ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 2а-3597/10/1770
13 серпня 2010 року 12год. 32хв. м. Рівне
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Комшелюк Т.О. за участю секретаря судового засідання Бєлкіної Д.С. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:
позивача: ОСОБА_1
відповідача: представник Ящук О.В. третьої особи відповідача: представник ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доКомунальне підприємство "Рівненське міське бюро технічної інвентаризації" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4
про визнання дій протиправними,
В С Т А Н О В И В :
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача –комунального підприємства «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації»в якому просить визнати дії відповідача по реєстрації права власності ОСОБА_4 на 16/100 будівлі по АДРЕСА_1 протиправними та скасувати державну реєстрацію права власності.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням міського суду від 17.06.2009р. задоволено позов позивача до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики на суму 639240грн. Під час розгляду даної справи, цим же судом 11 червня 2009р. для забезпечення позову було накладено арешт на майно відповідача –16/100 частини будівлі по АДРЕСА_1. Вказана ухвала була вручена відповідачеві у червні 2009р. під розписку представнику. Під час примусового виконання рішення суду про стягнення боргу із ОСОБА_5 було встановлено, що 15.12.2008р. ОСОБА_5 подарував спірну частину будівлі ОСОБА_4 Відповідач, всупереч забороні на відчуження майна, встановленій ухвалою міського суду від 11.06.2009р., 20.07.2009р. здійснив реєстрацію права власності на 16/100 частини будівлі по АДРЕСА_1 за ОСОБА_6
Позивач вважає, що реєстрація права власності на вказане нерухоме майно здійснена відповідачем з порушенням вимог законодавства, а тому його дії є протиправними, оскільки така реєстрація була вчинена відповідачем тоді, коли у нього вже знаходилась ухвала суду про заборону відчуження вищевказаного майна. Крім того, позивач вказує норму ч.1 ст.23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно якої державна реєстрація прав на нерухоме майно зупиняється у разі винесення ухвали суду про заборону вчинення дій, пов’язаних з державною реєстрацією прав.
Оскільки відповідач здійснив державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 16/100 частини будівлі по АДРЕСА_1 з порушенням закону, а протиправна реєстрація права власності на майно за ОСОБА_4 позбавила позивача права на звернення стягнення на це майно, тому позивач просить визнати такі дії відповідача протиправними та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на 16/100 частин будівлі по АДРЕСА_1.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі та надав пояснення аналогічні позову.
Представник відповідача подав заперечення на адміністративний позов, позовні вимоги не визнав. Просив суд відмовити в задоволені позовних, а також в судовому засіданні заявив усне клопотання щодо відмови в задоволенні позову з підстав пропущення строків звернення до суду.
В заперечення позовних вимог зазначив, що ст..182 ЦК України, на яку посилається позивач встановлено два види державної реєстрації, а саме: державна реєстрація правочинів і державна реєстрація прав, які не є ідентичними. Відповідно до Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26.05.2004р., реєстраторами Реєстру є державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси. Статтею 334 ЦК України встановлено, що якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Види правочинів, які підлягають державній реєстрації визначено у Тимчасовому порядку державної реєстрації правочинів. Стаття 210 ЦК України також встановлює обов’язок реєстрації правочину у випадках, встановлених законом і такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Відповідач вказує, що із аналізу приведених ним норм випливає існування двох реєстрів –Прав власності і правочинів, а також визначено момент набуття права власності на нерухоме майно , тобто з моменту реєстрації правочину, а не прав власності. Отже, як вважає відповідач, ОСОБА_4 набула права власності на спірну частину будівлі, що знаходиться по АДРЕСА_1 після нотаріального посвідчення договору дарування та реєстрації його в Реєстрі правочинів. Зазначена обставина також підтверджується ст..346 ЦК України, якою встановлено, що право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна. Тобто, право власності ОСОБА_5 припинилося з моменту укладення та нотаріального посвідчення договору дарування, а саме: 15 грудня 2008 року. Також відповідач зазначає, що відповідно до приписів ст..182 ЦК України, право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Тобто уже набуте право власності підлягає державній реєстрації, а не воно виникає з моменту такої реєстрації. Крім того, відповідач також зазначає, що ухвалою Рівненського міського суду від 11.06.2009р. було накладено заборону на відчуження 16/100 частки будівлі, яка розташована по АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_5 Відповідач отримав копію даної ухвали 16 червня 2009р. Проте, на момент її прийняття, власником вказаної частки будівлі ОСОБА_5 уже не був, а в даній ухвалі містилась заборона на відчуження майна, яке належить саме ОСОБА_5 і будь-яких застережень щодо здійснення державної реєстрації прав власності, ухвала відносно відповідача не містить. Відповідач вказав, що на час здійснення ним державної реєстрації права власності на спірну частку об’єкта нерухомого майна та на даний час ухвала щодо заборони вчинення дій, пов’язаних саме з державною реєстрацію до нього не надходила. Крім того, відповідач зазначає, що позивачем не надано доказів того, які права, обов’язки чи інтереси порушив відповідач, здійснюючи державну реєстрацію права власності на цей об’єкт, при наявності спору у позивача з ОСОБА_5, а тому з огляду на викладені обставини, відповідач вважає здійснену державну реєстрацію права власності правомірною, оскільки відчуження даної частки спірної будівлі відбулося за відсутності будь-яких заборон чи арештів.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення сторін, дослідивши письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити повністю з таких підстав.
Рівненським міським судом 11 червня 2009 року в межах розгляду цивільної справи постановлена ухвала про забезпечення позову ОСОБА_1 шляхом заборони на відчуження 16/100 частки будівлі, яка розташована за адресою АДРЕСА_1 та належить на праві власності відповідачу ОСОБА_5. 16 червня 2009 року копія зазначеної ухвали була надана КМ БТІ у м. Рівне, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції на копії ухвали. 20 липня 2009 року відповідачем прийнято рішення про реєстрацію права власності на 16/100 частину будівлі по АДРЕСА_1 за ОСОБА_4
Статтею 153 Цивільного процесуального кодексу України визначений порядок розгляду заяви про забезпечення позову в цивільному процесі та виконання ухвали про забезпечення позову, а саме: про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
При дослідженні судом даної ухвали, було встановлено, що даною ухвалою Рівненського міського суду від 11 червня 2009 року забезпечено позов шляхом накладення заборони на відчуження 16/100 частки будівлі, яка розташована по АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_5
У цивільному праві відчуження –це передача майна у власність іншій особі. Розрізняють відчуження майна платне (купівля-продаж) і безоплатне (дарування). Відчужене майно може здійснюватись на основі договору або в примусовому порядку (наприклад, реквізиція майна у власника). Відчужене майно пов’язане з припиненням права власності.
Як було зазначено, позов забезпечений шляхом накладення заборони на відчуження майна, яке належить ОСОБА_5 Однак, судом встановлено, що дана ухвала суду про забезпечення позову винесена 11 червня 2009 року, тоді як договір дарування, (відчуження) між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 укладено та нотаріально посвідчено 15 грудня 2008 року, тобто ухвала винесена тоді, коли ОСОБА_5 дане майно вже відчужив. Крім того, вказана ухвала суду про забезпечення позову не містить в собі вимоги щодо заборони здійснення державної реєстрації права власності відповідачем, хоча і адресована йому на виконання, тому така ухвала не може бути взята судом до уваги при вирішенні даного спору.
Згідно з частинами 1, 4 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації; порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Закон від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»(із змінами і доповненнями) визначає державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень як офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (ст. 2 Закону № 1952). Відповідно до Прикінцевих і перехідних положень Закону державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно до 1 січня 2012 року здійснюють реєстратори бюро технічної інвентаризації.
Згідно п. 2 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26 травня 2004 року, реєстраторами Реєстру є державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси.
Частиною 4 ст.334 ЦК України встановлено, що договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації і право власності у набувача виникає з часу такої реєстрації. Види правочинів, які підлягають державній реєстрації визначено п.5 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів.
Враховуючи викладене, суд вважає, що у відповідача не було підстав відмовити ОСОБА_4 у державній реєстрації договору дарування, а тому відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Твердження позивача про те, що згідно ч.1 ст.23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»державна реєстрація прав на нерухоме майно зупиняється у разі винесення ухвали суду про заборону на вчинення дій, пов’язаних з державною реєстрацією прав, суд не бере до уваги, оскільки ухвала суду щодо накладення заборони на відчуження майна постановлена судом 11 червня 2009р., а зазначена позивачем стаття вказаного Закону з’явилась саме в такій редакції як вказує позивач лише 11 лютого 2010 року. Отже, на момент винесення ухвали про забезпечення позову та здійснення державної реєстрації права власності відповідачем положення зазначеної позивачем статті було відсутнім, в зв’язку з чим її неможливо було застосувати до моменту укладення та реєстрації договору в Реєстрі правочинів так і реєстрації договору в Реєстрі прав власності. Крім того, як уже зазначалось вище, ухвала суду не містить заборони на вчинення дій, пов’язаних з державною реєстрацією прав. А також, за загальним положенням, Закон зворотної сили не має. Також в силу частини 4 вказаного вище Закону, права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом.
Відповідач ще вказав, що спір, про який йдеться в адміністративному позові позивача не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства і просив відповідно до п.1 ч.1 ст.157 КАС України провадження у даній справі закрити.
Суд вважає таке твердження помилковим, оскільки частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до ч.1 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів, відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Предметом позову позивача є визнання дій відповідача протиправними та скасування державної реєстрації. Відповідач є суб’єктом владних повноважень, який здійснює державну реєстрацію права власності, а тому спір є публічно-правовим.
Крім того, відповідач стверджує, що позивачем пропущений строк звернення до суду. Однак судом встановлено, що позивач неодноразово звертався до суду за захистом своїх, як він вважає, порушених прав. Так, позивач звертався до Рівненського міського суду за захистом порушених прав 29 квітня 2010 року, де рішенням суду позов позивача був задоволений частково. На дане рішення суду відповідач направив апеляційну скаргу і судом апеляційної інстанції від 14 липня 2010 року було винесено ухвалу, а тому строк звернення до адміністративного суду позивачем не пропущений.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Суд вважає, що позивач не довів ті обставини на яких ґрунтуються його вимоги, натомість відповідач заперечуючи проти позову довів правомірність своїх дій.
За таких обставин, суд приходить до висновку що в задоволенні позовних вимог позивачу слід відмовити повністю.
Відповідно до ч. 2 ст. 89 КАС України, судовий збір, сплачений у більшому розмірі, ніж встановлено законом, повертається ухвалою суду за клопотанням особи, яка його сплатила.
Як на адресу суду, так під час судового розгляду справи по суті такого клопотання від позивача не надходило, а тому у суду відсутні підстави повертати позивачу судовий збір у відповідності до ч. 2 ст. 89 КАС України.
Попри це, позивач не позбавлений права звернутися до суду з вказаним вище клопотанням про повернення судового збору після закінчення судового розгляду справи.
Керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Позивачу - ОСОБА_1 в задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя < Підпис > Комшелюк Т.О.
Постанова складена в повному обсязі 13.08.10р.