що в інтересах відповідачів було встановлено сервітут, а також обсяг прав, яких набули відповідачі на підставі такого сервітуту. Всі посилання відповідачів щодо правомірності свого проживання у будинку зводилися виключно до того, що вони є членами сім'ї колишнього власника будинку.

Вказував, що із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї, тому судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права, а саме: ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст. 156 ЖК УРСР, а також не враховано правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Наголошував, що ОСОБА_3 є донькою ОСОБА_2 , у якої у власності є житловий будинок, розташований в АДРЕСА_2 , площею 185,3 кв.м. та частина житлового будинку з відповідною частою господарських будівель та споруд, розташованих за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_3 як член сім'ї ОСОБА_2 , в силу вимог ч. 1 ст. 405 ЦК та ч. 1 ст. 150 ЖК УРСР має право користуватися для свого проживання належним на праві власності її матері житловим приміщенням, яких в останньої два і не порушувати прав та інтересів ОСОБА_1 , як власника спірного будинку. Вважає, що за вказаних обставин, виселення ОСОБА_3 не буде порушувати розумного балансу між інтересами ОСОБА_1 , як власника, та особи, яка не будучи членом її сім'ї, безоплатно користується її майном для власних потреб.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 адвокат Курочкін О.О. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на те, що суд обгрунтовано відмовив у задоволенні позову в частині виселення ОСОБА_3 , врахувавши, що матір останньої не надавала згоди на проживання в її будинку. Зазначав, що сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи, не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

В судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Приходько С.В. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_7 проти доводів апеляційної скарги заперечували та просили залишити апеляційну скаргу без задоволення.

ОСОБА_5 просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення скасувати.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В. пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволеннюз наступних підстав.

Судом встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2015 року, посвідчених приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець О.А., за реєстровими № №1507 та 1510, ОСОБА_1 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок та/або житловий будинок) та земельної ділянки, площею 0,0840 га, кадастровий номер 3221455300:01:065:0028, на якій розташований зазначений житловий будинок, що підтверджується копіями вказаних договорів (т.1 а.с.11-12).

З договору купівлі-продажу житлового будинку від 18 серпня 2015 року вбачається, що ОСОБА_5 (Продавець) продав, а ОСОБА_1 (Покупець) купила житловий будинок, загальною площею 81,2 кв. м, житловою площею 49,4 кв. м. Продаж сторонами вчинено за суму 295 000 грн, які Продавець повністю отримав до підписання цього договору. Вказаний житловий будинок належав ОСОБА_5 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом за реєстровим №2767, виданого ОСОБА_8 , державним нотаріусом Васильківської державної контори 17 липня 1984 року та зареєстрованого у Фастівському районному бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу №2, реєстр №734 від 18 липня 1984 року (п. п. 1-3, 5 договору).

У пункті 10 вказаного договору зазначено, що житловий будинок, що відчужується візуально оглянутий Покупцем до підписання договору. Недоліків та дефектів, які б перешкоджали його використанню за цільовим призначенням не виявлено.

Згідно з пунктом 15 договору купівлі-продажу житлового будинку від 18 серпня 2015 року Продавець - ОСОБА_5 стверджував, що житловий будинок, що є предметом цього договору, є його особистою приватною власністю, майно не є спільною сумісною власністю, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на це майно-немає, про що зазначається в заяві, і зміст якої нотаріусом до покупця доведений.

За змістом вказаний договір купівлі-продажу житлового будинку будь-яких даних про те, що в будинку проживають та зареєстровані будь-які особи та/або будь-яких умов відносно таких осіб не містить.

Крім того, доказів про те, що ОСОБА_1 , купуючи житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, знала про проживання в ньому ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 - членів сім`ї колишнього власника цього житлового будинку та/або наявності будь-яких домовленостей щодо проживання відповідачів у будинку, матеріали справи не містять, і судом не встановлено.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що у спірному будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які перешкоджають їй належним чином користуватися та вільно володіти та розпоряджатися своєю власністю.

