ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14травня 2024 року

м. Київ

справа № 686/8538/22

провадження № 61-2269св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - Віньковецька селищна рада,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 січня 2024 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корніюк А. П., П`єнти І. В., у справі за позовом ОСОБА_2 до Віньковецької селищної ради про встановлення факту, що має юридичне значення,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, предмет якого було змінено у процесі розгляду справи, до Віньковецької селищної ради про встановлення факту, що має юридичне значення.

Змінені позовні вимоги ОСОБА_2 мотивувала тим, що рішенням державного реєстратора Віньковецької селищної ради від 24 травня 2021 року відмовлено у задоволенні її заяви від 20 травня 2021 року про реєстрацію права власності на земельні ділянки з підстав того, що за нею уже зареєстровано право власності на земельну ділянку кадастровий номер 6820685000:08:001:0069 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

Вважає таку відмову неправомірною, оскільки вона лише один раз 20 травня 2021 року звернулася до державного реєстратора виконавчого органу сільської ради із заявою про реєстрацію права власності на декілька земельних ділянок, загальна площа яких становить 1,8059 га.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила суд:

- встановити факт її звернення 20 травня 2021 року до відповідача для реєстрації своїх майнових прав на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства розміром 1,8059 га, які є її присадибними ділянками;

- скасувати відмову реєстратора в державній реєстрації прав на земельні ділянки від 24 травня 2021 року за поданою заявою від 20 травня 2021 року, рішення № 58298897, № 58303741, № 58304265.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Віньковецького районного суду Хмельницької області від 29 травня 2023 рокупровадження у справі в частині позовної вимоги про скасування відмови реєстратора в державній реєстрації прав на земельні ділянки від 24 травня 2021 року за поданою заявою від 20 травня 2021 року, рішення № 58298897, № 58303741, № 58304265, закрито на підставі пункту 4 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалу суду першої інстанції мотивовано тим, що у судовому засіданні позивач ОСОБА_2 відмовилася від позову в частині вимоги про скасування відмови реєстратора в державній реєстрації прав на земельні ділянки від 24 травня 2021 року, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі в цій частині.

Рішенням Віньковецького районного суду Хмельницької області від 25 серпня 2023 року у складі судді Мамаєва В. М. позов задоволено. Встановлено факт, що ОСОБА_2 зверталася до Віньковецької селищної ради лише один раз 20 травня 2021 року для реєстрації своїх майнових прав на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,8059 га, які є її присадибними ділянками.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності та взаємозв`язку свідчать про те, що ОСОБА_2 зверталася до Віньковецької селищної ради лише один раз 20 травня 2021 року для здійснення державної реєстрації речових прав на чотири земельні ділянки загальною площею 1,8059 га для ведення особистого селянського господарства, а тому позов є обґрунтованим і підлягає задоволенню.

Постановою Хмельницького апеляційного суду від 15 січня 2024 року апеляційну скаргу Віньковецької селищної ради задоволено.

Рішення Віньковецького районного суду Хмельницької області від 25 серпня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ефективним є той спосіб захисту, який повністю відновлює порушене право, і позивачеві не потрібно буде ініціювати додаткових спорів. Обрання неефективного способу захисту порушеного права є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_2 просить встановити факт її звернення до державного реєстратора 20 травня 2021 року, що на її думку має значення для проведення державної реєстрації прав, проте не оспорює рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації права власності на земельні ділянки. А тому обраний позивачем спосіб захисту не матиме наслідком захист її прав, оскільки не вплине на чинність рішень державного реєстратора.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У лютому 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 січня 2024 року, а рішення Віньковецького районного суду Хмельницької області від 25 серпня 2023 року залишити без змін.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 592/11227/20.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 мотивовано тим, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту того, що вона зверталася до Віньковецької селищної ради лише один раз 20 травня 2021 року для реєстрації своїх майнових прав на чотири земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,8059 га, які є її присадибними ділянками, в контексті захисту прав та інтересів власника є належним способом захисту відповідних прав та інтересів особи, оскільки може призводити до ефективного їх відновлення та захисту. Тобто є одним із можливих способів захисту, передбачених статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відмовляючи особі у вирішенні ініційованого нею спору через неефективність обраного способу захисту (якщо такий передбачений законом), суди фактично обмежують право такої особи на доступ до суду, адже, по суті, в таких справах факт наявності в особи доступу до національних засобів правового захисту є ілюзорним і лише для того, щоб їй повідомили, що обраний нею спосіб захисту не допоможе їй у відновленні її порушеного права, хоч обраний нею спосіб є одним із можливих та, зокрема, таким, що також може відновити порушене право чи інтерес.

