Ухвала

Іменем України

17 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 214/4517/21

провадження № 61-4843ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року у складі судді: Ткаченка А. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 рокуу складі колегії суддів:Бондар Я. М., Зубакової В. П., Тимченко О. О., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 04 листопада 2019 року між ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_1 укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким позивач передав у власність позичальнику грошові кошти у сумі 519 501,02 грн, що згідно курсу НБУ на дату укладення договору становило 21 000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення 04 листопада 2020 року.

Відповідач ОСОБА_2 , як дружина позичальника, надала згоду на укладення цього договору. Однак після установленого договором строку відповідачі борг так і не повернули.

Посилаючись на порушення відповідачем ОСОБА_1 умов договору позики з приводу повернення позичених коштів, позивач просив суд стягнути на свою користь з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в солідарному порядку як з подружжя суму боргу 21 000,00 доларів США, що становить еквівалент 574 140 грн.

Рішенням Саксаганського районного суду Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 рокупозовні вимоги ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму заборгованості за договором позики від 04 листопада 2019 року у розмірі 21 000,00 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

04 листопада 2019 року між ОСОБА_3 , як позикодавцем, та ОСОБА_1 , як позичальником, укладено договір позики, посвідчений в нотаріальному порядку, та на укладення якого надала згоду дружина позичальника ОСОБА_2 ;

при солідарному стягненні боргу з подружжя, суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї;

відповідачами не спростовано наявність солідарного обов`язку відповідачів, як подружжя, на виконання умов договору позики від 04 листопада 2019 року. Тому оскільки доказів виконання відповідачами грошового зобов`язання до суду не надано, суд виходив з того, що борг позивачу не повернуто, і тому, позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики, є обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення. При цьому при розгляді даної справи, відповідачем в силу статті 81 ЦПК України не надано іншого розрахунку суми боргу (позики) на спростування правильності загальної суми боргу, нарахованої позивачем (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справа № 464/340/19 (провадження № 61-15222св20);

стосовно доводів представника відповідача щодо подвійного стягнення заборгованості у зв`язку з наявністю виконавчого напису нотаріуса, то суд першої інстанції зазначив, що відповідно до висновків, викладених у постановах Верховного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 201/11696/16-ц та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, сам по собі виконавчий напис нотаріуса - це розпорядження нотаріуса щодо стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, здійснене на документах, що встановлюють заборгованість (статті 87 Закону України «Про нотаріат»), а його вчинення є способом захисту цивільних прав стягувача в позасудовому (безспірному) порядку. Відтак від наявності виконавчого напису жодним чином не ставиться у залежність реалізація особою права на захист цих же порушених прав у судовому порядку, адже право на суд гарантоване статтею 55 Конституції України та є непорушним. Передумовою реалізації судового порядку стягнення заборгованості є спір, що склався між стягувачем та боржником із приводу заборгованості. Стягнення за виконавчим написом нотаріуса - це, по суті, підтвердження та посвідчення нотаріусом права стягувача на примусове стягнення безспірного боргу із зобов`язаної сторони, і таке посвідчення можливе за певних умов. При цьому відповідач ОСОБА_1 скористався своїм правом подання позову про визнання указаного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню у рамках судової справи № 214/6789/22 (провадження № 2/214/1828/23),про що було заявлено у судовому засіданні учасниками процесу. Подібні висновки були викладені неодноразово Верховним Судом стосовно одночасного стягнення боргу за основним зобов`язанням та звернення стягнення на предмет іпотеки, де Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19) зазначила, що «наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається в рахунок стягнення заборгованості за основним договором, а отже таке звернення стягнення не є додатковим стягненням, яке могло б розумітися як подвійне».

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Луценка С. А. залишено без задоволення, а рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що оскільки відповідачі не повернули грошові кошти, взяті в борг за нотаріально посвідченим договором позики, то вони повинні відповідати в солідарному порядку як подружжя, оскільки позика взята відповідачем ОСОБА_1 за нотаріально посвідченої письмової згоди дружини ОСОБА_2 в інтересах сім`ї;

також апеляційний суд зазначив, що судом першої інстанції правильно відхилено доводи представника відповідача щодо подвійного стягнення заборгованості у зв`язку з наявністю виконавчого напису нотаріуса, що не є перешкодою для звернення до суду із даним позовом з боку позивача, оскільки є спір і даний спір повинен бути вирішений в судовому порядку, а відповідач ОСОБА_1 оскаржив до суду цей виконавчий напис. Окрім цього, апеляційним судом зазначено, що під час апеляційного розгляду справи позивач ОСОБА_3 пояснив, що Саксаганським відділом ДВС у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області 21 листопада 2022 року за заявою ОСОБА_3 була прийнята постанова про повернення виконавчого документа стягувачу, ВП НОМЕР_1 перебуває у стані «завершено». На час ухвалення оскаржуваного судового рішення виконавчий напис від 18 листопада 2021 року про стягнення боргу був повернутий стягувачу без виконання, а виконавче провадження закрито, що підтверджено доданими до відзиву на апеляційну скаргу доказами, зокрема постановою про повернення виконавчого документа стягувану від 21 листопада 2022 року та відомостями з автоматизованої системи виконавчого провадження, тому твердження сторони відповідача про подвійне притягнення до відповідальності не відповідає дійсним обставинам справи;

