НАХІМОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ

Справа №2-2466/10

                                                                                                                      Категорія 26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

29 вересня 2010 року Нахімовський районний суд м. Севастополя у складі:

головуючого судді – Котешко Л.Л.

при секретарі – Лактіоновій Ю.С.,

розглянув у відкритому судовому засіданні у м. Севастополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на боці позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3, до Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці відповідача, Приватного нотаріуса Севастопольського міського нотаріального округу Андрієвської Олени Аркадіївни, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними та зобов’язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Закритого акціонерного  товариства  „ОТП Банк” про визнання Кредитного договору № МL-G01/001/2008 від 29.01.2008 р., іпотечного договору від 06.02.2008 р., укладених між позивачем та відповідачем, недійсними. Крім того, позивач просить зобов’язати приватного нотаріуса Севастопольського міського нотаріального округу Андрієвську Олену Аркадіївну виключити запис, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій під № 162, про накладення заборони на майно у вигляді квартири, розташованої за адресою : АДРЕСА_1.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 29 січня 2008 року між позивачем та ЗАТ «ОТП Банк» укладений кредитний договір № МL-G01/001/2008, згідно якого   ОСОБА_1 були надані кошти у сумі 60207,00 швейцарських франків, на умовах строковості, повернення, цільового використання, відплатності, забезпечення строком не пізніше 25 січня 2018 року зі сплатою за користування кредитними коштами відсотків з розрахунку 4,99% річних.

Станом на момент пред’явлення даного позову позивач зазначає, що свої зобов’язання по кредитному договору не виконує. Боржник з вимогами Банку не згоден, вважає, що при укладені кредитного договору Банк порушив норми чинного законодавства, оскільки, зокрема, договір укладений в іноземній валюті за відсутності відповідної індивідуальної ліцензії Національного банку України, що є підставою для визнання цього договору недійсним. В обґрунтування позову позивач посилається на ст. 524 ч.1 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що зобов’язання має бути виражено  виключно в грошової одиниці України – гривні. Ст.533 Цивільного кодексу грошові зобов’язання має бути виконано виключно у гривні. Також, позивач послався на порушення відповідачем норм ЗУ «Про захист прав споживачів». Крім того, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався на Постанову НБУ №200 від 30 травня 2007 року, та на ст.3 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю».

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, зазначених вище.

Представник відповідача у судовому засіданні просила відмовити в задоволенні вимог позивача ОСОБА_1  щодо визнання недійсними Кредитного договору та договору іпотеки.

Треті особи явку у судове засідання не забезпечили, причини неявки суду не повідомили, про дату та час судового засідання були поінформовані належним чином, письмових пояснень по суті спору суду не надали.

Заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи,  надавши їм належну правову оцінку, суд знаходить позов необґрунтованим та таким , що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно витягу зі Статуту ПАТ ОТП Банк є правонаступником усіх прав та обов’язків ЗАТ ОТП Банк.

З матеріалів справи вбачається, що ЗАТ «ОТП Банк» на підставі кредитного договору № МL-G01/001/2008 від 29 січня 2008 року надав ОСОБА_1   у користування кредитні кошти у розмірі 60207,00 швейцарських франків, строком по 25 січня 2018 року включно, зі сплатою за користування кредитними коштами плаваючу процентну ставку, а саме фіксований відсоток 4,49%+FIDR (з укладенням додаткового договору розмір фіксованого відсотку був змінений до 5 відсотків річних (частини 1, 2, 3 кредитного договору).

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, у статті 204 Цивільного кодексу України проголошується презумпція правомірності правочину. Усі інші треті особи, у тому числі державні органи, не можуть нехтувати правами і обов’язками, що виникли в учасників такого правочину, а відтак повинні не порушувати ці права та не перешкоджати здійсненню їх обов’язків. Однак така презумпція може бути спростована у двох випадках.

По-перше, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

По-друге, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)    (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (ст. 227 ЦК України).

Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього  Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог.

Відповідно до ч.3 ст.533 Цивільного кодексу України використання іноземної валюти, а також  платіжних  документів в іноземній валюті при здійсненні  розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно ч.2 ст.198 Цивільного кодексу України грошові зобов’язання можуть бути виражені у іноземній валюті лише у  випадках, якщо суб’єкти господарювання мають  право  проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ч.3 ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України (ст. 19). Відповідно до ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Частиною 1 ст.49 цього Закону розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст.2 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, відповідно до положень ЗУ «Про банки і банківську діяльність» банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті.

Відповідно до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання та валютного контролю” від 19.02.1993 № 15 (далі –Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

У розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Такі розрахунки здійснюються лише через уповноважені банки (стаття 7 Декрету).

При цьому, нерезидентами  у розумінні Декрету є, зокрема, юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб’єкти підприємницької діяльності з участю юридичних осіб та інших суб’єктів підприємницької діяльності України; резидентами є юридичні особи, суб’єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідач створений відповідно до законодавства України, місцем знаходженням відповідача є територія України, про що свідчить наявні в матеріалах справи свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, статут відповідача, що дає підстави для висновку про те, що відповідач є резидентом.

Наведене дозволяє суду зробити висновок, що діюче законодавство, яке передбачає гривню в якості єдиного законного платежу, не містить імперативної норми щодо заборони використання  на території України іноземної валюти в якості валюти платежу, однак встановлює певні умови використання іноземної валюти.

Відповідно до ст.5 Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Тобто виходячи з положень ст.5 Декрету, можна зробити висновок, що генеральні ліцензії видаються Національним банком лише певному колу суб’єктів: банкам, фінансовим установам та оператору поштового зв'язку на здійснення ними валютних операцій на постійній основі. Натомість індивідуальні ліцензії можуть видаватися всім суб’єктам (резиденти і нерезиденти) на здійснення лише разової валютної операції, при цьому у Декреті визначено вичерпний перелік таких операцій.

    Відповідно до п. 5.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 р. № 275,  письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 за N 15-93.

Відповідно до п. 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України. Оскільки Банк отримав банківську ліцензію та дозвіл Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, він має право на постійній основі здійснювати операції щодо розміщення іноземної валюти.

    Відповідно до п.«в» ч.4, ст. Декрету індивідуальні ліцензії видаються на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Тому висновок Позивача про обов’язковість отримання банком індивідуальної ліцензії для кредитування в іноземній валюті, які надаються банкам, суперечить положенням ст.19 Конституції України за якими правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Оскільки чинним законодавством не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України, Банк не має зобов’язань щодо отримання індивідуальних ліцензій Національного банку для надання кредитів в іноземній валюті резидентам. Національний банк України у своєму листі від 29.05.2001р. №28-313/2178 з посиланням на норми Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначив, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Матеріали справи свідчать, що 02 березня 1998 року Національним банком України видано ЗАТ «ОТП Банк» банківську ліцензію №191 на право здійснювати банківських операцій, у тому  числі щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, та відповідний письмовий Дозвіл №191 від 02 березня 1998 року.

Згідно листа Національного банку України від 07 грудня 2009 року №13-210/7871-22612 «Про правомірність укладення кредитних договорів у іноземній  валюті» уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операції з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземної валюті.

Згідно вищевказаного можна зробити висновок, що банк має право надавати кредити в іноземній валюті, отже посилання позивача про те що при укладені кредитного договору були порушені ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої фінансова установа несе відповідальність за порушення прав споживачів фінансових послуг, оскільки банк зловживав юридичної неграмотністю позичальника, який не знав про недійсність укладання договору у іноземній валюти, - є необґрунтованим.

Твердження позивача про те, що зобов’язання здійснювати сплати за кредитом в іноземній валюті, встановлене кредитним договором, порушує його право діяти у рамках правового порядку, не обґрунтована.

Таким чином, ЗАТ «ОТП Банк» має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій. У зв’язку з тим, кредитний договір № МL-G01/001/2008 від 29 січня 2008 , укладений між позивачем та ЗАТ «ОТП Банк», є таким, що відповідає положенням чинного законодавства України.

Оскільки вимоги про визнання іпотечного договору від 06.02.2008 р., укладеного між позивачем та відповідачем, недійсними, та зобов’язання приватного нотаріуса Севастопольського міського нотаріального округу Андрієвську Олену Аркадіївну виключити запис, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій під № 162, про накладення заборони на майно у вигляді квартири, розташованої за адресою : АДРЕСА_1, є похідними від вимоги про визнання недійсним основного зобов’язання, отже і цій частині позов також задоволенню не підлягає.

На підставі ст. ст.8,11,14,15,198,203,204,215,227,524,533,1054 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 10, 11, 57, 60, 88, 209, 212-215 ЦПК України , суд

В И Р І Ш И В :

У позові ОСОБА_1, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на боці позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3, до Публічного акціонерного товариства „ОТП Банк”, за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці відповідача, Приватного нотаріуса Севастопольського міського нотаріального округу Андрієвської Олени Аркадіївни, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними та зобов’язання вчинити певні дії, відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду м. Севастополя через Нахімовський районний суд м. Севастополя шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом двадцяти днів апеляційної скарги.

Суддя                              підпис

З оригіналом згідно

Суддя Нахімовського

районного суду м. Севастополя                          Л.Л. Котешко