Постає питання процесуальної економії та часового параметру ефективності захисту прав, оскільки після того, як суди декількох інстанцій всесторонньо досліджували обставини порушення і за наслідками тривалого процесу все ж таки відмовили у позові через неефективний спосіб захисту, далі, якщо позивач матиме намір ініціювати новий процес з вимогою, яка відповідатиме критеріям ефективності (належності), то його помилка з обранням не того (за висновками апеляційного суду) способу захисту у процесі який не призвів до відновлення порушеного права, як правило, не становитиме поважної причини для зволікання із зверненням з належним позовом.

Аргументи інших учасників справи

У березні 2024 року Віньковецька селищна рада подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2024 рокувідкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Віньковецького районного суду Хмельницької області.

15 березня 2024 року справа № 686/8538/22 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

З`ясовано, що рішенням Нетечинецької сільської ради Віньковецького району Хмельницької області від 05 жовтня 2020 року № 20-50/2020 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_2 на території Нетечинецької сільської ради» ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства площею 1,40 га з кадастровим номером 6820685000:08:001:0069 (а. с. 79).

Рішенням Віньковецької селищної ради від 25 лютого 2021 року № 52-5 ЗП-4/2021 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства гр. ОСОБА_2 » затверджено проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,08 га з кадастровим номером 6820685000:02:004:0137, земельну ділянку № НОМЕР_2 площею 0,12 га з кадастровим номером 6820685000:02:004:0135, земельну ділянку № НОМЕР_3 площею 0,2059 га з кадастровим номером 6820685000:02:004:0136 (а. с. 8).

Позивач 20 травня 2021 року звернулася до державного реєстратора Віньковецької селищної ради Бережанської І. Б. із заявами про державну реєстрацію чотирьох земельних ділянок:

- кадастровий номер 6820685000:08:001:0069 площею 1,40 га, реєстраційний номер заяви 45698635, дата та час реєстрації 20 травня 2021 року 08:37:21, що підтверджується заявою ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) від 20 травня 2021 року та карткою приймання заяви від 20 травня 2021 року № 257339221, складеною державним реєстратором Віньковецької селищної ради Бережанською І. Б.;

- кадастровий номер 6820685000:02:004:0137 площею 0,08 га, реєстраційний номер заяви 45698771, дата та час реєстрації 20 травня 2021 року 08:44:30, що підтверджується заявою ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) від 20 травня 2021 року та карткою приймання заяви від 20 травня 2021 року № 257340768, складеною державним реєстратором Віньковецької селищної ради Бережанською І. Б.;

- кадастровий номер 6820685000:02:004:0135 площею 0,12 га, реєстраційний номер заяви 45698907, дата та час реєстрації 20 травня 2021 року 08:50:52, що підтверджується заявою ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) від 20 травня 2021 року та карткою приймання заяви від 20 травня 2021 року № 257342163, складеною державним реєстратором Віньковецької селищної ради Бережанською І. Б.;

- кадастровий номер 6820685000:02:004:0136 площею 0,2059 га, реєстраційний номер заяви 45699048, дата та час реєстрації 20 травня 2021 року 08:57:24, що підтверджується заявою ОСОБА_2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (щодо права власності) від 20 травня 2021 року та карткою приймання заяви від 20 травня 2021 року № 257343897, складеною державним реєстратором Віньковецької селищної ради Бережанською І. Б. (а. с. 75, 78, 80, 82, 83, 85, 86, 88).

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 1,40 га з кадастровим номером 6820685000:08:001:0069 (а. с. 7).