таким чином, апеляційний суд зробив висновок про те, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, повно, всебічно та обґрунтовано встановив обставини справи, надав належну оцінку наявним у справі доказам, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про задоволення позову, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 29 березня 2024 року засобами поштового зв`язку подали до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, уякій просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

У клопотанні, яке міститься у касаційній скарзі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що повний текст постанови отримано поштою 04 березня 2024 року. На підтвердження указаних обставин суду надано супровідний лист Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року про направлення учасникам справи копії постанови та конверт, адресований Дніпровським апеляційним судом ОСОБА_1 з номером штрихкодового ідентифікатора № 0600251740728.

Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року).

Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення (частина друга статті 390 ЦПК України).

Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у касаційній скарзі зазначають неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 19 березня 2021 року у справі № 300/195/20; від 22 грудня 2020 року у справі № 260/1743/19; у справі № 638/3792/20.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди помилково послалися на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 201/11696/16-ц та від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, оскільки у цьому випадку виконавчий напис пред`явлено до виконання під час розгляду справи, а іпотечний договір сторони не укладали;

рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року у цій справі відповідач вдруге притягнутий до цивільно-правової відповідальності щодо стягнення 21 000,00 доларів США, оскільки ці ж самі кошти стягнуто за виконавчим написом нотаріуса;

статтею 61 Конституції України встановлено заборону саме «подвійного», а не «повторного» притягнення до відповідальності. Застосування зазначеного конституційного положення не залежить від того, за яким рішенням особу було притягнуто до відповідальності раніше (постанова Верховного Суду від 19 березня 2021 року у справі № 300/195/20);

суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення (правова позиція Верховного Суду у справі № 638/3792/20);

судами не взято до уваги, що позивач має намір завдати шкоди відповідачу шляхом отримання другого виконавчого документу за одним і тим самим договором позики і помилково застосував статтю 55 Конституції України замість частини третьої статті 16 ЦК України та статті 61 Конституції України.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що 04 листопада 2019 року між позивачем ОСОБА_3 , як позикодавцем, та відповідачем ОСОБА_1 , як позичальником, укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Чорною О. С. за реєстраційним номером 1574.

У договорі позики від 04 листопада 2019 року сторони домовилися проте, що:

позикодавець ОСОБА_3 передав у власність позичальнику ОСОБА_1 , а позичальник ОСОБА_1 отримав від позикодавця ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 519 501,02 грн згідно офіційного курсу НБУ на 04 листопада 2019 року ця сума становить 21 000,00 доларів США строком та кінцевим терміном виплати боргу до 04 листопада 2020 року (пункт 1);

договір позики є безвідсотковим, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснений не пізніше 04 листопада 2020 року (пункт 2).

Суди встановили, що дружини сторін договору висловили свою згоду на укладення договору, у тому числі й відповідач ОСОБА_2 - на отримання грошей та укладення договору, що підтвердилось письмовою заявою-згодою, справжність підпису на якій засвідчено в нотаріальному порядку.

18 листопада 2021 року приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Чорною О.С. було вчинено виконавчий напис на договорі позики від 04 листопада 2019 року, зареєстрований за №1788, про стягнення із боржника ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості в сумі 564 170,07 грн, з яких - 519 501,02 грн (еквівалентно 21 000 доларів США по курсу НБУ станом на 04 листопада 2019 року) грошові кошти одержані боржником від позичальника за договором, 44 669,05 грн - інфляційні нарахування, встановлені за домовленістю сторін, строк стягнення з 04 листопада 2019 року по 04 листопада 2020 року.

Постановою державного виконавця Саксаганського відділу ДВС у м. Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Синявської С. П. від 08 листопада 2022 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 1788 від 18 листопада 2021 року.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 25 грудня 2023 року у справі № 214/6789/22 в задоволенні позовних вимог представника позивача ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Криворізького міського нотаріального округу Чорна О. С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України).

Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що «залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що: з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов`язався повернути їх до 05 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 "бере" у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів; договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною - ОСОБА_2 - і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов`язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти. Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики. Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов`язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо. Позичальник свої зобов`язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який: не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику; не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування».

У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що:

«у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18) зроблено висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712 цс 19) зазначено, що:

«69. Окремо, зважаючи на доводи відповідачів щодо можливості подвійного стягнення боргу з огляду на звернення стягнення на підставі виконавчого надпису нотаріуса, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що кредитор не може бути обмежений у виборі застосованого способу задоволення своїх вимог до боржника, в той час як контроль за недопустимістю подвійного стягнення заборгованості в межах своїх повноважень здійснює як державний (приватний) виконавець, так і суд в рамках судового контролю за виконанням судових рішень».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Встановивши, що одержаних в позику коштів позичальник не повернув, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позову.

Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 19 березня 2021 року у справі № 300/195/20; від 22 грудня 2020 року у справі № 260/1743/19; у справі № 638/3792/20 необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Поновити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року.

Відмовити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 13 лютого 2024 рокуу справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков