Справа № 22-1458 - 2010 р. Головуючий у 1-й інст. – Бердій М.А.
Категорія № 57 Доповідач - Оніпко О.В.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 жовтня 2010 р. м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Рівненської області в складі :
Головуючого судді - Оніпко О.В.
Суддів - Григоренка М.П., Ковалевича С.П.
При секретарі - Сеньків Т.Б.
З участю представників - адвокатів ОСОБА_1,
ОСОБА_2
розглянула у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду від 1 липня 2010 р. в справі за позовом ОСОБА_4 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , виконкому Рівненської міської ради про визнання об»єктом спільної часткової власності квартири, визнання за нею, неповнолітнім сином ОСОБА_5 та ОСОБА_3 права власності на 1/ 3 частину квартири за кожним та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру.
Заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з”явились у судове засідання, дослідивши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів , -
в с т а н о в и л а :
Рішенням Рівненського міського суду від 1 липня 2010 р. позов ОСОБА_4 задоволено частково: визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_3 та визнано недійсним свідоцтво про право власності на вказане житло серії САС № 781755 від 13.10.2009 р., видане на ім»я ОСОБА_3
В поданій на рішення апеляційній скарзі відповідач вважає його незаконним , оскільки висновки суду грунтуються на припущеннях. Суд всупереч вимогам закону визнав свідоцтво про право на житло недійсним за правилами недійсності правочинів.
Невірно визначено судом початок перебігу строку позовної давності. Хоча свідоцтво було видане йому у 2009 р., оскільки згідно з ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 12.06.2007 р. за позовом ОСОБА_4 до нього про переведення прав та обов»язків позичальника, судом зазначено, що вимог щодо визнання спільною сумісною власністю подружжя одержаного за укладеною в інтересах сім»ї угодою, грошей, майна та його розподілу позивачка не заявляла.
І на даний час позов про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, одержаного за угодою, укладеною в інтересах сім»ї, відсутній.
Позов про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру був пред»явлений ОСОБА_4 ще у 2005 р. А тому, пред»явивши даний позов 4.06.2009 р., вона пропустила строк позовної давності.
Висновок суду про те, що оскільки одним із подружжя було укладено договір в інтересах сім»ї, то спірна квартира, одержана за даним договором є об»єктом права спільної сумісної власності, зроблено всупереч вимогам ч.4 ст. 65 СК України, згідно з якою договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім»ї, створює обов»язки для другого з подружжя, якщо майно одержане за договором, використане в інтересах сім»ї.
4.12.2003 р. між ним та Рівненським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву було укладено кредитну угоду № 41 та надано кошти для будівництва квартири. Будинок зданий в експлуатацію у травні 2009 р. , тобто, після розірвання шлюбу у 2005 р. Ні позивачка, ні син в даній квартирі не проживали, таким чином, вона не використовувалась в інтересах сім»ї, за кредитною угодою обов»язків для ОСОБА_4 не створює та не є об»єктом спільної сумісної власності подружжя.
Просить рішення скасувати, ухвалити нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити.
Апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, а рішення суду 1-ї інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_4 – скасуванню з ухваленням нового рішення в справі, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що 4.12.2003 р. між Рівненським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву , ОСОБА_3 та ТзОВ « Рівненський МЖК» був укладений договір № 10-41 про дольову участь в будівництві житла ( а.с. 34 -36) та кредитна угода від 4.12.2003 р. № 41 між Рівненським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву та сім»ї в особі ОСОБА_3 на будівництво житла, площею 51, 88 кв.м за адресою : АДРЕСА_1 ( а.с. 28- 33 ).
У жовтні 2003 р. сторонами був сплачений попередній внесок в розмірі 19 268 грн.
Згідно із свідоцтвом серії НОМЕР_1 , 26.05.2005 р. шлюб між сторонами розірвано ( а.с. 23).
19.05.2009 р. ТзОВ « Рівненський МЖК» з однієї сторони та Державна спеціалізована фінансова установа « Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» і ОСОБА_3 – з іншої, склали акт приймання –передачі житла – квартири АДРЕСА_1, вартістю 103 061 грн. ( а.с. 81).
13.10.2009 р. на ім»я ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру ( а.с. 74 - 75).
20.05.2009 р. ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_3, виконкому Рівненської міської ради про визнання за нею та неповнолітнім сином ОСОБА_5 права власності за кожним на 1/ 3 частину квартири АДРЕСА_1 та про припинення права власності відповідача на житло.