Рішеннями державного реєстратора Віньковецької селищної ради Бережанської І. Б. від 24 травня 2021 року № 58298897, № 58303741, № 58304265 відмовлено позивачу у державній реєстрації прав на земельні ділянки з кадастровими номерами 6820685000:02:004:0137, 6820685000:02:004:0135, 6820685000:02:004:0136 з тих підстав, що заявник вже скористалася своїм правом на безоплатну передачу їй у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства (а. с. 4-6).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У справі, яка переглядається, спір стосується встановлення факту, що має юридичне значення, а саме факту того, що позивач зверталася до Віньковецької селищної ради лише один раз 20 травня 2021 року для реєстрації своїх майнових прав на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 1,8059 га, які є її присадибними ділянками.

Частиною першою статті 315 ЦПК України регламентовано розгляд справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Це можуть бути справи про встановлення фактів родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Відносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулює Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-1V «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (тут і далі - Закон № 1952-1V в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною першою статті 2 Закону № 1952-IV визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом частини третьої статті 10 Закону № 1952-IV державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Відповідно до частини восьмої, абзацу першого частини дев`ятої статті 18 Закону № 1952-IV державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Заява про державну реєстрацію прав подається окремо щодо кожного об`єкта нерухомого майна.

Згідно з частинами першою та другою статті 24 Закону № 1952-IV у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) документи подано до неналежного суб`єкта державної реєстрації прав, нотаріуса; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, у тому числі за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду (частина перша статті 37 Закону № 1952-IV).

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється у тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).

Тлумачення статті 20 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20, провадження № 61-13760сво21).

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з тим, що особа, якій відмовлено у державній реєстрації прав, може здійснити захист свого порушеного права шляхом оскарження рішення державного реєстратора/суб`єкта державної реєстрації прав до суду, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог, зокрема поданням реєстратору відповідної заяви. Позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації права власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити справу. Заявлення у таких справах окремої вимоги про встановлення факту подання заяви про державну реєстрацію прав не здатне забезпечити захист прав заявника.

Факт подання заяви про державну реєстрацію прав, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов`язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Верховний Суд також зазначає, що рішення стосовно фактів, що мають юридичне значення, прийняті у позасудовому порядку, можуть бути оскаржені до судів адміністративної юрисдикції. Юридичні факти, які належать встановлювати в судовому порядку, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року у cправі № 560/17953/21, провадження № 11-150апп23).

Публічно-правові відносини виникають у випадку, якщо державний реєстратор діє як суб`єкт владних повноважень, вчиняє дії щодо позивача, які останній вважає неправомірними та такими, що порушують його права. Тобто, під час визначення юрисдикційності спору щодо оскарження рішень/дій державного реєстратора критеріями розмежування адміністративної та цивільної (господарської) юрисдикцій є зміст спірних правовідносин та предмет оскарження. Якщо позивач оскаржує рішення/дії державного реєстратора з приводу розгляду його заяви (у цьому випадку - з приводу відмови позивачеві як заявнику в державній реєстрації прав) у контексті статті 24 Закону № 1952-IV, і цей спір не стосується речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, такий спір є публічно-правовим і має розглядатися в порядку адміністративного судочинства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 490/5986/17, провадження № 14-331цс18).

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, у справі позовного провадження є правильним, у задоволенні цього позову слід відмовити, оскільки така вимога не є вимогою, яка забезпечує ефективний захист порушених прав позивача.

За таких умов належним способом захисту інтересів ОСОБА_2 є оскарження рішення/дії державного реєстратора з приводу відмови їй як заявнику в державній реєстрації права власності на об`єкти нерухомості згідно зі статтею 24 Закону № 1952-IV. При цьому, оскільки дії державного реєстратора щодо розгляду заяви позивача не стосуються речових прав чи обмежень на нерухоме майно третіх осіб, то спір з приводу оскарження рішення/дії реєстратора з цього приводу є публічно-правовим і має розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Тобто відповідний аналіз щодо наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, має бути зроблений в мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду в порядку адміністративного судочинства з позовом, який відповідатиме належному та ефективному способу захисту порушених прав.

Виходячи з наведеного, доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову, а, отже, й не дають підстав вважати неправильним застосування цим судом норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Хмельницького апеляційного суду від 15 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко