Справа №2-132/07
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 червня 2007 року. Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська у
складі головуючого
судді Чебикіна В.П.
при секретарі - Гасінбергер М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті
Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ВАТ
“Дніпрометиз” “Про відшкодування шкоди, спричиненої при виконані трудових
відношень та поновлені на роботі з виплатою середнього заробітку, а також про
стягнення моральної шкоди” ,-
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом, посилаючись на те,
що він з 22 серпня 1991 року по 26 березня 1998 року працював волочильником
4-го розряду стале -дротового цеху №2 ВАТ “Дніпрометиз”. 09 грудня 1997 року
він при виконані службових обов'язків отримав на підприємстві ВАТ “Дніпрометиз”
виробничу травму хребта (грижа диску). Наказом голови правління ВАТ
“Дніпрометиз” він був звільнений з роботи на підставі статті 40 пункту 2 КЗпП
України за станом здоров'я, після чого виплати по лікарняних листах була
зупинена. Йому пропонувалася робота пакувальника або слюсаря з різким зниженням
заробітної плати. Він відмовився, так як йому не була встановлена стійка втрата
працездатності. Тільки при встановлені якої він мав бути звільнений з
вищевказаних підстав. До цього часу відсоток втрати його працездатності не
встановлений. Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська
від 24.10.2005 року встановлено, що що 09.12.1997 року він отримав виробничу
травму (грижу диска). Внаслідок цієї травми він був позбавлений своєї роботи та
можливості, як чоловік, виконувати важкі фізичні роботи у сім'ї та на садової
дільниці. Він не в змозі підняти відро води або вимити підлогу. Він постійно
відчуває цей свій фізичний недолік, що спричиняє йому великі моральні
страждання. У своїй позовній заяві позивач ОСОБА_1 прохав в судовому
порядку визнати наказ № 56 від 26.03.1998 року по ВАТ “Дніпрометиз” про його
звільнення по ст.40 п.2 КЗпП України таким, що суперечить закону та є
необґрунтованим; визнати формулювання причин звільнення по ст.40 п.2 КЗпП
України такими, що не відповідають закону і анулювати цей запис у трудовій
книжці; винести рішення про його поновлені на роботі та виплатити йому середній
заробіток у сумі 227 360 грн.; стягнути з ВАТ “Дніпрометиз” на його користь
відшкодування морального збитку у розмірі 227 360 грн.; прохав поновити йому
строк для звернення до суду в частині поновлення на роботі та винести рішення
про його поновлення на роботі, посилаючись на те, що увесь цей час з березня
1998 року і по цей час Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська
розглядав його позов до ВАТ “Дніпрометиз” “Про визнання необґрунтованим відмови
власником підприємства в складані акту про нещасний випадок на виробництві, про
відшкодування збитку, заподіяного при виконані трудових обов`язків”.Крім того,
він 19.01.2006 року звернувся в суд першої інстанції про перегляд рішення
Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24.10.2005 року по
справі за його позовом до ВАТ “Дніпрометиз” по встановленню факту травми хребта
на виробництві 09.12.1997 року та відшкодуванню збитку у зв'язку із цією
травмою в частині виділення в окреме провадження вимог про відшкодування
шкоди.
Представник відповідача ВАТ “Дніпрометиз” позов не визнав.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, вважає,
що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 22
серпня 1991 року по 26 березня 1998 року працював на підприємстві ВАТ
“Дніпрометиз”.
09.12.1997 року при виконанні своїх службових обов'язків волочильника
ОСОБА_1 отримав травму (грижа диску). Далі він знаходився на лікарняних
листках за тимчасовою непрацездатністю включно по 12.02.1998 року. На підставі
довідки ВКК № 163 від 23.03.1998 року ОСОБА_1 була запропонована
легка праця без фізичних навантажень поза 5 кг, переохолоджень та нахилів
тулуба на строк з 12.02.1998 року по 12.03.1998 року (а.с.16). ОСОБА_1
була надана робота на рекомендованих умовах на строк який був вказаний у
довідці №66. На підставі довідки ВКК № 163 від 23.03.1998 року ОСОБА_1
вже не мав можливості працювати волочильником (а.с.16). 23.03.1998 року йому
була запропонована робота у якості слюсаря-ремонтника РМЦ, пакувальника
електродного цеху. Від запропонованих вакансій ОСОБА_1 відмовився,
мотивуючи тим, що він знайшов собі роботу. В зв'язку з чим був укладений
відповідний акт, в якому позивач власноручно зробив відмітку про відмову від
запропонованих вакансій (а.с.17).
26.03.1998 року позивач ОСОБА_1 за згодою профспілкової
організації був звільнений ( наказ №56) на підставі п.2 ст.40 КЗпП України (
за станом здоров'я, який перешкоджає продовженню роботи, а від запропонованої
роботи він відмовився). З наказом про звільнення він був ознайомлений в цей же
день, а 01.04.1998 року отримав копію цього наказу (а.с.18-19).
25.06.1998 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовними
вимогами про: визнання необґрунтованою відмови адміністрації ВАТ “Дніпрометиз”
у складані акту про нещасний випадок на виробництві по формі н-1 та про зобов'
язання відповідача скласти акт; про визнання необґрунтованим наказу № 56 від
26.03.1998 року про його звільнення за п.2 ст.40 КЗпП України, як такого, що
суперечить закону; про стягнення з ВАТ “Дніпрометиз” на його користь одноразову
допомогу в розмірі 100 середньомісячних заробітних плат, моральної шкоди у
розмірі 2500 грн., та витрат на правову допомогу.
В процесі розгляду цивільної справи (№2-76/2005) ОСОБА_1 доповнив
свої позовні вимоги в частині: обов'язку ВАТ “Дніпрометиз” на підставі висновку
ЛКК № 163 МСЧ НТЗ від 23.03.1998 р. виплатити середній заробіток з 27.03.1998
року до дня встановлення МСЕК групи інвалідності; обов'язку ВАТ “Дніпрометиз” з
моменту встановлення йому МСЕК групи інвалідності відшкодувати шкоду по
трудовому каліцтву на його користь в розмірі середнього заробітку. В
подальшому позивач ОСОБА_1 відмовився від цих позовних вимог і прохав
лише встановити факт нещасного випадку на виробництві, що зазначено в рішенні
Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24.10.2005 року у
справі №2-76/2005 (а.с.5), яке вступило в законну силу 03.11.2005 року.
Вдруге з аналогічними вимогами позивач ОСОБА_1 звернувся до суду
15.03.2006 року, в зв'язку з чим була порушена цивільна справа №2-132/07 (на
цей час №2-132/07).
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 в обґрунтування своїх
позовних вимог пояснив, що його 26.03.1998 року незаконно звільнили за п.2 ст.
40 КЗпП України, оскільки дана стаття не може бути підставою для звільнення при
тимчасовій втраті працездатності. Згідно закону перевід на іншу роботу можливий
тільки при наявності згоди працівника. При відсутності такої згоди працівникові
повинен бути виданий листок непрацездатності й призначено допомогу із
соціального страхування. За робітниками які втратили працездатність у зв'язку
із травмою на виробництві, зберігається місце роботи й средній заробіток на
весь строк до поновлення працездатності або встановлення стійкої втрати
працездатності. Таким чином, вважав позивач, якщо він дав свою згоду на
перехід на роботу за рекомендацією ЛКК, то його право в частині збереження
заробітку були б порушені ( він одержував би середній заробіток тільки
протягом двох тижнів від дня переходу, а у випадку виробничої травми
одержував би середній заробіток на увесь час виконання нижчеоплачиваемої
роботи). З вини відповідача він втратив свій заробіток (дохід), тому
відповідач повинен відшкодувати йому середньомісячний заробіток, який становив
488 грн. З урахуванням підвищувальних коефіцієнтів становить 1371 грн.82 коп.(
488 х 1,41 х 1,04 х 1,11 х 1,155 х 1,11 х 1, 11 х 1,07 х 1,07 х 1,06 = 1371,
82). Якщо середньомісячний заробіток (дохід) постраждалого менше п'ятикратного
розміру заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється
виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати. Розмір
мінімальної заробітної плати із квітня 2007 року становить 420 грн. П'
ятикратний розмір мінімальної заробітної плати становить 2100 грн. (420 х 5 =
2100), що більше його (позивача) середнього заробітку, що він мав перед
ушкодженням здоров'я. Він був звільнений 26 березня 1998 року, а остаточний
розрахунок одержав 17 квітня 1998 року. Загальна заборгованість відповідно до
його розрахунків становить на 25 квітня 2007 року 227 360 грн. (108 місяців і 8
днів, 108 х 2100 + 8 х 2100 : 30 = 227 360). Він оцінює свій моральний збиток
також у сумі 227 360 грн. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач ОСОБА_1 вважає, що необхідно застосувати норми ст.ст. 450, 455, 456 ЦК України в
редакції 1963 р. та ст.ст. 22, 23, 1167, 1187, 1195, 1197 ЦК України 2003
року, ст.ст.40, 153, 171, 233, 234, 235, 237-1 КЗпП України, ст.ст. 9, 22
Закону України “Про охорону праці”, п.6 Правил відшкодування власником
підприємства, установи й організації або вповноваженим їм органом збитку,
заподіяного працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням їм
трудових обов'язків, які затверджені Постановою Кабінету Міністрів № 472 від
23.06.1993 року, ст.ст. 43, 46 Конституції України.
Представник відповідача, заперечуючи проти позовних вимог, в судовому
засіданні пояснив, що постійна (стійка) непрацездатність визначається МСЕК і
підтверджується довідкою МСЕК. Тимчасова непрацездатність підтверджується
листком непрацездатності, виданим відповідною лікувальною установою. ОСОБА_1 був тимчасово непрацездатним з 09.12.1997 року по 12.02.1998року. На
підставі довідки ЛКК № 66 від 11.02.1998 року позивачу рекомендована легка
праця без фізичних перевантажень більше 5 кг., переохолоджень та нахилів тулуба
на строк з 12.02.1998 року до 12.03.1998 року. Така робота ОСОБА_1
була надана. На підставі довідки ЛКК № 163 від 23.03.1998 року ОСОБА_1
працювати волочильником не міг, йому рекомендовано працевлаштування на роботу
без фізичних навантажень, вібрацій, переохолоджень, вимушеного положення тіла з
23.03.1998 року постійно. Згідно з рекомендаціями ЛКК, позивачу 23.03.1998 року
була запропонована робота слюсарем-ремонтником РМЦ та пакувальника електродів.
Інших вакансій не було. Від запропонованих вакансій ОСОБА_1 відмовився,
мотивуючи це тим, що роботу він знайшов. За цим фактом було складено акт, в
якому позивач власноручно зробив відмітку про відмову від запропонованих
вакансій. 26.03.1998 року позивач за погодженням з профспілковим комітетом був
звільнений по п.2 ст. 40 КЗпП України за станом здоров'я, що перешкоджає
продовженню цієї роботи, оскільки власник не міг забезпечити його роботою,
рекомендованою ЛКК. З наказом про звільнення він був ознайомлений в цей же
день, а 01.04.1998 року отримав копію цього наказу (а.с.19). Таким чином,
вважав представник відповідача, ОСОБА_1 на момент звільнення був
працездатним, але його працездатність було дещо обмеженою, оскільки за
рекомендацією ЛКК (довідка ЛКК №163 від 23.03.1998 року) він не міг працювати
волочильником. Від запропонованої роботи, згідно з рекомендаціями ЛКК, позивач
відмовився; факт того, що захворювання, виявлене у ОСОБА_1, є
виробничою травмою також встановлений не був, тому обмежень, передбачених п.5
ст.40 КЗпП України, ч.3 ст.40 КЗпП України , не було, тому не було й перешкод
для звільнення по п.2 ст.40 КЗпП України. Факт того, що грижа диску виявлена у
ОСОБА_1 09.12.1997 року виникла при виконанні ним своїх службових обов'
язків та захворювання, виявлене у нього 09.12.1997 року є нещасним випадком на
виробництві встановлено судом тільки через 8 років судового розгляду та
зазначено в рішенні Індустріального районного суду від 24.10.2005 року (а.с.5).
Представник відповідача в зв'язку з цим вважає, що наявність цього рішення не
може бути підставою для визнання звільнення незаконним, тому що на момент
звільнення 26.03.1998 року таких відомостей не було. ВАТ “Дніпрометиз”,
приймаючи рішення про звільнення, керувалося виключно КЗпП України та
висновками ЛКК (під сумнів які ніхто не ставив і не ставить). Трудове
законодавство забороняє роботодавцю пропонувати працівнику роботи, що
протипоказані йому за станом здоров'я. ОСОБА_1 робота волочильником за
висновком ЛКК від 23.03.1998 року протипоказана постійно. Тому неможливо
поновити ОСОБА_1 на роботі волочильником, так як він волочильником
працювати не може. Далі представник відповідача пояснив, що посилання позивача
як на правову підставу своїх позовних вимог на норми ст.ст. 450, 455, 456 ЦК
України редакції 1963 року та на ст.ст. 22, 23, 1167, 1187, 1195, 1197 ЦК
України редакції 2003 року не є правильним, так як ці норми в даному випадку
застосувати неможливо з наступних причин: по-перше, правовідносини між
позивачем і відповідачем виникли до вступу в силу ЦК України редакції 2003
року; по - друге, між позивачем і відповідачем існували трудові правовідносини,
які регулюються нормами трудового права, а не цивільного; по-третє, норми цих
статей розміщені в підрозділі 2 розділу Ш ЦК України та вони регулюють
позадоговірні (деліктні) правовідносини, тобто ті відносини, в яких сторони не
пов'язані між собою договором. У іншому випадку між позивачем і відповідачем
існували трудові відносини на підставі трудового договору, по якому на сторони
покладаються певні права й обов'язки; по-четверте, норма статті 1187 ЦК України
визначає відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки, у разі
заподіяння ним шкоди в позадоговірних цивільних правовідносинах. Між позивачем
та відповідачем існували трудові правовідносини. Питання про відповідальність
роботодавця при заподіянні шкоди життю чи здоров'ю працівника вирішується
відповідно до законодавства про працю; по-п'яте, на цих же підставах неможливе
застосування норм ст.1167 ЦК України про відшкодування моральної шкоди ; по-
шосте, статті 1195 та 1197 ЦК України регулюють позадоговірні відносини по
відшкодуванню шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я та
відносини по визначенню середньомісячного заробітку потерпілим, які не
перебували (ють) із заподіювачем шкоди в трудових відносинах, що робить
неможливим застосування цих норм як при визначені обов'язку відшкодування шкоди
так і розрахунку середньомісячного заробітку у справах про відшкодування шкоди,
завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я при виконанні трудових обов'
язків, та тим більше у справах про поновлення на роботі. Таким чином, вважає
представник відповідача, виходячи з наведеного, розрахунок середньомісячного
заробітку та загальної заборгованості у сумі 227 360 грн., здійснений позивачем
на підставі ст. 1197 ЦК України, є необґрунтованим і безпідставним. Далі
представник відповідача пояснив і окремо зазначив, що позивач, ставлячи вимоги
про поновлення на роботі, просить суд стягнути з ВАТ “Дніпрометиз” на його
користь відшкодування шкоди, завданого йому каліцтвом, у сумі середньомісячного
заробітку 227 360 грн. Відносно вимог позивача про необхідність поновлення
строку для звернення до суду в частині поновлення на роботі, представник
відповідача пояснив, що ст.233 КЗпП України встановлює місячний строк для
звернення до суду у справах про звільнення з дня вручення копії наказу про
звільнення. Позивача за погодженням з профспілковим комітетом було звільнено
26.03.1998 року за п.2 ст.40 КЗпП України (за станом здоров'я). З наказом про
звільнення він був ознайомлений в цей же день, а 01.04.1998 року отримав копію
цього наказу. До суду позивач звернувся 25 червня 1998 року, тобто через три
місяці після отримання копії наказу про звільнення. Причому в подальшому
позивач відмовився від цих позовних вимог і прохав лише встановити факт
нещасного випадку на виробництві. Рішення Індустріального районного суду міста
Дніпропетровська від 24.10.2005 року набрало законної чинності 03.11.2005 року.
Позивач ОСОБА_1 15.03.2006 року вдруге звернувся до суду з
аналогічними позовними вимогами, тобто через 4,5 місяців з дати, коли йому
стало відомо про порушення його прав. Посилаючись на наведене, представник
відповідача пояснив, що строк для звернення до суду ОСОБА_1 вважається
пропущеним без поважних причин і поновленню не підлягає. Представник
відповідача також пояснив, що позовні вимоги відносно стягнення моральної
шкоди у розмірі 227 360 грн. не визнаються, так як позивач причиною моральних
страждань визначає виробничу травму і пов'язані з цим певні життєві обмеження
та фізичний біль, на який він страждає у наслідок цієї травми, тобто ці
моральні страждання є наслідком виробничої травми та не стосуються звільнення.
Представник відповідача також пояснив, що на його думку підстав для зміни
формулювання причин звільнення немає, оскільки п.2 ст.40 КЗпП України
передбачає можливість звільнення за станом здоров'я, а згідно довідки ЛКК № 163
від 23.03.1998 року ОСОБА_1 волочильником працювати не має можливості
внаслідок стану свого здоров'я, який перешкоджає йому виконувати свої трудові
обов'язки. З урахуванням наведеного представник відповідача вважає, що наказ №
56 від 26.03.1998 року про звільнення позивача ОСОБА_1 з роботи на
підставі п.2 ст.40 КЗпП України є законним.
З урахуванням наведеного, суд вважає, що доводи позивача ОСОБА_1
в обґрунтування своїх позовних вимог в судовому засіданні свого підтвердження
не знайшли, та не можуть бути прийняті до уваги судом.
Доводи представника відповідача - ВАТ “Дніпрометиз” в обґрунтування своїх
заперечень проти позовних вимог знайшли своє підтвердження в судовому
засіданні, та можуть бути покладені в основу прийняття рішення по справі. У
позові ОСОБА_1 потрібно відмовити з наступних підстав:
- відповідно до вимог ст.233 КЗпП України ОСОБА_1 пропущено
місячний строк для звернення до суду з позовом відносно звільнення з роботи без
поважних на те причин;
- положення п.2 ст.40 КЗпП України передбачають можливість звільнення з
роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу працівника, який не
може за станом здоров'я виконувати обов'язки, покладені на нього трудовим
договором. Відповідно до п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від
06.11.1992 року “Про практику розгляду судами трудових спорів” щодо звільнення
за п.2 ст.40 КЗпП України зазначається, що суд може визнати правильним
припинення трудового договору в тому випадку, якщо встановить, що воно
проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок
недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності)
працівник не може належним чином виконувати покладені на нього трудові обов'
язки, або їх виконання протипоказано за станом здоров'я . Висновком медико-
соціальної експертизи від 09.10.2006 року № 144 процент втрати працездатності
позивача ОСОБА_1 встановлений не був (а.с.37-38);
- формулювання причин звільнення за станом здоров'я відповідає п.2 ст.40
КЗпП України та відповідає фактичним обставинам ;
- підстав для стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди
не мається, це також підтверджується висновком медико-соціальної експертизи
від 09.10.2006 року №144 (а.с.37-38);
- норми статей 22, 23, 268, 1167, 1187, 1195, 1197 ЦК України, на які
посилається позивач ОСОБА_1 не можуть бути застосовані при розгляді
трудового спору. Позивач посилається на положення п.6 “Правил відшкодування
власником підприємства, установи та організації чи уповноваженим ним трудових
обов'язків”, затверджених постановою КМУ № 472 від 23.06. 1993 року, згідно з
яким за потерпілим, тимчасово переведеним за його згодою на легшу
нижчеоплачувану роботу, зберігається середньомісячний заробіток на термін,
визначений лікарсько-консультаційною комісією (ЛКК), або до встановлення МСЕК
стійкої повної (часткової) втрати професійної працездатності. Необхідність
переведення потерпілого на іншу роботу, її тривалість та характер
установлюються ЛКК. Якщо у встановлений ЛКК термін власник не запропонував
потерпілому відповідної роботи, йому виплачується середньомісячний заробіток. У
даному випадку відповідно до пропозицій ЛКК відповідачем позивачу була
запропонована інша робота з меншим навантаженням, але позивач від цієї
пропозиції відмовився, що підтверджується документально. Тому відповідач
вирішив це питання відповідно до законодавства про працю. Разом з тим,
положення Правил застосовуються у випадку, якщо працівнику заподіяно шкоду
каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових
обов'язків. Після проведеного службового розслідування заяви позивача по
травмі 09.12.1997 року комісією було відмовлено в складані акту за формою н-1,
мотивуючи тим, що захворювання у ОСОБА_1 є загальним та не пов'язане з
виробництвом. Всі ці питання були досліджені Індустріальним районним судом
міста Дніпропетровська по цивільній справі №2-76/2005 між тими ж сторонами, про
той самий предмет і з тих самих підстав і за його результатом було винесене
рішення від 24.10.2005 року. Таким чином, факт, що грижа диску виникла у
ОСОБА_1, як захворювання від нещасного випадку на виробництві , був
встановлений тільки через 8 років судового розгляду , та зазначено в рішенні
Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24.10.2005 року по
справі №2-76/2005. Суд вважає, що наявність цього рішення не може бути
підставою для визнання звільнення незаконним, так як на момент звільнення
26.03.1998 року такими даними ніхто не володів. ВАТ “Дніпрометиз”, приймаючи
рішення про звільнення, керувалося виключно Кодексом Законів про працю України
та висновками ЛКК, які є об'єктивними, та ніким не були оскаржені. Частина 2
статті 5 Закону України “Про охорону праці” від 14.10.1992 року забороняє
роботодавцю пропонувати працівнику роботи, що протипоказані йому за станом
здоров'я. ОСОБА_1 робота волочильника за висновком ЛКК від 23.03.1998
року протипоказана постійно. З урахуванням наведеного, суд вважає, що неможливо
поновити позивача на роботі у якості волочильника.
В процесі розгляду в Індустріальному районному суді міста
Дніпропетровська цивільної справи між тими ж сторонами, та по тому ж самому
предмету і на тих же підставах ОСОБА_1 в частині матеріальних вимог до
ВАТ “Дніпрометиз”, а саме: поновлення на роботі, визнання необґрунтованим
наказу № 56 від 26.03.1998 року про звільнення ОСОБА_1 відповідно з п.
2 ст.40 КЗпП України, виплаті середнього заробітку, виплати суми відшкодування
шкоди, виплати моральної шкоди - відмовився і це зазначено в рішенні
Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 24.10.2005 року у
справі № 2-76/2005. Відповідно до п.3 ч.1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою
закриває провадження у справі якщо позивач відмовився від позову і відмова
прийнята судом. Згідно ч.3 ст.206 ЦПК України у разі закриття провадження у
справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами,
про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 3, 7, 14, 57, 58, 197, 205,
206, 208, 212, 214, 215 ЦПК України, ст.ст. 40, 233, 237-1 КЗпП України, ст.5
Закону України “Про охорону праці”, п.21 Постанови Пленуму Верховного Суду
України №9 від 06.11.1992 року “Про практику розгляду судами трудових спорів”,
суд -
В И Р І Ш И В :
ОСОБА_1 у позові до ВАТ “Дніпрометиз” про визнання
необгрунтованим наказу № 56 від 26.03.1998 року по ВАТ “Дніпрометиз” про його
звільнення на підставі п.2 ст.40 КЗпП України, як такого, що суперечить закону;
про визнання формулювання причин звільнення по п.2 ст.40 КЗпП України таким,
що не відповідає закону і анулювання цього запису у трудовій книжці; про
винесення рішення про поновлення на роботі та сплаті йому середнього заробітку
у сумі 227 360 грн.; про стягнення на його користь з ВАТ “Дніпрометиз”
відшкодування моральної шкоди в сумі 227 360 грн.; про поновлення строку для
звернення до суду із позовною заявою - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду
Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подачі у 10-денний
строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням
після цього протягом 20 днів апеляційної скарги.
Суддя: В.П.Чебикін