НАХІМОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

  Справа №2-2489/10

                                                                                                                           Категорія 36

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

13 жовтня 2010 року Нахімовський районний суд м. Севастополя у складі:

головуючого судді – Котешко Л.Л.

при секретарі – Лактіоновій Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Севастополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, 3-тя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Четверта Севастопольська  державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання заповіту частково недійсним, визнання права власності на спадкове майно,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1   звернувся до суду з позовною заявою  до ОСОБА_2  про встановлення юридичного факту  проживання однією родиною з ОСОБА_3, визнання квартири АДРЕСА_1 та майна у квартирі спільною сумісною власністю, визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_3, складеного на користь ОСОБА_2; визнання за ОСОБА_1 права на Ѕ частки сумісно нажитого майна, як чоловіка померлої, а саме Ѕ частки квартири АДРЕСА_1; визнання за ОСОБА_1 як непрацездатним вдівцем права на ј обов’язкову частку у спадковому майні.  

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він є спадкоємцем після ОСОБА_3, з якою проживав у фактичному шлюбі 29 років, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1. Він своєчасно подав заяву про прийняття спадщини, але з’ясував, що ОСОБА_3 був складений заповіт на користь її внучатого племінника ОСОБА_2, відповідно до якого ОСОБА_3 заповідала йому все належне їй майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1 . Вважаючи, що цей заповіт порушує його права як фактичного чоловіка покійної ОСОБА_3, ОСОБА_1 звернувся до суду.  

Позивач та представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просять суд задовольнити позов . Пояснили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на протязі 29 років проживали разом у спірній квартирі, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, зокрема кошти від продажу квартири ОСОБА_1 були витрачені на спільні потреби. Однією сім'єю вони проживали до смерті ОСОБА_3 .,  ОСОБА_1 поховав ОСОБА_3 за свій рахунок. До даного часу позивач проживає в спірному житлі, продовжує сплачувати комунальні послуги.

Відповідач та представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечують, вказують що вимоги не відповідають нормам діючого законодавства та обставинам справи, моральним засадам суспільства, просять у позові відмовити у повному обсязі.

Суд, вислухавши пояснення позивача, представника позивача, відповідача, представника відповідача, показання свідків, дослідивши  матеріали справи та надавши ім. належну правову оцінку, вважає позовні вимог необґрунтованими, а отже, такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1  належала на праві приватній власності ОСОБА_3,  що підтверджується Свідоцтвом про право власності від 14.12.1993 р., виданого відповідно до розпорядження № 38 від 13.12.1993  (а.с. 72).

06.07.2009 р. ОСОБА_3 померла, що підтверджується Свідоцтвом про смерть від 07.07.2009 р., НОМЕР_1 (а.с. 74). Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина у вигляді  двокімнатної квартири АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 звернувся до Четвертої Севастопольської державної нотаріальної контори з  заявою про прийняття спадщини, в якій вказав себе як єдиного спадкоємця. Відповідно до заяви ОСОБА_1 було відкрито спадкову справу № 292/2009.

Одночасно ОСОБА_2, як спадкоємець по заповіту звернувся до Приватного нотаріуса ОСОБА_4 з заявою про прийняття спадщини. Відповідно до заяви було відкрито спадкову справу № 15/09, але Свідоцтво про право на спадщину за заповітом надано не було у зв’язку з наявністю позову ОСОБА_1

Як вбачається з матеріалів справи заповіт було складено ОСОБА_3 27 лютого 2002 року  (реєстровий № 169), він був зареєстрований у Четвертій Севастопольській державній нотаріальній конторі. Згідно з заповітом усе майно, з чого б воно не складалося і де б воно не опинилося, у тому числі двокімнатна житлова приватизована квартира за адресою  АДРЕСА_1 з належними до неї будівлями та спорудами і маленькою земельною ділянкою, та всі предмети домашнього вжитку та обстановки, що будуть там на день смерті ОСОБА_3, були заповідані ОСОБА_2 Цей заповіт на день відкриття спадщини не був скасований. (а.с. 75).

