Справа № 354/397/17

Провадження № 22-ц/4808/19/24

Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.

Суддя-доповідач Пнівчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2024 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

               головуючої                        Пнівчук О.В.,

               суддів:                        Баркова В.М., Томин О.О.

               з участю секретаря                Струтинської Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні  апеляційну скаргу  ОСОБА_1 , до якої приєдналася ОСОБА_2 , на рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року, у складі судді Польської М.В., у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо», до ОСОБА_1 , третя особа яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Світлана Миколаївна, про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору, застосування наслідків недійсності правочину,

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року АТ «Дельта Банк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова С.М., про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину.

Позов мотивував тим, що 27 жовтня 2005 року та 27 січня 2006 року між ЗАТ «ТАС – Інвестбанк» та ОСОБА_1 укладені кредитні договори № 434-Ф та № 506-Ф відповідно, на забезпечення виконання зобов`язань за такими 27 лютого 2007 року сторони уклали іпотечний договір № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975. Предметом іпотеки є земельні ділянки площами 0,1500 га та 0,1493 га в с. Поляниця, уч. Вишні Яремчанської міської ради Івано-Франківської області.

Надалі Публічне акціонерне товариство «Омега Банк» (правонаступник ЗАТ «ТАС-Інвестбанк») на підставі договору від 18 червня 2013 року купівлі-продажу прав вимоги № 1 відступило ПАТ «Дельта Банк» право вимоги за цими кредитними договорами.

Зазначив, що 02 липня 2014 року ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 уклали договір про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 від 27 лютого 2007 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С.М. за реєстровим № 867.

У цей же день ПАТ «Дельта Банк» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Актив-Гарант» (далі - ТОВ «ФК «Актив-Гарант») уклали договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами.

ПАТ «Дельта Банк» зазначив, що на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення АТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду 02 березня 2015 року прийняла рішення № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк», а 02 жовтня 2015 року - рішення № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Фонд забезпечив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку з врахуванням вимог пункту 4 частини другої статті 37, частин 1-5 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку та виявив нікчемні правочини, зокрема договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 від 27 лютого 2007 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 , та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

Комісія з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, склала протокол № 77/1 від 28 вересня 2015 року, яким за наслідками проведеної перевірки віднесла ці договори до категорії нікчемних.

Вважає, що договір про розірвання іпотечного договору є правочином, що засвідчує відмову ПАТ «Дельта Банк» від власних майнових прав, таким, що позбавив можливості іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення боргу за кредитними договорами в розмірі 6 717 405,85 грн отже, є нікчемним на підставі пункту 1 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Крім того, договір від 02 липня 2014 року є нікчемним на підставі пункту 2 частини 3 статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки він є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами.

Також вважає спірний правочин недійсним на підставі частин 2-3 статті  203, статті 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ «Дельта Банк» Попова О.Ю. не мала необхідного обсягу правоздатності на укладення цього договору. Всупереч статуту ПАТ «Дельта Банк» та Положення «Про раду директорів ПАТ «Дельта Банк», остання не була уповноважена ні радою директорів ПАТ «Дельта Банк», ні кредитним комітетом на розірвання іпотечного договору.

На думку позивача, сторони уклали договір із порушенням «правила двох підписів» (пункт 6.5.12 статуту), згідно з яким від імені банку договори повинні бути підписані спільно головою ради директорів (або виконуючим обов`язки) та особою, призначеною Спостережною радою банку з-поміж членів ради директорів банку або заступників голови ради директорів банку.

Послався на те, що укладення договору про розірвання супроводжувалося внесенням до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення обтяження.

Визнання недійсною підстави внесення запису щодо державної реєстрації прав є підставою для скасування такої реєстрації. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації підлягає виконанню нотаріусом.

З урахуванням викладених обставин позивач просив:

- визнати недійсним договір посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеного між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченого 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- визнати ПАТ «Дельта Банк» попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеним між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975;

- скасувати записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2014 року: про припинення іпотеки № 2623692, про припинення обтяження № 6195073, про припинення іпотеки № 2622774, про припинення обтяження № 6195344.

Рішенням Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір, посвідчений 02 липня 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С.М. за реєстровим № 867, укладений між ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 від 27 лютого 2007 року за № 975 укладеного між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 .

Визнано ПАТ «Дельта Банк» попереднім Іпотекодержателем з 27.02.2007 за Іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідченим 27.02.2007 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С.М. за реєстровим № 975, укладеним між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 .

Скасовано записи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 02.07.2014:

- про припинення іпотеки №2623692, 14:57:30, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 14158887 від 02.07.2014 15:00:10;

- про припинення обтяження № 6195073, 15:07:34, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 14159372 від 02.07.2014 15:08:07;

- про припинення іпотеки № 2622774, 15:15:14, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 14159864 від 02.07.2014 15:16:11;

- про припинення обтяження № 6195344, 15:19:27, що внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 14160105 від 02.07.2014 15:19:50.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Дельта Банк» 5 600,00 грн судових витрат по справі.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилалася на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне встановлення обставин справи.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд не застосував норми закону з урахуванням їх дії у часі до оспорюваного правочину та не надав власну оцінку законності зазначених правочинів.

Висновки суду про право власності АТ «Дельта Банк» на права вимоги до позичальника за кредитними договорами № 434-Ф та № 506-Ф є помилковим. Так, рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 листопада 2019 року про стягнення з неї на користь банку заборгованості за кредитним договором не набрало законної сили. Обставини встановлені у ньому не є преюдиційними для вирішення цієї справи. Крім того, суд не перевірив за оригіналами документів дійсність основних зобов`язань за кредитними договорами № 434-Ф та № 506, похідною від яких була іпотека за розірваним іпотечним договором.

Суд помилково застосував норму статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в редакції від 11 липня 2014 року, яка не діяла на час укладення договору від 02 липня 2014 року. Належним чином не оцінено, що договір про відступлення права вимоги ТОВ «ФК Актив-Гарант» та договір про розірвання іпотечного договору від 02 липня 2014 року є частиною компенсаційної угоди між банками банківської групи «Дельта», якою врегульовувалися відносини із погашення зобов`язань банків перед вкладниками та позичальниками. Зазначені договори укладені в інтересах вкладників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з метою компенсації через відступлення їм прав вимоги за кредитними договорами їх втрат. А отже вказані договори не є нікчемними.

Так, 10 листопада 2016 року Господарським судом м. Києва прийнято рішення про визнання недійсним укладеного 02 липня 2014 року між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант» договору відступлення права вимоги. Рішенням не визнавалося відсутнім в ТОВ «ФК Актив-Гарант» права вимоги за кредитними договорами. А отже права вимоги за кредитними договорами належить ОСОБА_2 на підставі укладеного з ТОВ «ФК «Актив-Гарант» договору про відступлення права вимоги. Проте остання не залучена до розгляду справи, суд незаконно залишив без задоволення її клопотання.

Посилається на практику Верховного Суду відповідно до якої визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача.

Вважає також помилковим висновок суду, що у посадової особи АТ «Дельта Банк» були відсутні повноваження на укладання договору про розірвання іпотечного договору. Позивачем як доказ була подана суду копія нової редакції Статуту зареєстрована органом державної реєстрації 18 липня 2014 року, в якій міститься «правило двох підписів». Разом з тим вказана редакція статуту не діяла на час укладення спірного договору і не може бути доказом відсутності у Голови Ради Директорів повноважень на укладання договору про розірвання іпотечного договору. Більше того, нотаріусу було надано статут в редакції від 16 серпня 2013 року, в якому вказане положення відсутнє. Закон України «Про банки та банківську діяльність» та Закон України «Про акціонерні товариства» на час укладення договору не містили обов`язкову вимогу прийняття колегіальним виконавчим органом банку рішення щодо укладення кожного окремого правочину банку чи категорії правочинів. Позивач не надав суду доказів про перевищення зазначеного обмеження. Тому договір про розірвання іпотечного договору був укладений Головою Ради Директорів позивача в межах своїх повноважень і немає законних підстав для визнання його недійсним.

Безпідставним вважає посилання суду на Постанови правління Національного банку України від 26 лютого 2014 року та від 12 червня 2014 року. Покликання суду на ухвалені в цивільних справах рішення, що стосуються інших осіб, та кримінальне провадження щодо можливих неправомірних дій посадових осіб банку за попередньою змовою з групою осіб, яке 03 лютого 2018 року закрите за відсутністю в діянні складу кримінального провадження, на думку апелянта, теж є зайвим.

Крім того, вказує, що АТ «Дельта Банк» неправомірно виставив на торги права вимоги за кредитними договорами і не повідомив суд про укладення договору із ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо».

Просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Представник ОСОБА_2 адвокат Дяків Д.І. подав заяву про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_1 , яку ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 08.07.2020 року прийнято до розгляду. Зазначив, що ОСОБА_2 не була залучена до участі у даній справі, однак оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права та інтереси.

У відзиві на апеляційну скаргу АТ «Дельта Банк» посилався на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги вважає надуманими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Вважає безпідставними посилання на те, що право вимоги за кредитними договорами до ОСОБА_1 належить ОСОБА_2 .

       Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення.

В задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк», правонаступником якого є ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова С.М., про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину – відмовлено.

Стягнуто з ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» на користь  ОСОБА_1  7200 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» задоволено частково. Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 24 червня 2021 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, скасовуючи постанову апеляційного суду зазначив, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема, помилково не застосував до спірних правовідносин статтю 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції Закону України від 04 липня 2014 року № 1586-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи», яка набрала чинності з 11 липня 2014 року, на що звернула увагу об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 12 квітня 2021 року у справі № 522/9536/18 (провадження № 61-20409сво19).

З огляду на те, що існувала різна практика в судах різних юрисдикцій щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», коли при однакових фактичних обставинах і подібних правовідносинах суди зробили протилежні висновків щодо визначення моменту для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними, залежно від моменту введення тимчасової адміністрації або моменту укладення договору (вчинення правочину), колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, передала на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № №757/23249/17-ц для відступу від висновків, викладених Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 лютого 2021 року у справі № 910/12044/19 та від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, щодо можливості застосування положень частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року.

Враховуючи те, що правовідносини у справі, що знаходилася на перегляді судом касаційної інстанції є подібними, ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 24 січня 2023  року провадження у даній справі зупинено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи №757/23249/17-ц .

Ухвалою апеляційного суду від 19 квітня 2024 року провадження у справі поновлено.

У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 ОСОБА_4 та представник ОСОБА_2 – ОСОБА_5 підтримали доводи апеляційної скарги та додаткових пояснень з наведених у них підстав.

Представник ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» Васильєва І.В. доводи апеляційної скарги заперечила, просила рішення суду залишити в силі.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. що відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розгляд справи у їх відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає.

Постановляючи рішення про задоволення позову, суд виходив з того, що позивач здійснив перевірку правочинів, вчинених протягом року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, та відповідно до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» протоколом № 77/1 від 28 вересня 2015 року констатував нікчемність оспорюваного договору на підставі закону, що визначає його нікчемність. Суд дійшов висновку, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним на підставі закону. Отже, договір про розірвання іпотечного договору вважав за необхідне визнати нікчемним в силу закону, зокрема на підставі пунктів 1-3 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Місцевий суд зауважив, що спір фактично стосується наявності чи відсутності права застави. Проте позивач, окрім встановлення факту нікчемності оспорюваного правочину, просив його визнати також недійсним, зокрема на підставі частин другої-третьої статті 203 ЦК України, та, як наслідок, визнати його іпотекодержателем із скасуванням запису в реєстрі.

Вважав, що спірний договір є недійсним також з підстав, визначених статтею 215 ЦК України, оскільки голова ради директорів ПАТ «Дельта Банк» Попова О. Ю., яка підписала договір про розірвання іпотечного договору, не була уповноважена на укладення спірного договору відповідно до статуту ПАТ та Положення «Про раду директорів».

Зважаючи на це, місцевий суд дійшов висновку, що доводи в цій частині позову про визнання договору недійсним (не з підстав нікчемності) є також доведеними та підлягають задоволенню, застосувавши при цьому наслідки недійсності правочину.

З таким висновком колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 27 жовтня 2005 року ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 434-Ф (з подальшими змінами, внесеними додатковими договорами), відповідно до якого банк відкрив позичальнику мультивалютну кредитну лінію, що відновлюється з лімітом заборгованості 579 000,00 дол. США до 26 жовтня 2012 року під 12 % річних (а. с. 18-28 т.1).

27 січня 2006 року ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» відповідно до укладеного зі ОСОБА_1 кредитного договору № 506-Ф (зі змінами і доповненнями, внесеними в подальшому додатковими договорами) відкрило кредитну лінію на умовах, передбачених договором, з лімітом заборгованості 180 000,00 дол. США зі сплатою 12 % річних до 22 листопада 2012 року (а. с. 29-35 т.1).

На забезпечення виконання зобов`язань за цими кредитними договорами 27 лютого 2007 року банк і відповідач уклали іпотечний договір № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975 (зі змінами та доповненнями від 08 жовтня 2009 року), відповідно до якого ОСОБА_1 передала в іпотеку земельні ділянки площею 0,1500 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0560) та площею 0,1493 га (кадастровий номер 2611092001:22:002:0559) у с. Поляниця, уч. Вишні Яремчанської міської ради Івано-Франківської області, які належать їй на праві власності на підставі державних актів серія ЯГ, № 307289 та серія ЯГ, № 307288 від 03 липня 2006 року.

Відповідно до пункту 2.2. цього договору загальна договірна (заставна) вартість предмета іпотеки за домовленістю сторін становила 1 044 329,39 дол. США, що еквівалентно за курсом Національного банку України 5 273 863,41 грн (а. с. 38-42, 47-48 т.1).

За нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу прав вимоги № 1 від 18 червня 2013 року ПАТ «Омега Банк» (правонаступник ЗАТ «ТАС-Інвестбанк») відступило ПАТ «Дельта Банк» всі права вимоги продавця, як кредитора, до позичальника ОСОБА_1 за кредитними договорами № 434-Ф та № 506-Ф, а також всі права вимоги продавця до осіб, які надали забезпечення, за договорами забезпечення.

У спеціальному розділі Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у записах про іпотеку № 2623692 та № 2622774 внесли відомості про нового іпотекодержателя ПАТ «Дельта Банк» (а. с. 36-37, 217-219, 252-253, 256-257 т. 1).

Надалі ПАТ «Дельта Банк», в особі голови ради директорів Попової О. Ю., та ОСОБА_1 уклали договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору від 27 лютого 2007 № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим номером № 867.

Відповідно до витягів з державного реєстру речових прав на нерухоме майно нотаріус вніс записи про припинення іпотеки (записи про іпотеку № 2623692 та № 2622774) та обтяжень за іпотечним договором (а. с. 42-46, 254-255, 258-259 т. 1).

02 березня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України від 02 березня 2015 року № 150 «Про віднесення ПАТ «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Дельта Банк» з 03 березня 2015 року та розпочала процедуру виведення АТ «Дельта Банк» з ринку.

02 жовтня 2015 року Національний банк України прийняв постанову № 664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта Банк» та рішення № 181 про початок процедури ліквідації ПАТ «Дельта Банк» з 05 жовтня 2015 року до 04 жовтня 2017 року включно.

Проте 20 лютого 2017 року продовжив строк здійснення процедури ліквідації банку до 04 жовтня 2019 року (а. с. 73-76 т. 1).

Відповідно до витягу з протоколу від 28 вересня 2015 року № 77/1 засідання комісії з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеної наказом від 11 березня 2015 року № 67, віднесено до нікчемних (у розумінні пунктів 1, 2 та 3 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») договір про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

Повідомлення про нікчемність правочинів надіслано ОСОБА_1 , ТОВ «ФК «Актив-Гарант» та нотаріусу 24 березня 2016 року (а. с. 49-55 т.1).

Рішенням від 10 листопада 2016 року у справі № 910/15244/16, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 23 лютого 2017 року та Вищого господарського суду України від 18 травня 2017 року, Господарський суд міста Києва визнав недійсним договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

Зобов`язав ТОВ «ФК «Актив-Гарант» повернути на користь ПАТ «Дельта Банк» оригінали кредитних договорів (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф (а. с. 61-64 т.1).

Відповідно до договору № 1/07 про відступлення прав вимоги від 02 липня 2014 року ТОВ «ФК «Актив-Гарант» відступило ОСОБА_2 , а остання набула право вимоги за кредитними договорами (з додатковими договорами) від 27 жовтня 2005 року № 434-Ф та від 27 січня 2006 року № 506-Ф, а також згідно з актом приймання-передачі за вказаним договором ОСОБА_2 прийняла оригінали вказаних кредитних договорів з додатковими договорами (а. с. 163-174 т. 2).

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

За змістом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи за зверненням фізичних чи юридичних осіб у межах заявлених ними вимог.

У частині другій статті 16 ЦК України законодавець визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом, а також зазначив, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Захист цивільних прав та інтересів першочергово полягає в з`ясуванні того,

чи має особа таке право або інтерес та чи було їх порушено або було необхідне їх правове визначення.

Суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Зі статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому ефективним слід розуміти спосіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Таким чином підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

У даній справі позовні вимоги про визнання недійсним договору про розірвання договору іпотеки пред`явлено позивачем як із загальних підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, так і з посиланням на положення статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема з посиланням на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів), проведеної відповідно до частини другої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року), були виявлені нікчемні правочини, зокрема договір від 02 липня 2014 року про розірвання іпотечного договору № 506-Ф/434-Ф/ІП-2 від 27 лютого 2007 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ОСОБА_1 , та договір про відступлення права вимоги від 02 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Дельта Банк» і ТОВ «ФК «Актив-Гарант».

Відповідно до положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказала, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов`язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.

За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.

Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15 (провадження № 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16(провадження № 11-775ас18) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачала правових підстав.

Так, підстави нікчемності правочинів неплатоспроможного банку, вчиненого у підозрілий період, визначені в частині третій статті 38 Закону.

Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 02 липня 2014 року (на момент укладення спірного договору), тобто виникнення спірних правовідносин) у частині другій передбачала, що протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку договорів (інших правочинів), укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв:

- договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій;

- договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов;

- договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів;

- договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку;

- договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку;

- господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.

Договори, зазначені в частині другій цієї статті, є нікчемними. Уповноважена особа Фонду зобов`язана вжити заходів для витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами, а також має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

11 липня 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» від 04 липня 2014 року, яким внесено зміни, зокрема, до статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до частин другої - четвертої статті 38 України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції цього Закону від 04 липня 2014 року) протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов`язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

- банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

- банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

- банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов`язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

- банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

- банк прийняв на себе зобов`язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку, іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

- банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

- банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

- банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов`язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 757/23249/17 провадження № 14-95цс22 зроблено правовий висновок щодо застосування положення частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року.

Як зазначено у постанові Великої Палати порівняльний аналіз двох наведених редакцій Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» свідчать про те, що у другій (пізнішій) редакції перелік підстав нікчемності договорів, що укладені неплатоспроможними банками, істотно розширено й уточнено.

Тлумачення статті 215 ЦК України свідчить, що підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.

У Законі України від 04 липня 2014 року № 1586-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання негативному впливу на стабільність банківської системи» Прикінцеві та перехідні положення не містять вказівки про зворотну дію в часі.

Складова, яка визначає підстави для кваліфікації правочинів неплатоспроможного банку нікчемними, відображена у частині третій статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», редакції якої неодноразово змінювались.

Таким чином, частину третю статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, не може бути застосовано, оскільки закон, яким цю редакцію цієї частини було закріплено, не має зворотної дії у часі.

Для кваліфікації правочинів (у тому числі договорів) неплатоспроможного банку нікчемними слід враховувати ті підстави нікчемності, які містилися в імперативній нормі (статті 38 зазначеного вище Закону) на момент його вчинення. Норма, яка містить підстави нікчемності має бути чинною на момент вчинення правочину. Якщо редакція статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», зокрема її норми щодо критеріїв нікчемності, не була чинною на момент вчинення правочину, то її положення не можуть бути застосовані для кваліфікації такого правочину як нікчемного.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у пункті 8.5 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі № 922/2250/16, про те, що набрання чинності з 04 липня 2014 року змін, внесених у статтю 38 Закону не містить обмежень на поширення дії цієї норм на правочини, вчинені банком (щодо якого після вказаної дати запроваджена тимчасова адміністрація) до набрання чинності з 04 липня 2014 року вказаних змін, оскільки нікчемність правочину банку згідно із наведеною реакцією статті 38 Закону за передбачених в її частині третій підстав, пов`язується з фактом запровадження щодо банку тимчасової адміністрації в період дії цієї редакції статті 38 Закону.

На обґрунтування підстав недійсності, крім загальних підстав (статті 203, 215 ЦК України), позивач посилався на те, що під час перевірки договорів (інших правочинів) був виявлений договір про розірвання договору іпотеки, укладений 02 липня 2014 року АТ «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , такий договір є правочином, що засвідчує відмову АТ «Дельта Банк» від власних майнових прав, та є одним із правочинів, який призвів до запровадження в банку тимчасової адміністрації, а згодом - ліквідації, у зв`язку з його неплатоспроможністю та неможливістю виконання грошових зобов`язань перед своїми кредиторами, що відповідає критеріям нікчемності правочинів, передбачених пунктами 1, 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року).

За пунктами 1 та 2 частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, що діяла з 11 липня 2014 року до 12 серпня 2015 року) визнавались нікчемними правочини неплатоспроможного банку з тих підстав, що: банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов`язання без встановлення обов`язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог; банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов`язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов`язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим.

Проте станом на момент укладення договору про розірвання договору іпотеки 02 липня 2014 року таких підстав нікчемності (на які посилався позивач), тобто прямих вказівок про нікчемність, стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не містила.

Стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» від 23 лютого 2012 року № 4452-VI у редакції, що діяла з 20 квітня 2014 року і була чинною 02 липня 2014 року (на момент укладення договору про розірвання іпотечного договору), у частині другій передбачала перевірку укладених банком договорів протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів (правочинів), виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв: договори, за якими було або має бути здійснено відчуження (або передача в користування) майна банку на умовах, значно гірших за звичайні ринкові умови здійснення відповідних операцій; договори про здійснення кредитних операцій, які передбачають надання клієнту пільг і які банк не уклав би за звичайних ринкових умов; договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку внаслідок шахрайських дій та зловмисних намірів; договори, що передбачають платіж чи операцію з майном з метою надання пільг окремим кредиторам банку; договори (правочини) з пов`язаною особою банку, якщо така операція не відповідає вимогам законодавства України або загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку; господарські операції, де оплата значно перевищує реальну вартість товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком.

Матеріали справи не містять доказів того, що спірний договір відповідає хоча би одному із вище перелічених критеріїв, з яким закон пов`язує нікчемність такого правочину.

З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у редакції, чинній з 11 липня 2014 року, до договору неплатоспроможного банку, що був укладений до 11 липня 2014 року, посилання позивача на нікчемність спірного договору від 02 липня 2014 року за критеріями, які визначені зазначеною нормою (чинною з 11 липня 2014 року) є безпідставними.

Оскільки посилання позивача на нікчемність правочину не знайшли свого підтвердження, то підлягають перевірці підстави недійсності правочину, з яких пред`явлено позов.

Посилання позивача у позові на те, що договір про розірвання договору іпотеки від 02 липня 2014 року відповідає критеріям нікчемності, не позбавляло його ставити питання про недійсність зазначеного договору із загальних підстав та доводити існування обставин, які свідчать про його недійсність на момент вчинення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання правочину недійсним з підстав ч. 2-3 ст. 203, 215 ЦК України, позивач вказував на те, що Голова Ради Директорів АТ «Дельта Банк» Попова О.Ю. не мала необхідного обсягу правоздатності для укладення цього договору. Відповідно до положень Статуту АТ «Дельта Банк» та Положення «Про Раду Директорів АТ «Дельта Банк» остання не була уповноважена ні Радою Директорів АТ «Дельта Банк», ні Кредитним комітетом на розірвання іпотечного договору. Крім того, договір укладено із порушенням «правила двох підписів» (п. 6.5.12 Статуту), згідно якого від імені банку договори повинні бути підписані спільно Головою Ради Директорів (або виконуючим обов`язки) та особою, призначеною Спостережною Радою Банку з поміж Членів Ради Директорів Банку або Заступників Голови Ради Директорів Банку. Тобто волевиявлення учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі.

Спірні правовідносини стосуються обов`язку сторін при укладенні спірного договору дотримуватися вимог, визначених статтею 203 ЦК України, необхідних для чинності правочину.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За приписами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

 Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13, від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16, Верховного Суду від 28 листопада 2019 у справі № 910/8357/18, від 17 червня 2020 року у справі № 910/12712/19, від 20 січня 2021 року у справі № 910/8992/19, від 16 березня 2021 року у справі № 910/3356/20, від 18 березня 2021 у справі № 916/325/20 тощо.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договору недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю недоліків його складових елементів: незаконність змісту правочину, недотримання форми, невідповідність дефекту суб`єктного складу, невідповідність волевиявлення внутрішній волі.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України).

Цивільну дієздатність юридичної особи встановлено статтею 92 ЦК України, згідно із частиною першою якої юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону; порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (стаття 97 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

  За змістом статті 154 ЦК України та статті 13 Закону України «Про акціонерні товариства» установчим документом акціонерного товариства є його статут, який повинен містити відомості, зокрема, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень.

Відповідно до частини третьої статті 58 Закону України «Про акціонерні товариства» виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) або одноосібним (директор, генеральний директор).

Згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства» на засіданні колегіального виконавчого органу ведеться протокол. Протокол засідання колегіального виконавчого органу підписується головуючим та надається за вимогою для ознайомлення члену колегіального виконавчого органу, члену наглядової ради або представнику профспілкового чи іншого уповноваженого трудовим колективом органу, який підписав колективний договір від імені трудового колективу.

Відповідно до частини п`ятої статті 59 Закону України «Про акціонерні товариства», голова колегіального виконавчого органу має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень колегіального виконавчого органу, в тому числі представляти інтереси товариства, вчиняти правочини від імені товариства, видавати накази та давати розпорядження, обов`язкові для виконання всіма працівниками товариства.

Суд встановив, що при укладенні і підписанні цього договору Голова Ради Директорів Попова О.Ю. діяла на підставі Статуту ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням позачергових загальних зборів акціонерів АТ «Дельта Банк» № 5 від 25.07.2013 року, погодженого Національним банком України 16.08.2013 року, із внесенням державної реєстрації змін до установчих документів 21.08.2013 року № 10701050023017828 (а.с.226-244 т.1).

Згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 29.11.2013 засвідченої 02.07.2014 року зміни до установчих документів від 21.08.2013 року ПАТ «Дельта Банк» (код ЄДРПОУ 34047020) пройшли державну реєстрацію і повноваження ОСОБА_6 як керівника і особи, яка має право на укладення від імені товариства правочинів з будь-яким одним контрагентом на суму, що не перевищує 25% регулятивного капіталу, занесені в реєстр (а.с. 225 т. 1). Обмежень щодо представництва ОСОБА_6 юридичної особи в реєстрі не було.

Згідно п. 6.5.1 Статуту ПАТ «Дельта Банк» Рада директорів є виконавчим органом Банку. Рада Директорів здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку та несе відповідальність за результати фінансово-господарської діяльності банку згідно з принципами та порядком, встановленим статутом банку, рішеннями Загальних зборів акціонерів і Спостережної ради Банку

Рада Директорів вирішує всі питання діяльності Банку, крім питань, віднесених до компетенції Загальних зборів акціонерів та Спостережної ради Банку. Повноваження що не є виключною компетенцією Загальних зборів акціонерів та/або Спостережної ради Банку, можуть бути передані Загальними зборами акціонерів та Спостережною радою Банку до компетенції цих органів.( п.6.5.6 Статуту)

Згідно п. 6.5.10.1 Статуту Голова Ради Директорів без довіреності (доручення) представляє банк в усіх підприємствах, установах та організаціях як в Україні, так і за її межами, вчиняє правочини, укладає договори, угоди, видає довіреності, підписує будь-які документи та здійснює інші дії в межах своїх повноважень.

Голова Ради Директорів відповідно до законодавства України на власний розсуд розпоряджається майном та коштами банку на суму, що не перевищує 25 відсотків регулятивного капіталу банку (п. 6.5.10.2 Статуту).

Такі ж повноваження Голови Ради Директорів визначені в п. 4.3.2 Положення про Раду Директорів ПАТ «Дельта Банк», затвердженого рішенням Загальних зборів акціонерів ПАТ «Дельта Банк» 22.04.2011 року., що було надано позивачем (а.с. 70-72 т. 1).

Статут банку не містить положення, відповідно до якого до компетенції Ради Директорів віднесено вирішення питання здійснення операцій банку, укладання міжбанківських та інших договорів.

Відтак твердження позивача про те, що на укладення ОСОБА_6 договору від 02.07.2014 року потрібно було рішення колегіального органу (рішення Ради Директорів), є необґрунтованим.

Правоздатність ПАТ «Дельта Банк» та повноваження Голови Ради Директорів Попової О.Ю. перевірено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С.М.

Правило двох підписів, що міститься в п. 6.5.12 Статуту (в новій редакції), який надав позивач в обґрунтування позову, не діяло при укладенні спірної угоди, оскільки Статут в новій редакції був погоджений Національним банком України лише 03.07.2014 року і державна реєстрація змін відбулась 18.07.2014 року, реєстровий номер 10701050025017828 (а.с. 65-69 т. 1).

Таким чином, Голова Ради Директорів ОСОБА_6 при підписанні договору від 02.07.2014 року діяла в межах повноважень, мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, а тому підстави для визнання договору недійсним відповідно до ч. 2, 3 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України відсутні.

З огляду на наведене, безпідставним є висновок суду першої інстанції про те, голова Ради директорів, укладаючи договір, за відсутності рішення колегіального органу щодо вчинення правочину та уповноваження конкретної особи на її підписання, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності

Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що права вимоги за кредитними договорами належить ОСОБА_2 на підставі укладеного з ТОВ «ФК «Актив-Гарант» договору про відступлення права вимоги, яка не залучена до розгляду справи.

Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 10 листопада 2016 року, у справі   № 910/15244/16, визнано недійсним договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № 434-Ф від 27 жовтня 2005 року, укладений 02 липня 2014 року між АТ «Дельта Банк» та ТОВ «ФК «Актив-Гарант», зобов`язано товариство повернути на користь банку оригінали кредитних та додаткових договорів.

Оскільки за договором від 02 липня 2014 року ТОВ «ФК «Актив-Гарант»» відступило це ж саме право вимоги ОСОБА_2 , то слід виходити із того, що недійсний правочин є недійсним з моменту його укладення та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, а тому укладений між ТОВ ФК «Актив-Гарант»» та ОСОБА_2 договір відступлення прав також не має своїм наслідком набуття останньою прав кредитора за кредитними договорами.

Доводи апелянта про те, що АТ «Дельта Банк» неправомірно виставив на торги права вимоги за кредитними договорами і не повідомив суд про укладення договору із ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо» не заслуговують на увагу, оскільки такий договір є чинним, у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.

За установлених у цій справі обставин, у суду першої інстанції були відсутні підстави для задоволення позову про визнання договору про розірвання договору іпотеки недійсним.

Вимоги позивача про визнання ПАТ «Дельта Банк» попереднім іпотекодержателем з 27 лютого 2007 року за іпотечним договором № 506-Ф/434-Ф/ІП-2, укладеним між ЗАТ «ТАС-Інвестбанк» та ОСОБА_1 та посвідченим 27 лютого 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С. М. за реєстровим № 975, та скасування записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 02 липня 2014 року є похідними від вимог про визнання правочину недійсним та застосовуються як наслідки недійсності нікчемного правочину, тому у їх задоволенні також слід відмовити.

Таким чином, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, ухвалив рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права і необґрунтовано задовольнив позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк».

Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи наведене, судові витрати сплачені сторонами у цій справі підлягають перерозподілу. Судовий збір за розгляд в суді першої інстанції та апеляційної інстанції покладається на позивача.

Таким чином, слід стягнути з ТОВ «Фінансова компанія Інвест-Кредо», як правонаступника позивача, на користь апелянта 7 200,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 374, 376, 381, 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , до якої приєдналася ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Яремчанського міського суду від 25 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо», до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Світлана Миколаївна, про визнання недійсним договору про розірвання іпотечного договору та застосування наслідків недійсності правочину - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія Інвест-Кредо» (код ЄДРПОУ 39761587, м. Київ, вул. Ярославів Вал, 13/2, літ «Б») на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживаючої за адресою АДРЕСА_1 ) 7 200,00 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 05 червня 2024 року.

Головуюча                                                                О.В. Пнівчук

Судді:                                                                        В.М. Барков

О.О. Томин