ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 жовтня 2010 р. № 6/613
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
ГоловуючогоКота О.В.
суддівШевчук С.Р. (доповідач)
Демидової А.М.
розглянувши касаційну скаргуЄврейської релігійної громади міста Києва
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 02.07.2010р.
у справі№6/613
за позовомЄврейської релігійної громади міста Києва
до1.Державного комітету архівів України,
2.Центрального державного історичного архіву України
третя особаКабінет Міністрів України
пропро визнання права власності на Сувої Тори
В судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача:Коломієць Є.І.; Кальніченко Н.І.;
- відповідача-1: Швець О.І.;
- відповідача-2: Кісіль І.М;
- третьої особи: не з'явились;
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2009 року Єврейська релігійна громада міста Києва звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Державного комітету архівів України, Центрального державного історичного архіву України про визнання права власності на Сувої Тори (урахуванням зміни предмету позовних вимог).
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.03.2010 р. у справі №6/613 (головуючий Ковтун С.А., судді Чеберяк П.П., Головатюк Л.Д.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2010р. (у складі головуючого Корсака В.А., суддів Авдеєва П.В., Коршун Н.М.) у справі №6/613 вказане рішення суду залишено без змін.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.
Третя особа не скористалась правом, наданим ст. 1112 Господарського процесуального кодексу України (далі –ГПК України) не надіслав відзив на касаційну скаргу, що в силу положень статті 1112 ГПК України не перешкоджає перегляду судового акту, який оскаржується.
Третя особа не реалізувала процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення була повідомлена належним чином.
Розпорядженням Заступника Голови Вищого господарського суду України від 01.10.2010р. змінено склад колегії суддів та призначено колегію суддів у складі: головуючого Кота О.В., суддів Шевчук С.Р., Демидової А.М. для розгляду касаційної скарги у справі №6/613 господарського суду міста Києва.
Перевіривши доводи касаційної скарги з урахуванням доповнень до неї, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 316 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Здійснення права власності полягає в володінні, користуванні, розпорядженні своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України). Отже, повнота панування власника над річчю означає можливість здійснення з цією річчю будь-яких дій не заборонених законом.
Виходячи з вагомості права власності поряд з іншими цивільним правами законом встановлена його непорушність (ч. 1 ст. 321 ЦК України). Виходячи із змісту даної норми, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи
обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч. 2 ст. 321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Таким чином, позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.
Одним із способів захисту права власності є визнання його в судовому порядку.
Зокрема, відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вказаний спосіб захисту права власності пов'язаний з тим, що право власності має спиратись на певний титул, щоб бути доведеним перед іншими особами. Саме, суд в разі виникнення спору здійснює це доведення.
Отже, рішення суду про визнання права власності, яке прийнято за результатами розгляду позову, поданого в порядку ст. 392 ЦК України, є правозахисним актом і спрямоване на захист наявного позивача права власності.
У зв'язку із цим, момент виникнення права не залежить від набрання рішенням законної сили, оскільки підставою для прийняття останнього є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.
Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності, згідно зі ст. 392 ЦК України, є оспорення або не визнання існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.
Місцевим господарським судом встановлено, що Центральний державний історичний архів організований на Україні у зв'язку з прийняттям наказу Народного комісара внутрішніх справ УРСР від 01.12.1943 р. № 021. Даним наказом було ліквідовано Центральний архів древніх актів в м. Києві, включено його документальні матеріали в склад Центрального державного історичного архіву.
Також, господарським судом встановлено, що Колекція Тор, що відносились до фонду 1269, надійшла в Центральний державний історичний архів УРСР в 1944 році з бувшого Центрального архіву древніх актів в м. Києві, що підтверджується довідкою старшого наукового працівника, складеною 18.01.1969 р..
Законом України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»регулюються відносини, пов'язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи. Даний закон введено в дію 29.01.1994 р.
Відповідно до Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»Національний архівний фонд, визначено, як сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбанням української нації.
Документи, які на час введення в дію Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»знаходились на державному обліку. Постановою Верховної Ради України від 24.12.1993 № 3815-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»»віднесені до складу Національного архівного фонду.
Частиною З статті 8 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»передбачено, що архівні документи, що нагромадилися за час діяльності органів державної влади, державних підприємств, установ та організацій, а також документи, що передані державним архівним установам іншими юридичними і фізичними особами без збереження за собою права власності, є власністю держави.
Відтак, місцевий господарський суд з урахуванням наведених нормативних положень, дійшов висновку про те, що колекція Тор, що відносились до фонду 1269, у тому числі і спірні Тори, є державною власністю.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»документи Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам, не можуть бути об'єктом приватизації, купівлі-продажу, застави або інших угод, пов'язаних з передачею права власності, і надаються лише в тимчасове користування. Право власності на зазначені документи може бути передане лише згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і законами України.