Позивачем  в судовому засіданні не надано доказів про те, що він вів спільне сімейне життя та господарство зі спадкодавцем. Крім цього в судовому засіданні не здобуто доказів того, що між ним  та ОСОБА_3 склалися усталені відносини, притаманні подружжю.

Факт проживання позивача та спадкодавця однією сім'єю на думку позивача в судовому засіданні підтвердили свідки, які пояснили, що їм достовірно відомо про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали однією сім'єю, як чоловік та дружина приблизно з 1982 року до смерті ОСОБА_3 Дані покази свідків суд оцінює критично, оскільки свідки  в квартирі ОСОБА_3 не бували, на балконі квартири та в селі вони бачили ОСОБА_1 та ОСОБА_3, однак їм не відомо, чи вели позивач та ОСОБА_3 спільне господарство, чи мали спільний сімейний бюджет. Свідки ОСОБА_5,  ОСОБА_6, ОСОБА_7 пояснили, що їм було відомо про окремі земельні ділянки позивача та ОСОБА_3, які вони обробляли окремо. Земельну ділянку ОСОБА_3 обробляла сумісно з подругою ОСОБА_8 Свідки пояснювали, що  ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали в одній квартирі, але ця квартира і майно у квартирі  належали ОСОБА_3 та були придбані до вселення ОСОБА_1 в квартиру.  ОСОБА_9, будучи допитаною в якості свідка, заперечила обставину проживання позивача та спадкодавця однією сім'єю та пояснила, що вона більш ніж сорок років знала ОСОБА_3 Дійсно ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживали сумісно у квартирі ОСОБА_3, але сімейне життя не вели, проживали в різних кімнатах, в них не було спільних друзів, вони нікого не запрошували до себе, іноді відпочивали разом, але за окремі кошти, спільні кошти використовували тільки на придбання їжі, квартира та майно в квартирі належали покійній ОСОБА_3 та утримувалися за її рахунок. Факт наявності спільного бюджету тільки на придбання продуктів харчування підтверджується також показаннями позивача.  Дані факти підтверджуються письмовими доказами у матеріалах справи, зокрема   документами на ремонт покрівлі, який був сплачений ОСОБА_3

Доводи позивача ОСОБА_1 про те, що він проживав в квартирі ОСОБА_3 і це в свою чергу свідчить про ведення спільного господарства та проживання однією сім'єю, не можуть бути підставою для задоволення позову. Відповідно до довідки  Виконкому Верхнесадівської сільської Ради № 467 від 05.05.2008 р. та як пояснив сам позивач,  в квартирі АДРЕСА_1 незареєстрований та за весь час проживання з ОСОБА_3 зареєстрований не був. Витрат по комунальним послугам не ніс. Позивач зареєстрований за місцем проживання родини свого сина : АДРЕСА_2

Доводи ОСОБА_1 щодо проведення ремонтів квартири в тому числі за рахунок спільних коштів спростовуються ОСОБА_4  технічного обстеження та оцінки стану та фотографіями квартири, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, № 482 від 27.05.2010 р. (а.с. 94-100, 102-114), згідно до якого квартира знаходиться в зношеному стані, частка зносу від 40-60%, ані внутрішня обробка ані інженерне обладнання не замінювалися з моменту вводу будинку до експлуатації.

Доводи ОСОБА_1 про витрату коштів від продажу своєї квартири на сумісне життя з ОСОБА_3 у тому числі на неодноразові поїздки на відпочинок, спростовуються договором  купівлі продажу квартири, яка належала йому та членам його родини,  від 12.07.2001 року (а.с. 73), відповідно до якого власниками цього житла крім нього були: ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, та неповнолітній ОСОБА_13. Тобто  позивачу належала тільки 1/5 частка житла. Квартира була продана за 11870,00 грн. На 1/5 частки спадає 2347,00 грн. Згідно  письмової заяви покупця   квартири ОСОБА_14 усі кошти, які були нею сплачені за придбану  квартиру родини ОСОБА_13 були віддані нею у момент проведення правочину сину позивача (а.с. 56).  

