КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №757/52615/21 Головуючий у І інстанції - Хайнацький Є.С.

апеляційне провадження №22-ц/824/8554/2024 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Приходька К.П.,

суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,

за участю секретаря Миголь А.А.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, -

установив:

У вересні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Печерського районного суду м. Києваз позовною заявою до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.

Свої позовні вимоги мотивував тим, що 24 квітня 2019 року між ним (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, за умовами п. 1 якого позичальник позичив (взяв у борг) у позикодавця суму в розмірі 9990000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 370000 доларів США.

Відповідно до п. 2.1 зазначеного договору позики, позичальник свідчить та заявляє, що отримав суму позики повністю до підписання цього договору.

Згідно з п. 3 вказаного договору позики, позичальник зобов`язується повернути позикодавцю зазначений у п. 1 цього договору борг до дванадцятої години ранку 24 червня 2019 року; місце виконання зобов`язання - м. Київ.

Повернення позики відбувається наступним чином: не пізніше 24 травня 2019 року повинна бути повернена частина позики в розмірі 216000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 8000 доларів США; не пізніше 24 червня 2019 року повинна бути повернена частина позики в розмірі 9774000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 362000 доларів США.

Проте, відповідач у встановлений договором позики строк позику йому не повернув.

03 червня 2021 року він направив відповідачу вимогу про погашення заборгованості за договором позики, яку відповідач отримав 04 червня 2021 року, однак, не вчинив жодних дій, щодо погашення заборгованості за договором позики.

Вважає, що крім заборгованості за договором позики, у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання відповідач повинен сплатити також інфляційні втрати та три проценти річних відповідно до ст. 625 ЦК України.

Разом з тим, в заяві про зменшення позовних вимог, зазначає, що після звернення до суду з даним позовом 04 жовтня 2021 року він звернув стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, укладеного 24 квітня 2019 року між ним та АТ «Фінансова компанія «Аверс №1» на забезпечення виконання зобов`язань відповідача з повернення йому суми позики в розмірі 9990000 грн. за договором позики від 24 квітня 2019 року.

Оскільки він звернув стягнення на предмет іпотеки, основне зобов`язання відповідача перед ним за вказаним договором позики в розмірі 9990000 грн. є погашеним та в силу приписів ст. 36 Закону України «Про іпотеку» будь-які його вимоги, щодо виконання основного зобов`язання є недійсними.

Проте, на підставі ст. 625 ЦК України він має право вимагати від відповідача сплати інфляційних втрат у розмірі 1196757,85 грн. та трьох процентів річних у розмірі 668922,41 грн. в якості міри відповідальності за невиконання боржником грошового зобов`язання, яка не забезпечена іпотекою та не зазначалась у письмовій вимозі про усунення порушення основного зобов`язання як його складова частина.

З огляду на зазначене, просив суд, задовольнити позов з урахуванням зменшених позовних вимог, а саме: стягнути з відповідача на його користь інфляційні втрати у розмірі 1196757,85 грн. та три проценти річних у розмірі 668922,41 грн. за невиконання грошового зобов`язання, а також покласти на відповідача судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року зазначений вище позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати у розмірі 1196757,85 грн. та три проценти річних у розмірі 668922,41 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 11350 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм процесуального права, з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції прийняв рішення в умовах, коли він не з`явився в судове засідання та повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Просив суд, рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що відповідач не надає жодного конкретного доводу, в чому саме на його думку полягає незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Вказує, що відповідач та його представник систематично не з`являлися в судові засідання у даній справі протягом року, надаючи суду першої інстанції документи незрозумілого походження та достовірності на підтвердження своїх «хвороб».

Наголошує, що клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи від 23 січня 2024 року було подано до суду першої інстанції через канцелярію, як вбачається зі штампу у верхньому лівому кутку документа, і про що також зазначено в тексті апеляційної скарги.

Таким чином, представник відповідача, який захворів і не зміг взяти участь у судовому засіданні по справі, особисто приїхати до суду першої інстанції і подав зазначене вище клопотання, проте взяти участь у судовому засіданні не зміг.

Так само недоречним вбачає і твердження відповідача про те, що він не подав до суду відзив на позовну заяву з поважних причин.

Відповідач не зазначає ані про ці «поважні» причини неподання відзиву на позовну заяву, ані про те, яким чином неподання ним відзиву впливає на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

А відтак, подання апеляційної скарги відповідачем це лише намагання відповідача затягнути час та відстрочити виконання рішення суду першої інстанції.

Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року залишити без змін.

В судове засідання сторони не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 24 квітня 2019 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір позики, за умовами п. 1 якого позичальник позичив (взяв у борг) у позикодавця суму в розмірі 9990000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 370000 доларів США.

Відповідно до п. 2.1 зазначеного договору позики, позичальник свідчить та заявляє, що отримав суму позики повністю до підписання цього договору.

Згідно з п. 3 вказаного договору позики, позичальник зобов`язується повернути позикодавцю зазначений у п. 1 цього договору борг до дванадцятої години ранку 24 червня 2019 року; місце виконання зобов`язання - м. Київ.