Рішення суду є правозахисним актом, однак способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, оскільки, відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як зазначив суд першої інстанції і як зазначалось раніше, підставою винесення рішення суду про визнання права власності є захист наявного, існуючого права, і до компетенції суду не віднесені повноваження щодо прийняття рішень про набуття права власності, тобто передачі права власності на документи Національного архівного фонду. У той же час, вимога позивача про визнання права власності за сувоями Тори пов'язана зі зміною права власності на останні за рішенням суду. Оскільки, дані повноваження, відповідно до закону, належать до компетенції інших органів, і суд, як орган державної влади, зобов'язаний діяти у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, правові підстави для задоволення позову відсутні.
Місцевим господарським судом визнано необґрунтованим посилання позивача на ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігій організації», яка передбачає передачу культових будівель та майна, що становлять державну власність, у безоплатне користування або повернення у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Указ Президента України від 22.06.1994 р. № 53/94-рп «Про повернення релігійним організаціям культового майна»та Указ Президента України від 21.03.2002 р. № 279/2002 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігій та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій».
Зокрема, вказані правові акти не регулюють відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду. Крім того, вони також не наділяють суд повноваженнями прийняття рішень про передачу права державної власності у власність релігійних громад.
Як зазначив господарський суд, не є підставою для набуття права власності, захист якого може бути здійснено за рішенням суду, Указ Президента України від 24.10.2007, № 1004/2007 «Про передачу іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори». Даним Указом доручено Кабінету Міністрів України опрацювати у місячний строк питання щодо передачі в установленому порядку іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори, що перебувають у Національному архівному фонді України.
При цьому, Указ Президента України від 24.10.2007, № 1004/2007 не змінює правовий статус сувоїв Тори, а тільки містить доручення опрацювати питання щодо передачі в установленому порядку іудейським релігійним громадам України сувоїв Тори, що перебувають у Національному архівному фонді України.
Статтею 8 Конституції України в Україні визнано та запроваджено принцип верховенства права, згідно з яким закони мають вищу юридичну силу і нормативно-правові акти повинні відповідати законодавству України.
Нормативно-правові акти, які не відповідають законодавству України, не застосовуються господарським судом (ч. 2 ст. 4 ГПК України).
З огляду на ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», якою визначено Порядок передачі права власності на документи Національного архівного фонду, що належать державі, місцевий господарський суд дійшов висновку, що Указ Президента України не є тим нормативно-правовим актом, на підставі якого, може бути передано право власності на документи Національного архівного фонду.
За таких обставин і враховуючи вищенаведене, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання права власності на Сувої.
Між тим, колегія суддів Вищого господарського суду України не може погодитись з прийнятими судовими рішеннями, оскільки згідно ст.ст. 84, 105 ГПК України обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
При цьому, відповідно до вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Прийняті у даній справі судові рішення вказаним вимогам не відповідають, так як господарські суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи і вирішення спору по суті не з’ясували до кінця дійсні права та обов’язки сторін, а тому ухвалені у справі судові рішення не містять повного юридичного аналізу обставин справи, а правові висновки, що містяться в них, не ґрунтуються на конкретних матеріально-правових нормах.
Як стверджує скаржник у касаційній скарзі, суду були надані належні докази, які дають можливість ідентифікувати документи з фонду №1269 "Колекція тор староєврейською мовою", тобто 18 сувоїв Тори (18 справ, загальною кількістю 1100 фрагментів), як культове майно бувшої єврейської громади 1-ї рабинської дільниці м.Києва, правонаступницею якої є Єврейська релігійна громада є міста Києва.
Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комітету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому господарські суди повинні витребувати від державного органу України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 ГПК України (пункт 9.4 Роз'яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 02-5/109 від 29.02.1996р.)
Попередні судові інстанції не з'ясували питання у зв'язку із чим та на якій підставі надійшла в Центральний державний історичний архів (Центральний архів древніх актів в м. Києві) відповідна Колекція Тор.
Господарським судам слід було встановити чи була єврейська громада 1-ї рабинської дільниці м. Києва власником спірного майна. Разом з цим, слід було також з'ясувати чи дійсно Єврейська релігійна громада міста Києва, як позивач у даній справі, є правонаступником прав та обов'язків єврейської громади 1-ї рабинської дільниці м. Києва.
Вищевикладене свідчить про неповний та необ'єктивний розгляд справи, як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції оскільки, в порушення вимог ст.ст. 32-34, 43 ГПК України, суди не з'ясували належним чином дійсні обставини справи та наявності всіх умов необхідних для застосування наведених вище норм права, що вплинуло на їх юридичну оцінку, а відповідно і правильність застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене та враховуючи, що в силу вимог ст.1117 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, Вищий господарський суд України вважає за необхідне скасувати прийняті у справі рішення в повному обсязі, з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для їх розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від цього прийняти основане на законі рішення.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Єврейської релігійної громади міста Києва задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2010р. та рішення господарського суду міста Києва від 11.03.2010 р. у справі №6/613 скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.
Головуючий Кот О.В.
С у д д я Шевчук С.Р.
С у д д я Демидова А.М.