12.10.2010 р. ОСОБА_4 подала до суду доповнення і зміни до позовної заяви та просила суд визнати об»єктом спільної часткової власності спірну квартиру та визнати за нею, сином ОСОБА_5 та відповідачем право власності на 1/ 3 частину квартири – за кожним; визнати недійсним свідоцтво про право власності на вказане житло , видане на ім»я відповідача, позовні вимоги про припинення права власності ОСОБА_3 на квартиру – залишити без розгляду ( а.с. 87-88) .
Задовольняючи позов ОСОБА_4 шляхом визнання спірної квартири спільною сумісною власністю сторін, суд 1-ї інстанції вийшов за межі пред»явленого позову, чим порушив вимоги ч. 1 ст. 11 ЦПК України, оскільки ОСОБА_4 з даними позовними вимогами до суду не зверталась.
Як зазначено вище, шлюб між сторонами було розірвано 25.05.2005 р.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 60 СК України , майно, набуте подружжям за час шлюбу , належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності .
У відповідності до вимог ч. 2, ч. 4 ст. 356 ЦК України, майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності .
Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Судом встановлено, що будинок, у якому розташовано спірну квартиру був зданий в експлуатацію у 2009 р. і 13.10.2009 р. ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на житло.
Згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).
Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Таким чином, судом встановлено, що право власності на спірну квартиру зареєстровано за відповідачем 13.10.2009 р.
У зв»язку з наведеним, висновок суду 1-ї інстанції про те, що спірне майно – квартира – є майном, набутим сторонами під час перебування їх у шлюбі , не відповідає вимогам закону та обставинам справи.
Та обставина, що під час перебування сторін у шлюбі, відповідачем у 2003 р. було укладено вищевказані угоди та сплачено перший внесок в сумі 19 268 грн., не свідчить про те, що у позивачки виникло право власності на частку у цій квартирі.
Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4.10.1991 р. № 7 « Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» встановлено, що судам слід враховувати, що відповідно до правил кредитування приватного житлового будівництва позичальник до закінчення виплати одержаної позички не має права відчужувати збудований або капітально відремонтований за рахунок позички будинок без дозволу банку або підприємства (організації), що видали позичку.
При вирішенні спору про право власності на будинок обов'язок виплатити заборгованість по позичці за згодою позикодавця може бути покладено на інших співвласників - учасників будівництва.
При відсутності такої згоди обов'язок виплати позички лежить на особі, яка її одержала. Ця обставина має прийматись судом до уваги при визначенні частки кожного учасника спільної власності і при вирішенні питання про грошові розрахунки між сторонами.
У той же час, рішеннями Рівненського міського суду від 19.03.2007 р. та від 3 вересня 2008 р., що набрали законної сили, ОСОБА_4 було відмовлено у задоволенні позовних вимог про переведення прав і обов»язків позичальника та про визнання другим позичальником в кредитній угоді від 4.12.2003 р. та ані державна спеціалізована фінансова установа « Державний фонд сприяння молодіжному будівництву», ані ТзОВ «Рівненський МЖК» згоди на це не надавали (а.с. 5, 9-11, 12, 13-14, 126).
Зважаючи на те, що обов»язок по погашенню кредиту, наданого на будівництво житла, у повній мірі лежить на позичальникові, яким є відповідач, позовні вимоги ОСОБА_4, про визнання за нею права власності на частку у спірному житлі , є безпідставними, а з вимогами про відшкодування їй витрат, пов»язаних зі сплатою першого внеску по погашенню кредиту під час перебування сторін у шлюбі у 2003 р., остання до суду не зверталась.
Оскільки суд 1-ї інстанції на вищевказані вимоги закону уваги не звернув, рішення суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в справі про відмову їй в позові за безпідставністю позовних вимог.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313 -314, 316 ЦПК України, ст. 60 СК України, ст. 370 ЦК України, колегія суддів,-
в и р і ш и л а :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.
Рішення Рівненського міського суду від 1липня 2010 р. в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3, виконкому Рівненської міської ради – скасувати.
В позові ОСОБА_4 до ОСОБА_3, виконкому Рівненської міської ради про визнання об»єктом спільної часткової власності квартири, визнання за нею, неповнолітнім сином ОСОБА_5 та ОСОБА_3 права власності на 1/ 3 частину квартири за кожним та визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру від 13.10.2009 р. № 41, виданого на ім»я ОСОБА_3 – відмовити.
Рішення набирає законної сили негайно і може бути оскаржено безпосередньо до Верховного Суду України протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Головуючий Судді