Доводи ОСОБА_1 про поховання ОСОБА_3 за його рахунок спростовуються письмовими доказами у матеріалах справи, згідно з якими витрати на поховання ОСОБА_3 поніс відповідач ОСОБА_15 (а.с. 76-78)

Статтею 3 Сімейного кодексу України встановлено, що сім'ю складають особи, які сумісно проживають, пов’язані сумісним побутом, та які мають взаємні права та обов’язки.

Статтею 74 СК України  передбачено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають в шлюбі між собою, майно, набуте  ними під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові  на праві спільної   сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку, доходу.

Пункт 20 Постанови Пленуму Верховного суду України №11  від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» , передбачає, що при застосуванні ст. 74 СК  України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми  поширюється на випадки, коли чоловік та дружина не перебувають в будь-якому  іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.   В ході розгляду справи судом не встановлено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 усталених відносин, що притаманні подружжю.

Відповідно до ст. 25 КпШС України, й ст. 62 Сімейного кодексу України особисте майно одного з подружжя може бути визнано судом об’єктом права спільної сумісної власності подружжя тільки у разі якщо це майно за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості  внаслідок спільних трудових, грошових витрат або витрат другого з подружжя.

Судом безперечно встановлено, що спірне майно належало на праві власності ОСОБА_3 та було набуто нею до переїзду ОСОБА_1 до її квартири.

Суд вважає, що доводи позивача про те, що він та ОСОБА_3 проживали  однією сім'єю, на спільні сімейні кошти утримували та істотно збільшили вартість майна  внаслідок спільних трудових, грошових витрат або витрат другого з подружжя, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Крім того, відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана під час приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду").

В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності під час надбання майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. N 20).

Таким чином, для визнання за позивачем права власності на частку у спірному нерухомому майні, він мав надати суду належні та допустимі докази про його участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, наявність приблизно однакових з відповідачем доходів без визначення ступеня його участі працею й коштами у створенні спільної часткової власності не може бути підставою для визнання за позивачем права власності на половину зазначеного майна.

Відповідно до ст. 1241 Цивільного кодексу України, право на обов’язкову частку у спадщині незалежно від змісту заповіту мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдовець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Усі зазначені особі відносяться до кола спадкоємців за законом, які входять до першої черги (ст. 1261 ЦК України). Згідно з п. 19 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року N 7 « Про судову практику у справах про спадкування»,  перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, що визначений статтею 1241 ЦК, є вичерпним і розширеного тлумачення не потребує. Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року N 7 « Про судову практику у справах про спадкування» встановлено, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі статті 1261 ЦК.  Тобто, непрацездатним вдівцем у поняттях ст. 1241 Цивільного кодексу України є лише особа, яка перебувала зі спадкоємцем у зареєстрованому шлюбі. Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини відносяться до четвертої черги  спадкоємців за законом (ст. 1264 ЦК України) та не мають права на обов’язкову частку у спадщині.

Пунктом 16 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року N 7 « Про судову практику у справах про спадкування» встановлено, що заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Правила визнання правочину недійсним встановлені  ст.ст. 203, 215-236 Цивільного кодексу України. Ст. 1257 ЦК України передбачені спеціальні норми визнання заповіту недійсним.

Позивачем  у судовому засіданні не надано жодних доказів та законодавчого обґрунтування визнання заповіту ОСОБА_3 від 27 лютого 2002 року  недійсним.

Статтею 60 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього кодексу.

Позивачем у судовому засіданні не доведені обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, у зв’язку з чим  позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі ст.ст.24,25 КпШС України, ст.ст. 57-62 Сімейного кодексу України, ст.ст. 203, 215-216, 1233-1235, 1241, 1261, 1264 Цивільного кодексу України, керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 15, 57, 60, 169, 212-215, 234-235 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, 3-тя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Четверта Севастопольська  державна нотаріальна контора, про встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання заповіту частково недійсним, визнання права власності на спадкове майно, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду м. Севастополя через Нахімовський районний суд м. Севастополя шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Суддя                              підпис

Копія вірна

Суддя Нахімовського

районного суду м. Севастополя                      Л.Л. Котешко