ОСОБА_2 після укладення 20 вересня 1980 року шлюбу з ОСОБА_5 згодом вселилася в спірний будинок.

У шлюбі в них народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 березня 2013 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано.

Відповідно до копій паспортів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_3 зареєстровано місце проживання за цією ж - 01.08.1984, а ОСОБА_4 - 05.10.2004 (т.1 а.с. 177-179).

Згідно з Актом обстеження житлово-побутових умов від 21.07.2017 року депутата Глевахівської селищної ради VII скликання ОСОБА_9 та Довідкою від 21 липня 2017 р. № 1225, виданою виконавчим комітетом Глевахівської селищної ради ОСОБА_2 проживає та зареєстрована в спірному будинку з 1981 року, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з народження і по теперішній час (т.1 а.с. 78, 81).

З копій Довідки №117 від 12.09.2017 року, виданої Глевахівською амбулаторією, Довідки12/9-2017 р. Укрпошти в смт Глеваха та квитанцій вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 перебувають на обліку в амбулаторії, користуються послугами поштового зв`язку, ОСОБА_2 сплачуються витрати за спожиті комунальні послуги (т.1 а.с. 79-80, 83-135).

ОСОБА_2 не погоджуючись з відчуженням ОСОБА_5 житлового будинку та земельної ділянки, належних йому на праві особистої приватної власності, згідно з договорами купівлі-продажу від 18 серпня 2015 року зверталась до суду з позовами про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя та його виділення в натурі та про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року.

Згідно з рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року у справі № 362/6789/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя та його виділення в натурі відмовлено (т.1, а. с. 36-39, т.3 а.с.203-206).

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2016 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 з інших підстав (т.1 а.с. 232-234, т.3 а.с. 207-209).

Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року рішення Апеляційного суду Київської області від 21 липня 2016 року скасовано. Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 червня 2016 року залишено в силі (т.1 а.с. 236-239, т. 3 а.с.210- 217).

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2017 року в справі №362/2139/16-ц позов ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 18 серпня 2015 року задоволено (т.3 а.с.218-222).

Рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 лютого 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено (т.1 а. с.13-17, т.3 а.с.223-227).

Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року рішення Апеляційного суду Київської області від 17 травня 2017 року залишено без змін (т.3 а.с.228-236).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину від 08 жовтня 2010 року, виданого державним нотаріусом Васильківської районної державної нотаріальної контори Смоліною І.В., ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , успадкувала після смерті матері ОСОБА_11 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , на підставі заповіту, частину житлового будинку з господарськими та побутовими надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_3 (т.3 а.с. 24, 201).

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 7 грудня 2011 року в справі № 2-2056/2011 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_12 визнано за ОСОБА_13 право власності в порядку спадкування за заповітом на земельну ділянку площею 0,102 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, яка розташована в АДРЕСА_5 та на частину земельної ділянки площею 0,113 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка розташована в АДРЕСА_3 (т.3 а.с.197).

З нотаріально завіреного пояснення по справі щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 від 23 грудня 2019 року ОСОБА_12 (брата ОСОБА_2 ) вбачається, що успадкована ОСОБА_2 частина житлового будинку АДРЕСА_3 є відокремленою від іншої його частини, як і частина господарських та побутових приміщень. В одній частині цього будинку проживає він (брат ОСОБА_2 ), а інша його частина постійно використовується ОСОБА_2 та племінниками ( ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ) для зберігання свого майна. Також він та ОСОБА_2 успадкували по частині земельної ділянки, яка складається із 2-х частин, площею 0,113 га та 0,102 га, які обробляються ОСОБА_2 (т.3 а.с.26,199).

Відповідно до Актів депутата Глевахівської селищної ради VIII Л. Максимової від 26 серпня 2022 року та від 30 червні 2023 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстрована та проживає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Разом з нею за цією ж адресою зареєстровані та проживають донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зі слів сусідів ОСОБА_1 являється власницею домогосподарства згідно з договором купівлі-продажу від 18.08.2015 року жодного дня не проживала за вказаною адресою. З 26 лютого 2022 року за вказаною адресою почав проживати ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (т.4 а.с.105, 247).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.09.2022 року №306864412 ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_6 , загальною площею 65,3 кв.м, житловою 31 кв.м на підставі договору про участь у ФФБ від 12.10.2015, довідки від 01.03.2018 ПАТ АКБ «Аркада», акту прийняття -передачі об?єкта інвестування (квартири) від 01.03.2018, договору про уступку майнових прав від 01.06.2016 (т.4 а.с.181).

Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.09.2023 року №346555058 ОСОБА_2 є власником житлового будинку, загальною площею 185,3 кв. м, житловою площею 76,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , розташованого на земельній ділянці площею 0,15 га, кадастровий номер 3221455300:01:025:0102 на підставі договору купівлі-продажу від 14.08.2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Фастівського районного нотаріального округу Київської області Іванніковим І.М. (т.5 а.с.1а).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо суб?єкта за №355323997 від 21.11.2023 відомості щодо речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 , зокрема, права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження, відсутні (т.5 а.с.49-49а).

Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення ОСОБА_3 з будинку, що належить на праві власності ОСОБА_1 з 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що у ОСОБА_3 , яка постійно проживає у спірному будинку з народження та в ньому зареєстрована з серпня 1984 року станом на 21.11.2023 року згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо суб?єкта інше житло відсутнє. Суд вказав, що доказів, які спростовують відсутність у ОСОБА_3 іншого житла матеріали справи не містять, як і доказів про те, що ОСОБА_3 , будучи повнолітньою веде спільне господарство, пов`язана спільним побутом з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 суду не надано, і судом не встановлено. Суд вважав, що виселення ОСОБА_3 з займаного нею житлового приміщення спірного будинку без надання іншого жилого приміщення призведе до порушення її прав та інтересів.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 Житлового кодексу (далі - ЖК) України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно зі статтею 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

У статті 114 ЖК України передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Під час вирішення питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності

Згідно із частиною другою статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 ЖК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Однак згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛу справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції в інших справах, зокрема проти України, коли у контексті провадження про виселення з житла заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», пункти 51 і 52; рішення у справах «Дакус проти України», заява № 19957/07, пункти 52 і 53, від 14 грудня 2017 року та «Садов`як проти України», заява № 17365/14, пункти 34 і 35, від 17 травня 2018 року.

Також у рішенні від 08 лютого 2024 року в справі «Єсічко та інші проти України» ЄСПЛ зазначив, що у своїй аргументації суд не розглянув аргументи заявників щодо нестабільності їхньої ситуації чи особливостей обставин, за яких вони переїхали у спірну кімнату. Суд також жодним чином не вказав, що він намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади - звільнити спірну кімнату на користь незазначених третіх сторін попри твердження заявників, що збереження цього житла було життєво важливим питанням для них. ЄСПЛ зазначив, що не може визнати, що національні органи влади навели «достатні підстави», аби довести існування «нагальної суспільної потреби» у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість «пропорційності» такого виселення у розумінні статті 8 Конвенції.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Враховуючи те, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Колегія суддів зауважує, що факт переходу права власності на будинок до іншої особи як такий не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх.

Законність виселення, яке фактично є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

У даній справі, встановлено, що ОСОБА_14 постійно проживає у спірному будинку з народження та в ньому зареєстрована з серпня 1984 року. Станом на 21.11.2023 року згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об?єктів нерухомого майна щодо суб?єкта інше житло у неї відсутнє. Вона набула охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб.

ОСОБА_3 не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для її виселення відсутні.

Судом не встановлено достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав позивачки як власника житла на користування будинком, шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_3 на повагу до житла, яким вонакористується з народження.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позову до ОСОБА_3 про виселення, враховуючи встановлені у справі обставини, вірно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують таких висновків суду першої інстанції, відтак відсутні підстави для його скасування в цій частині та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України , апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Приходька Сергія Володимировича - залишити без задоволення.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 01 грудня 2023 рокув скаржуваній частині - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішеннязазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 03 червня 2024 року.

Головуючий: Судді: