ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2024 року

м. Київ

справа № 303/8948/21

провадження № 61-7920св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_5 , на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Кондора Р. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Посилається на те, що позивач ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 зареєстрований у цьому будинку, однак з 30 березня 2020 року за указаною адресою не проживає, а проживає за адресою: АДРЕСА_2 . Реєстрація місця проживання ОСОБА_2 у будинку, належному позивачу, перешкоджає їй безперешкодно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 .

У січні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом та вселення.

Позов мотивував тим, що він проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 в період з 20 листопада 1985 року по 23 липня 2019 року, і протягом цього часу за власні кошти здійснив істотні поліпшення будинку, внаслідок чого будинок значно зріс у ринковій вартості. 23 липня 2019 року місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано в будинку АДРЕСА_1 , для придбання якого використані кошти від продажу будинку АДРЕСА_3 , однак право власності на будинок АДРЕСА_1 формально набула дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_1 . Реєстрація ОСОБА_2 в будинку була проведена з волевиявлення ОСОБА_1 . Через деякий час ОСОБА_1 почала створювати перешкоди ОСОБА_2 у проживанні за місцем реєстрації, внаслідок чого ОСОБА_2 в цей час за місцем реєстрації не проживає. Будь-якого іншого житла на праві власності чи на праві найму ОСОБА_2 не має і факт відсутності у нього ключів від замків на вхідних дверях до помешкання, у якому ОСОБА_2 зареєстрований та має право проживати, неповідомлення йому коду доступу до системи охорони будинку свідчить про вчинення йому перешкод у доступі до житла.

Уточнивши та збільшивши позовні вимогидо ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 просив суд:

уселити його в будинок АДРЕСА_1 ;

зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити йому перешкоди у користуванні житлом, а саме цим будинком;

надати ключі від дверей, через які здійснюється доступ до будинку - хвіртки (воріт) та вхідних дверей;

зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визначити йому житлове приміщення, яке він має право займати в будинку АДРЕСА_1 ;

вирішити питання про судові витрати.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 лютого 2023 року первісний позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що вратив право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 . У зустрічному позові зі збільшеними позовними вимогами ОСОБА_2 відмовлено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 908,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не проживав за місцем своєї реєстрації в буд. АДРЕСА_1 починаючи з березня місяця 2020 року, тобто більше одного року, без поважних причин, оскільки він залишив місце проживання за своєю реєстрацією добровільно і переїхав проживати за іншою адресою: АДРЕСА_2 , де також проживав більше року зі своєю дружиною ОСОБА_4 , з якою через деякий час розлучився. Цей факт підтверджується також і показаннями ОСОБА_4 , тобто колишньою дружиною ОСОБА_2 , а також поясненнями позивача та свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 . Крім цього, у зустрічному позові і сам ОСОБА_2 зазначає, що він не проживає у будинку АДРЕСА_1 . Добровільність відповідача у залишенні місця проживання була встановлена у його діях, зокрема він на автомобілі вивіз із будинку свої речі, добровільно віддав власнику будинку ОСОБА_1 ключі від хвіртки та вхідних дверей будинку.

В судовому засіданні відповідачем ОСОБА_2 та його представником ОСОБА_8 не було доведено належними та допустимими доказами факту, що власник будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 створювали перешкоди ОСОБА_2 у проживанні за місцем реєстрації.

Щодо листа № 2аз/43/26/01-2022 від 06 липня 2022 року Управління поліції охорони в Закарпатській області Національної поліції України про те, що ними 05 червня 2022 року було здійснено виїзд за адресою: АДРЕСА_1 , то суд не бере його до уваги, оскільки спір у цій справі виник через те, що ОСОБА_2 не проживав за місцем своєї реєстрації без поважних причин більше року, починаючи з березня 2020 року. Виїзд працівників поліції за зазначеною адресою здійснювався 05 червня 2022 року, тобто в той період часу, коли справа вже перебувала в провадженні суду, тобто в інший період часу, який не охоплює період предмета спору і цим самим не спростовує доводи відповідача.

Отже, правові підстави для користування житловим будинком ОСОБА_2 втратив, оскільки не проживав в ньому більше одного року без поважних причин, а тому первісний позов є обґрунтований і такий, що підлягає задоволенню.

Що стосується зустрічного позову, то він разом із первісним позовом є взаємопов`язаний, і рішення у первісному позову безпосередньо впливає на рішення зустрічного позову, а тому задоволення первісного позову повністю виключає задоволення зустрічного позову і додаткової мотивації в цій частині не потребує.

Короткий зміст постанов апеляційного суду

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 лютого 2023 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Вселено ОСОБА_2 у будинок АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_2 у користуванні житлом - будинком АДРЕСА_1 та надати ключі від дверей, через які здійснюється доступ до будинку - хвіртки (воріт) та вхідних дверей. Зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визначити ОСОБА_2 житлове приміщення, яке він має право займати у житловому будинку АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 6 323,20 грн та за надання професійної правничої допомоги в розмірі 10 000,00 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 21 лютого 2022 року ОСОБА_2 подав до суду заяву про відвід у цій справі головуючого судді Куцкіра Ю. Ю. (т. 1 а. с. 105). Цього ж дня ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області в особі головуючого судді Куцкіра Ю.Ю. у задоволенні цієї заяви ОСОБА_2 про відвід судді Куцкіра Ю.Ю. у даній справі відмовлено. Зважаючи на те, що заява ОСОБА_2 надійшла до суду в понеділок 21 лютого 2022 року, тобто за три робочі дні до наступного засідання у четвер 24 лютого 2022 року, а відтак вирішення питання про відвід судді Куцкіра Ю.Ю. повинно було вирішуватися іншим суддею, визначеному в порядку автоматизованого розподілу справи. Отже, у цій справі судом не було забезпечено достатніх гарантій для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності, а суд, до вирішення заяви про відвід судді в установленому законом порядку, не може відповідати вимогам «незалежного та неупередженого суду, встановленого законом» і, як наслідок, не міг приймати в подальшому судове рішення, оскільки не є повноважним складом суду в контексті ст. 6 Конвенції та усталеної практики ЄСПЛ. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 2-18/11 (провадження № 61-12956св19), постанові від 08 липня 2020 року у справі № 495/11830/18.

ОСОБА_2 уселився у спірне домоволодіння зі згоди своєї дочки, тобто власниці будинку ОСОБА_1 , як член сім`ї власника житлового будинку, а відтак набув права користування її (чужим) майном, тобто виникло право сервітуту. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її позбавлення права на користування житлом було оцінене судом на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Позбавлення права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Встановлено, що ОСОБА_2 : вселився до спірного будинку на законних підставах зі згоди його власниці ОСОБА_1 , був там зареєстрований із 23 липня 2019 року по 01 травня 2023 року, знятий з реєстраційного обліку не з власної ініціативи, а з ініціативи ОСОБА_1 , будь-якого іншого житла як на праві власності, так і на праві користування у нього немає, не втратив до цього житла інтересу, натомість ОСОБА_1 , як власниця спірного житлового приміщення разом зі зустрічним співвідповідачем ОСОБА_3 чинять йому перешкоди у користуванні будинком, що порушує його право на житло, і дає підстави вважати про поважність причин відсутності ОСОБА_2 у спірному житловому будинку. Протилежне матеріали справи, в тому числі акти № 26 від 12 листопада 2021 року, № 92 від 12 листопада 2021 року, не містять та не підтверджують добровільність залишення зустрічним позивачем спірного житла. Тому колегія суддів вважає наявними підстави для задоволення зустрічного позову та відмови у задоволенні первісного позову.

Аргументи учасників справи

06 вересня 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ніхто не примушував ОСОБА_2 у березні 2020 року покинути буд. АДРЕСА_1 . Він добровільно та самостійно з допомогою ОСОБА_7 вивіз з будинку свої речі та віддав ОСОБА_1 ключі від будинку. У берези 2020 року відбулась зміна місця проживання не тільки ОСОБА_2 , а його на той час дружини ОСОБА_4 , яка понад пів року проживала з ним за іншою адресою. Особисті речі ОСОБА_2 у будинку відсутні. З березня 2020 року ОСОБА_2 не виявляв бажання і не робив спроб повернутися у будинок та, відповідно, ОСОБА_1 і ОСОБА_3 , яких він визначив відповідачами за зустрічним позовом, не чинили перешкод у цьому. У буд. АДРЕСА_1 ОСОБА_2 прожив менше 8 місяців, після чого вже біля 3,5 років проживає за іншою адресою. Тому відсутній тривалий зв`язок ОСОБА_2 з цим будинком і, відповідно, можливість вважати його своїм в контексті статті 8 Конвенції. Також гарантоване статтею 8 Конвенції право передбачає охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла, а ОСОБА_2 добровільно прийняв рішення про зміну місця проживання.

Мотивувальна частина оскаржуваної постанови не містить викладу жодних доказів, які б давали законні підстави для задоволення зустрічного позову. Жоден з допитаних судом першої інстанції свідків, як за клопотанням позивача, так навіть і за клопотанням відповідача, не підтвердили покладені в основу зустрічних позовних вимог тверджень про вчинення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перешкод у проживанні ОСОБА_2 в будинку, вимушеність його зміни місця проживання та наявність інтересу до проживання у будинку.

Таким чином, Закарпатський апеляційний суд неправильно застосував частину другу статті 405 ЦК України.

Частина перша статті 383 ЦК України, статті 65, 150 ЖК України пов`язують можливість вселення особи у житлове приміщення з попереднім волевиявленням на це і власника/наймача. ОСОБА_2 влітку 2019 року вселився у спірний будинок за згодою його власника, ОСОБА_1 , яка була вчинена нею 23 липня 2019 року на заяві ОСОБА_2 про реєстрації місця проживання. Проте 01 травня 2023 року в порядку частини другої статті 18 Законом України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» ОСОБА_2 знято із зареєстрованого місця проживання за вказаною адресою за заявою власника будинку ОСОБА_1 . Отже, на момент ухвалення апеляційним судом оскаржуваної постанови згода власника буд. АДРЕСА_1 ОСОБА_1 на вселення ОСОБА_2 до будинку була відсутня.

Таким чином, апеляційний суд неправильно застосував частину першу статті 383 ЦК України, статті 65 та 150 ЖК України.

Закарпатський апеляційний суд дійшов до висновку, що Мукачівським міськрайонним судом порушено частини другу-третю статті 40 ЦПК України, правила вирішення заяви про відвід суддею Куцкір Ю. Ю. Оскільки заяву про відвід судді ОСОБА_2 подав 21 лютого 2022 року, а засідання у цій справі було призначено на 24 лютого 2022 року, вона була подана за 2 повні робочі дні до дня засідання. Отже, Мукачівським міськрайонним судом не допущено порушення норм процесуального права при розгляді поданої ОСОБА_2 заяви про відвід.

Таким чином апеляційний суд порушив норми процесуального права, а саме частину третю статті 40 ЦПК України у її взаємозв`язку з статтею 123 та частиною п`ятою статті 124 ЦПК України. Висновки Верховного Суду щодо застосування вказаних норм цивільного процесуального закону відсутні.

ОСОБА_2 за подання апеляційної скарги сплатив судовий збір у розмірі 6 323,20 грн, а за надання правничої правової допомоги - 10 000,00 грн. Вказані судові витрати, за умови задоволення апеляційної скарги, підлягали стягненню з кожного з відповідачів в рівних частинах.

Таким чином, апеляційним судом допущено порушення статті 141 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 540 ЦК України.

Під час спільного проживання в будинку ОСОБА_2 зловживав спритними напоями та періодично ініціював сварки та конфлікти з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . З приводу нанесення ним тілесних ушкоджень ОСОБА_3 . Мукачівським РУП ГУНП в Закарпатській області було зареєстровано кримінальне провадження № 1209070040000436. Тому подальше їх спільне проживання створює обґрунтовані ризики продовження вчинення ОСОБА_2 домашнього насильства, що призведе порушення балансу між забезпеченням інтересів ОСОБА_1 та її сім`ї, з одного боку, та ОСОБА_2 - з іншого.

У листопаді 2022 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову апеляційного суду - без змін.

Зазначає, що постанова апеляційного суду набрала законної сили з дня її прийняття та виконана в повному обсязі шляхом примусового виконання.

Судова практика свідчить про те, що тимчасове непроживання особи у житлі по причині уникнення ескалації створюваних власником житла конфліктів та намагання вирішити їх мирним шляхом є поважною причиною відсутності особи за місцем проживання. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законом строки у жилому приміщенні без поважних причин. Наявність конфлікту не заперечують у своїх поясненнях відповідачі за зустрічним позовом (а. с. 166-168 т. ІІ).

Аналіз висновків, зроблених у оскаржуваному судовому рішенні, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, на які містяться посилання в касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням різних фактичних обставин, встановлених судами у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення.

Доводи касаційної скарги щодо відсутності висновків Верховного Суду щодо застосування норми частини третьої статті 40 ЦПК України є безпідставними, оскільки Верховний Суд неодноразово висловлював правові висновки щодо порядку вирішення заявленого відводу, висновки апеляційного суду у цій справі повністю узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду у справі №201/15068/14-ц (постанова від 22 вересня 2022 року). Верховний Суд у цій справі виходив з того, що період, визначений процесуальним законом як «три робочі дні до наступного засідання» включає й день подачі до суду заяви про відвід. Тому суддею Куцкіром Ю. Ю. заяву ОСОБА_2 про відвід судді вирішено з порушенням норм процесуального права, внаслідок чого справу розглянуто неповноважним складом суду.

01 вересня 2023 року ОСОБА_1 виконала рішення в частині судових витрат. Таким чином, самостійно визначила для себе порядок виконання постанови апеляційного суду в частині судових витрат, що не позбавляє її права звернутися до другого з подружжя - ОСОБА_3 з вимогами про повернення їй половини зазначених коштів. Та обставина, що ОСОБА_1 одноособово сплатила і свою частку судових витрат, і частку другого з подружжя - ОСОБА_3 з коштів, набутих у шлюбі, не свідчить про солідарне стягнення цих коштів судом.

Щодо доводів касаційної скарги, що під час проживання у спірному будинку ОСОБА_2 зловживав спиртними напоями та періодично ініціював сварки й конфлікти та з приводу нанесення ним ОСОБА_3 тілесних ушкоджень було зареєстровано кримінальне провадження, то вказані доводи не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, оскільки такими обставинами позовні вимоги ОСОБА_1 не обґрунтовувала, підстави первісного позову не змінювала. Лише після того, як ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на створення умисних конфліктів ОСОБА_1 та її чоловіком ОСОБА_3 , зазначені особи почали звинувачувати його у неправомірних діях.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року.

В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 11-164сап21, від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21; у постановах Верховного Суду України від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 465/7157/16-ц, від 10 лютого 2020 року у справі № 502/922/18, від 10 жовтня 2018 року у справі № 127/22896/169-ц, від 24 лютого 2020 року у справі № 461/7063/17, від 14 квітня 2021 року у справі № 581/489/20, від 15 вересня 2021 року у справі № 642/4116/19, від 09 листопада 2022 року у справі № 279/3215/20, від 15 вересня 2021 року у справі № 750/9209/19, від 28 квітня 2021 року у справі № 910/9351/20, від 03 березня 2020 року у справі № 559/2667/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 372/3432/14-ц).

Ухвалою Верховного Суду від 16 травня 2024 року справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Судивстановили, що ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з листом Центру надання адміністративних послуг Мукачівської міської ради за № 6113/01-40 від 30 червня 2021 року ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Реєстрація його місця проживання проведена зі згоди власниці домоволодіння ОСОБА_1 .

Згідно з листом цього ж центру за № 7106/01-32 від 27 липня 2021 року ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 у період з 20 листопада 1985 року по 23 липня 2019 року, а відповідно до заяви про реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 з 23 липня 2019 року перереєструвався за адресою: АДРЕСА_1 з одночасним зняттям із АДРЕСА_3 .

Згідно з актом № 26 від 12 листопада 2021 року, складеним паспортистом ТОВ «УК «Навібуд», ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 не проживає з березня 2020 року.

Відповідно до акту № 92 від 12 листопада 2021 року, складеного паспортистом ТОВ «УК «Навібуд», ОСОБА_2 з березня місяця 2020 року проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Квартира АДРЕСА_4 належить на праві власності ОСОБА_9 , ОСОБА_7 та ОСОБА_10 і перебуває в іпотеці ВАТ «ЕлектронБанк».

Згідно з листом заступника начальника Мукачівського РУП ГУНП в Закарпатській області від 13 травня 2022 року на підставі заяви ОСОБА_11 від 22 лютого 2019 року внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12019070040000436 від 23 лютого 2019 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України. 25 лютого 2019 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України досудове розслідування по кримінальному провадженню за №12019070040000436 закрито.

Із листа Управління поліції охорони в Закарпатській області від 06 липня 2022 року убачається, що 05 червня 2022 року о 16:33 год на ГПЦС УПО надійшов сигнал «Тривога» у зв`язку зі спрацюванням сигналізації на об`єкті, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Під час відпрацювання сигналу «Тривога» установлено, що біля будинку перебувають ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , де останній повідомив про перешкоджання йому у користуванні приміщенням, в якому він зареєстрований. Окрім цього, ОСОБА_2 повідомлено про виклик наряду поліції по спецлінії «102», які прибули на цей охоронюваний об`єкт.

ОСОБА_2 станом на 01 травня 2023 року є знятим з реєстраційного обліку місця проживання у будинку АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном. Належним відповідачем у негаторному позові є особа, яка перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися своїм майном.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (стаття 405 ЦК України).

Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18)).

Залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Під земельним сервітутом варто розуміти речове право користування чужим майном у тому чи іншому відношенні. Тобто, земельний сервітут представляє собою право здійснювати один або декілька певних видів «користування» чужою земельною ділянкою. Земельному сервітуту притаманна властивість слідування. Сутність слідування полягає в тому, що перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не є підставою для припинення сервітуту. Тобто, сервітут немовби «приєднаний» до земельної ділянки, слідує за нею при зміні власника незалежно від волі останнього (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2021 року в справі № 748/582/19 (провадження № 61-3898св20)).

Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що:

сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла;

особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23)).

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Отже, позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права власника житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18 (провадження № 61-9591св19), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. […] У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 , зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1 як власника квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 , яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначено, що «саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України. При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання. На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши подані сторонами докази у їх сукупності, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання, що є обов`язком саме позивача».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 581/489/20 (провадження № 61-2345св21) вказано, що «право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї. Зазначені норми не передбачають самостійного характера права члена сім`ї власника житлового будинку користування житловим приміщенням. Посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім`ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі. […] Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла».

Європейський суд з прав людини вказав, що «питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах - від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства,- виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 71). Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов`язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), заява № 1870/05, пункти 71 і 89, від 13 жовтня 2016 року); з огляду на чинники, детально описані вище, Суд вважає, що, відхиляючи скаргу заявниці про ОСОБА_12 відповідно до статті 116 Житлового кодексу, яка, як пояснив Уряд, загалом, є належним законодавчим рішенням для її справи, національні судові органи не здійснювали комплексний аналіз ситуації та ризику майбутнього психологічного й фізичного насильства, з яким стикалися заявниця та її діти. … Таким чином, не було досягнуто справедливого балансу між усіма протилежними особистими інтересами. Відповідь цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному зобов`язанню держави забезпечити ефективний захист заявниці від домашнього насильства. … Втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших. У контексті статті 2 Конвенції у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканість» (LEVCHUK v. UKRAINE,№ 17496/19, § 78, 80, 90, ЄСПЛ, від 03 вересня 2020 року).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції зробив висновок, що правові підстави для користування житловим будинком ОСОБА_2 втратив, оскільки не проживав в ньому більше одного року без поважних причин, ОСОБА_2 не доведено належними та допустимими доказами факту, що власник будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 створювали перешкоди ОСОБА_2 у проживанні за місцем реєстрації;

апеляційний суд вважав, що оскільки ОСОБА_2 іншого житла як на праві власності і на праві користування не має, відповідачі чинять йому перешкоди у користуванні спірним будинком, доказів добровільності залишення ОСОБА_2 спірного житла та факту вибуття відповідача на інше постійне місце проживання не надали, тому зробив висновок про поважність причин відсутності ОСОБА_2 у спірному житловому будинку, відповідно, відсутність правових підстав для про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування цим житловим приміщенням;

при розгляді справи сторони наводили аргументи щодо створення постійних конфліктів під час спільного проживання у спірному будинку вказуючи, що такі конфлікти виникали з вини протилежної сторони, у тому числі із застосування насильства, нанесення тілесних ушкоджень, зокрема, ОСОБА_2 - в обґрунтування перешкод у користуванні спірним будинком, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - мотивуючи неможливість спільного проживання та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 Суди залишили поза увагою відповідні доводи сторін та не надали їм жодної оцінки як обставинам вчинення домашнього насильства. Суди не врахували, що якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, суд зобов`язаний оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій.

За таких обставин висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення спору у цій справі, без врахування наведених доводів сторін в контексті збалансування конфліктуючих інтересів, не можливо визнати законними та обґрунтованими.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Оскільки встановлено підстави для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги не аналізує.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення прийняті без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 402, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 лютого 2023 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року скасувати.

Справу № 303/8948/21 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 лютого 2023 року та постанова Закарпатського апеляційного суду від 17 липня 2023 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

А. Ю. Зайцев

Є. В. Краснощоков