Повернення позики відбувається наступним чином: не пізніше 24 травня 2019 року повинна бути повернена частина позики в розмірі 216000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 8000 доларів США; не пізніше 24 червня 2019 року повинна бути повернена частина позики в розмірі 9774000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 362000 доларів США.

03 червня 2021 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П. направлено відповідачу вимогу про виконання зобов`язань за договором позики від 24 квітня 2019 року, а саме, у строк не більше 31 дня з дати отримання цієї вимоги сплатити позивачу 9990000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 370000 доларів США. Цю вимогу відповідач отримав 04 червня 2021 року.

У заяві про зменшення позовних вимог позивач зазначає, що після звернення до суду з даним позовом 04 жовтня 2021 року він звернув стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, укладеного 24 квітня 2019 року між позивачем та АТ «ФК «Аверс № 1» на забезпечення виконання зобов`язань відповідача з повернення позивачу суми позики в розмірі 9990000 грн. за договором позики від 24 квітня 2019 року.

Предметом іпотеки за вказаним договором іпотеки є нежилі приміщення з №1 по №44 (групи приміщень № 300) (в літ. А) загальною площею 350,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .

У вимозі від 03 червня 2021 року позивач вимагав від відповідача у строк не більше 31 дня з дати отримання цієї вимоги сплатити позивачу заборгованість за договором позики від 24 квітня 2019 року в розмірі 9990000 грн., що за домовленістю сторін еквівалентно 370000 доларів США. У випадку невиконання або несвоєчасного виконання цієї вимоги позивач буде змушений розпочати процедуру примусового стягнення заборгованості шляхом прийняття у власність позикодавця предмета іпотеки або його продажу від його імені будь-якій особі - покупцеві на власний розсуд.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 жовтня 2021 року (індексний номер витягу: 277924124) власником нежилих приміщень з №1 по № 44 (групи приміщень № 300) (в літ. А) загальною площею 350,6 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки від 24 квітня 2019 року.

Оскільки позивач звернув стягнення на предмет іпотеки, основне зобов`язання відповідача перед позивачем за вказаним договором позики в розмірі 9990000 грн. є погашеним та в силу приписів ст. 36 Закону України «Про іпотеку» будь-які вимоги позивача щодо виконання основного зобов`язання є недійсними.

У заяві про зменшення позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача інфляційні втрати у розмірі 1196757,85 грн. та три проценти річних у розмірі 668922,41 грн. за невиконання грошового зобов`язання на підставі ст. 625 ЦК України.

У письмовій вимозі позивача до відповідача про усунення порушення основного зобов`язання зазначена сума як складова частина заборгованості відповідача за договором позики не зазначалась.

З доданого позивачем до позовної заяви розрахунку заборгованості, інфляційних втрат та 3 % річних за договором позики від 24 квітня 2019 року вбачається, що позивачем нараховані інфляційні втрати у розмірі 1196757,85 грн. та три проценти річних у розмірі 668922,41 грн. за період з травня 2019 року (строк першого платежу за договором позики) по вересень 2021 року (дата подання позивачем позову до суду у даній справі).

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов`язання - повернення позики, вимоги позивача про застосування до спірних правовідносин ст. 625 ЦК України та стягнення з відповідача інфляційних втрат і трьох процентів річних за несвоєчасне виконання ним грошового зобов`язання є обґрунтованими.

Заперечень, щодо правильності наданого позивачем розрахунку заборгованості, інфляційних втрат та 3% річних за договором позики від 24 квітня 2019 року відповідач не надав, доводи позивача, щодо розміру нарахованих інфляційних втрат та трьох процентів річних відповідачем не спростовані.

З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.

Згідно ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності до статті 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що умови договору позики від 24 квітня 2019 року належним чином не виконані, грошові кошти позивачу не були повернуті, а тому стягнення на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 інфляційних втрат та 3% річних на суму заборгованості за період з травня 2019 року (строк першого платежу за договором позики) по вересень 2021 року (дата подання позивачем позову до суду у даній справі) є обґрунтованими.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього ж Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання - повернення позики.

Так, відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у позивача наявні підстави вимагати від відповідача сплатити інфляційні втрати та 3% річних, передбачені ст. 625 ЦК України.

За змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі №758/1303/15-ц.

Таким чином, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 01 червня 2016 року у справі №3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року (справа №373/2054/16-ц) зазначила, що передбачене частиною другою ст. 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції прийняв рішення в умовах, коли він не з`явився в судове засідання та повідомив про причини своєї неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, оскільки як вбачається з матеріалів справи, відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, його представник ознайомлювався з матеріалами справи, був присутній на судовому засіданні 01 серпня 2022 року, мав можливість подати свої заперечення та відзив на позовну заяву, проте в судові засідання суду першої інстанції відповідач та його представник не з`являлися, відзив на позовну заяву в матеріалах справи відсутній.

Частиною 2 ст. 376 ЦПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність та обґрунтованість позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування правильного по суті рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.

Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 03 травня 2024 року.

Суддя-доповідач К.П. Приходько

Судді С.О. Журба

Т.О. Писана