Справа №2 –978-1/10
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
12 жовтня 2010 року місто Київ
Солом’янський районний суд м. Києва під головуванням судді Мельника В.В. при секретарі Глушко В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру та грошові кошти, виручені від продажу автомобіля, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, третя особа УДАІ ГУМВС України у місті Києві, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, визнання права власності на 1\2 частину автомобіля, анулювання державної реєстрації автомобіля, витребування автомобіля та відшкодування моральної шкоди, за позовом третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання дійсним договору про припинення зобов‘язання (передання відступного), припинення зобов‘язань за договором позики та визнання права власності на квартиру,
в с т а н о в и в :
У грудні 2005 р. ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1, посилаючись на те, що з грудня 1997 р. по березень 2003 р. він перебував з відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, під час якого 13.10.1998 р. ними за спільні сумісні кошти було придбано вищезазначену квартиру, однак правовстановлюючі документи (договір купівлі-продажу між продавцем ОСОБА_6 та покупцем ОСОБА_3Ю.) на зазначене нерухоме майно були оформлені на ім‘я відповідачки у справі (т. 1 а.с. 3).
Під час розгляду справи первісний позивач збільшив розмір позовних вимог та просив визнати за ним право власності на грошові кошти, отримані від продажу ним ОСОБА_4 автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, посилаючись на те, що вказаний автомобіль був його особистою приватною власністю, оскільки був придбаний ним хоч і в період шлюбу з відповідачкою у справі, але за грошові кошти у сумі 16.000 доларів США, які були отримані у серпні 1999 р. в дар від матері ОСОБА_7 Джерелом походження зазначених коштів позивач зазначив укладення 19.08.1999 р. між продавцем ОСОБА_7 та покупцем ОСОБА_8 договору купівлі-продажу належної продавцю квартири АДРЕСА_2 (Російська Федерація) за ціною 18.000 доларів США (т. 1 а.с.а.с. 72-73).
Під час розгляду справи позивач остаточно уточнив позовні вимоги та просив ухвалити рішення, яким визнати за ним право власності на грошові кошти, отримані ним від продажу ОСОБА_4 автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», державний номерний знак НОМЕР_2, визнати за ним право власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1, яка є спільною сумісною власністю подружжя, та визнати за ним право власності на належну ОСОБА_3 1\2 частину спірної квартири, відносно якої відповідачка вчинила дії, що свідчать про її відмову від права спільної сумісної власності подружжя, посилаючись на те, що другий з подружжя ОСОБА_3 не дбала про матеріальне забезпечення сім‘ї під час перебування у шлюбі, оскільки відповідно до боргової розписки від 10.10.1998 р. взяла в борг у ОСОБА_5 15.000 доларів США, уклавши договір позики без згоди позивача. Позивач зазначав, що нагальної необхідності позичати такі значні кошти для потреб сім‘ї на той час не існувало, адже зважаючи на стійкі та високі доходи позивача, останній міг повністю забезпечувати родину (т. 4 а.с.а.с. 102-105).
Ухвалою Солом‘янського районного суду міста Києва від 10.02.2006 р., залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 29.05.2006 р., накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а.с.а.с. 17-18, 61-62).
У лютому 2006 р. ОСОБА_3 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, третя особа УДАІ ГУМВС України у місті Києві, в якому просила недійсним договір купівлі-продажу від 29.11.2005 р. автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, що був укладений між продавцем ОСОБА_2 та покупцем ОСОБА_4 за ціною 100 грн., визнати за нею право власності на 1\2 частину зазначеного автомобіля, анулювавши його державну реєстрацію в органах МРЕВ на ім‘я ОСОБА_4, та зобов‘язати третю особу УДАІ ГУ МВС України у місті Києві здійснити перереєстрацію спірного автомобіля на нових власників ОСОБА_3 і ОСОБА_2 в рівних частках, витребувати від відповідача ОСОБА_4 спірний автомобіль і передати його позивачці за зустрічним позовом та стягнути з відповідача ОСОБА_2 спричинену моральну шкоду у сумі 10.000 грн.
Позивачка за зустрічним позовом зазначала, що спірний автомобіль був придбаний 04.09.99 р. під час шлюбу з ОСОБА_2 за ціною 40.000 доларів США, однак 29.11.2005 р. відповідач за зустрічним позовом продав без її згоди спірний автомобіль відповідачу ОСОБА_4, позбавивши її права власності на належну 1\2 частину цього майна, що призвело до заподіяння позивачці також моральної шкоди з вини колишнього чоловіка ОСОБА_2 (т. 3 а.с.а.с. 3-5)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 10.03.2006 р. накладено арешт на автомобіль марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_3 (т. 3 а.с.а 24).
Ухвалою цього ж суду від 28.04.2006 р. матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, третя особа УДАІ ГУМВС України у місті Києві, про визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на автомобіль, витребування автомобіля, скасування реєстрації та відшкодування моральної шкоди направлено за підсудністю до Солом‘янського районного суду міста Києва для об‘єднання з цивільною справою за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1\2 частину квартири (т. 2 а.с. 80).
Ухвалою Солом‘янського районного суду міста Києва від 11.10.2006 р. об‘єднано в одне провадження вищезазначені цивільні справи (т. 1 а.с.а.с. 84-85).
Під час розгляду справи ОСОБА_3 уточнила позовні вимоги та просила ухвалити рішення, яким визнати недійсним біржовий договір №66\495 купівлі-продажу автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_3, який був оформлений 29.11.2005 р. на автомобільній товарній біржі м. Києва, визнати за ОСОБА_3 право власності на 1\2 частину вищезазначеного автомобіля, анулювати державну реєстрацію спірного автомобіля на ім‘я ОСОБА_4, витребувати спірний автомобіль від нового власника ОСОБА_4 шляхом вилучення та передання ОСОБА_3, та стягнути з ОСОБА_2 10.000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди (т. 4 а.с.а.с. 87-88).
Третя особа із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 звернувся до суду із самостійним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2, в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинити грошові зобов‘язання ОСОБА_3 за договором грошової позики від 10.10.1998 р. на суму 75.750 грн., що еквівалентно 15.000 доларів США, посилаючись на те, що 10.10.1998 р. у м. Шепетівці Хмельницької області між ним та відповідачкою ОСОБА_3 був укладений безпроцентний договір позики, за яким він передав у власність позичальника грошові кошти у сумі 15.000 доларів США з терміном повернення на першу вимогу позикодавця, який мав намір за отримані у позику грошові кошти придбати спірну однокімнатну квартиру АДРЕСА_1.
Третя особа із самостійними вимогами на предмет спору зазначала, що від відповідачки ОСОБА_3 стало відомо, що за отримані у позику грошові кошти у сумі 15.000 доларів США відповідачка 13.10.1998 р. придбала спірну однокімнатну квартиру шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу з продавцем ОСОБА_6 Дізнавшись про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа поставила вимогу перед відповідачкою про повернення отриманих за договором позики від 10.10.1998 р. грошових коштів. Проте, відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на 1\2 частину спірної квартири, яка була придбана за отримані відповідачкою у позику грошові кошти.
Посилаючись на те, що учасники договору позики від 10.10.1998 р. домовилися до новації, зокрема заміни грошового зобов‘язання іншим зобов’язанням - передачею у власність позикодавця спірної квартири, третя особа просила задовольнити її позов (т. 2 а.с.а.с. 4-5).
Під час розгляду справи третя особа із самостійними вимогами на предмет спору збільшила розмір позовних вимог та просила ухвалити рішення, яким визнати дійсним договір про припинення зобов‘язання (передання відступного) від 05.05.2010 р., який було укладено між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, припинити внаслідок передання відступного (квартири АДРЕСА_1) зобов‘язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_5, що виникли за договором позики від 10.10.1998 р. на загальну суму 174.487 грн., з яких 15.000 доларів США боргу і 55987 грн. штрафних санкцій, та визнати за ОСОБА_5 право власності на спірну однокімнатну квартиру в якості відступного зо договором про припинення зобов‘язання (передання відступного), укладеного 05.05.2010 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_3
В обґрунтування заяви про збільшення розміру позовних вимог третя особа зазначала, що 05.05.2010 р. між нею та ОСОБА_3 було укладено договір про припинення зобов‘язання (передання відступного), згідно умов якого сторони дійшли згоди про припинення зобов‘язання за договором позики від 10.10.1998 р. шляхом передання відступного, а саме ОСОБА_3 передає ОСОБА_5 належну їй на праві власності спірну однокімнатну квартиру, що буде підтвердженням виконання ОСОБА_3 зобов‘язання за договором позики. Крім того, за актом прийому-передачі від 05.05.2010 р. ОСОБА_3 передала третій особі ОСОБА_5 спірну однокімнатну квартиру. Також між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 було досягнуто згоди про нотаріальне посвідчення договору про припинення зобов‘язань (передання відступного) у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвиненко Я.О. за адресою: АДРЕСА_3, об 11-00 год. 21.05.2010 р., однак ОСОБА_3 ухилилася від нотаріального посвідчення правочину, що підтверджується свідоцтвом приватного нотаріуса від 21.05.2010 р., зареєстроване в реєстрі за №692.
Посилаючись на те, що учасники договору про припинення зобов‘язання домовились щодо істотних умов договору, але ОСОБА_3 ухилилася від нотаріального його посвідчення, ОСОБА_5 просив задовольнити його самостійний позов (т. 4 а.с.а.с. 81-82).
Ухвалою Солом’янського районного суду міста Києва від 24.07.2008 р. по справі було призначено судову технічну експертизу документа (т. 2 а.с.а.с. 119-120).
У судове засідання сторони, третя особа із самостійними вимогами на предмет спору та представник третьої особи УДАІ ГУ МВС України у місті Києві не з‘явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Представник первісного позивача підтримав позов ОСОБА_2 та просив його задовольнити у повному обсязі, посилаючись на те, що спірна квартира була придбана подружжям у період шлюбу, під час якого його колишня дружина ОСОБА_3 не дбала про матеріальне становище сім‘ї. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та у позові третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 просив відмовити, посилаючись на те, що спірний автомобіль був придбаний за належні позивачу на праві особистої приватної власності грошові кошти, отримані в дар від своєї матері, яка в свою чергу продала належну їй квартиру у м. Пскові Російської Федерації та отримані від продажу нерухомого майна грошові кошти подарувала позивачу у справі.
Представник ОСОБА_3 просив відмовити у задоволенні первісного позову ОСОБА_2, підтримав зустрічний позов ОСОБА_3 та визнав позов третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5, посилаючись на те, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя та вибув із володіння поза волею ОСОБА_3, яка не давала згоду на його відчуження. Спірна однокімнатна квартира фактично була придбана за належні їй на праві особистої приватної власності грошові кошти у сумі 15.000 доларів США, отримані в борг у третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору, а тому на цей об‘єкт нерухомого майна не може розповсюджуватися режим спільної сумісної власності подружжя.
Представник ОСОБА_4 позов ОСОБА_3 не визнав, посилаючись на те, що ОСОБА_4 набув права власності на спірний автомобіль у встановленому законом порядку та є добросовісним набувачем цього майна.
Представник третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 підтримав позов третьої особи та просив про його задоволення, посилаючись на те, що відповідачкою ОСОБА_3 не виконані зобов‘язання, що виникли на підставі договору позики від 10.10.1998 р., та відповідачка також ухиляється від нотаріального посвідчення договору про припинення зобов‘язання (передання відступного).
Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_2 та зустрічний позов ОСОБА_3 підлягають задоволенню частково, а у позові третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 необхідно відмовити з таких підстав.
Відповідно до ч. 2 статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Згідно статті 16 Закону України «Про власність» від 07.02.1991 р., який діяв на час виникнення спірних правовідносин /втратив чинність на підставі Закону України від 27.04.2007 р. №997-V/ майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України
Згідно статтей 22, 28 КпШС Української РСР /в редакції 1969 р./, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
У судовому засіданні встановлено, що з 27.12.1997 р. ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, що підтверджується даними свідоцтва про одруження, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Залізничного району міста Києва (т. 3 а.с. 6).
25.03.2003 р. відділом реєстрації актів громадянського стану Солом’янського районного управління юстиції у місті Києві ОСОБА_3 видано свідоцтво про розірвання шлюбу з ОСОБА_2, актовий запис №233 (т. 3 а.с. 7)
За час шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 придбали рухоме та нерухоме майно шляхом укладення відповідних правочинів кожен на своє ім’я відповідно, зокрема, автомобіль марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», 1995 року виготовлення, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_5 кв, за ціною 30.000 грн., та однокімнатну квартиру №41 загальною площею 34, 09 кв.м, в тому числі житловою площею 16, 1 кв.м, по АДРЕСА_1, за ціною 7.700 грн.
Так, судом встановлено, що 29.09.1998 р. між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 був укладений у простій письмовій формі договір про завдаток, за яким сторони зобов’язалися у строк до 20.10.1998 р. укласти договір купівлі-продажу належної ОСОБА_10 квартири АДРЕСА_1 на умовах, встановлених цим договором, та майбутній покупець ОСОБА_3 передала власнику квартири аванс у розмірі 500 доларів США у якості забезпечення виконання зобов’язань по основному договору (т. 1 а.с. 56).
13.10.1998 р. між ОСОБА_6 (продавець) – з однією сторони, та ОСОБА_3 (покупець) – з другої сторони, був укладений договір купівлі-продажу квартири №41 загальною площею 34. 09 кв.м, в тому числі житловою площею 16, 1 кв.м, по АДРЕСА_1, який був посвідчений державним нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_11 (зареєстровано у реєстрі за 322-5186).
Згідно даних договору, купівля-продаж квартири була вчинена за ціною 7.700 грн., які покупець передав продавцю до підписання договору (т. 4 а.с.а.с. 69-74).
Відповідно до вимог статті 214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що спірна квартира була придбана подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в період шлюбу, однак правовстановлюючі документи були оформлені лише на ім’я одного із подружжя (дружину ОСОБА_3Ю.), а тому з урахуванням положень ст. 22 КпШС зазначена квартира є спільною сумісно власністю подружжя, яке має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
За правилами статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього кодексу.
Оскільки первісним позивачем не доведено, що другий з подружжя ОСОБА_3 не дбала про матеріальне забезпечення сім‘ї під час перебування у шлюбі, то суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання за ним права власності на належну ОСОБА_3 1\2 частину спірної квартири.
Відповідно до пункту 1 Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01.01.2004 р.
Правила ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу України про відступлення від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, не розповсюджуються на спірні правовідносини, які виникли до набрання чинності Сімейним кодексом України 01.01.2004 р.
Чинним на час виникнення спірних правовідносин КпШС Української РСР /1969 року/ не було передбачено правила відступлення від засади рівності часток подружжя у разі, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї.
Враховуючи викладене, позов ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково та за первісним позивачем підлягає визнанню право власності на 1\2 частину спірної квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя.
Як вбачається із матеріалів справи, третьою особою із самостійними вимогами на предмет спору було надано до суду письмову розписку, згідно якої 10.10.1998 р. між ОСОБА_5 (позикодавець), - з однієї сторони, та ОСОБА_3 (позичальник), - з другої сторони, був укладений у письмовій формі договір позики, за яким позикодавець передав у власність позичальника грошову суму у розмірі 15.000 доларів США, яку останній зобов’язався повернути на першу вимогу позикодавця, договір був укладений у місті Шепетівці Хмельницької області. Однією із умов договору було цільове призначення зазначених грошових коштів – придбання відповідачкою ОСОБА_3 однокімнатної квартири АДРЕСА_1 (т. 2 а.с. 126).
Згідно пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 р., Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до договорів, що були укладені до 01.01.2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Відповідно до статті 374 ЦК Української РСР /в редакції 1963 р./, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості.
За правилами статтей 57, 66 ЦПК України висновок експерта є одним із засобів доказування та містить докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.
Згідно дослідженого у судовому засіданні висновку №8403 судово-технічної експертизи документів по встановленню абсолютного часу складання документів від 05.09.2008 р., складеного експертом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз ОСОБА_12, надана у розпорядження експерта розписка від імені ОСОБА_3 від 10.10.1998 р. піддавалася контактній термічній обробці з боку виконання її рукописного тексту з метою примусового штучного старіння матеріалів цієї розписки. Час складання цієї розписки не відповідає зазначеній у ній даті 10.10.1998 р. – цю розписку складено пізніше цієї дати.
Встановити точний час складання цієї розписки не дозволяє її примусове штучне старіння, обумовлене застосуванням контактної термічної обробки з боку виконання рукописного тексту цієї розписки (т. 2 а.с.а.с. 125-127).
Суд вважає, що зазначений висновок експерта повністю відповідає вимогам статі 147 ЦПК України, зокрема, містить відомості коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання.
У висновку експерта ОСОБА_12 від 05.09.2008 р. зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.
Оцінивши у відповідності до правил статті 212 ЦПК України зазначений висновок експерта, суд вважає його належним і допустимим засобом доказування у даній справі, оскільки він містить інформацію щодо предмета доказування, та цей доказ одержаний у порядку, встановленому законом.
Наведене дає суду підстави зробити висновок про те, що фактично 10.10.1998 р. договір позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на суму 15.000 доларів США не укладався, обумовлені розпискою грошові кошти не передавалися позичальнику у власність, а тому відповідно у позичальника ОСОБА_3 і не могло виникнути жодних зобов’язань щодо повернення грошових коштів позикодавцеві – третій особі із самостійними вимогами на предмет спору, на підставі угоди, яка не укладалася.
Згідно дослідженого у судовому засіданні листа Міністерства юстиції України від 04.02.2010 р. №743-0-32-10-36, відповідно до Порядку атестації та державної реєстрації методик проведення судових експертиз, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2008 р. №595, рішенням координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції від 06.02.2009 р. була атестована «ОСОБА_13 визначення абсолютного віку документів (в частині документів, виконаних пастами для кулькових ручок» (розробник – Київський НДІСЕ) та внесена до реєстру методик проведення судових експертиз (реєстраційний код 2.1.16).
У зв’язку із відсутністю коштів державного бюджету на придбання відповідного обладнання (хроматомасспекттрометру), яке використовується для проведення таких досліджень, на теперішній час (2010 р.) в науково-дослідних установах судових експертиз Міністерства юстиції не проводяться судові експертизи з вирішення питань щодо визначення абсолютного віку документів (т. 4 а.с. 13).
Оскільки рішення координаційної ради з проблем судової експертизи при Міністерстві юстиції про атестацію «ОСОБА_13 визначення абсолютного віку документів (в частині документів, виконаних пастами для кулькових ручок» (розробник – Київський НДІСЕ) було прийнято 06.02.2009 р. , а виготовлений експертом Київського НДІСЕ ОСОБА_12 висновок судової технічної експертизи документів датований 05.09.2008 р. , тобто до прийняття зазначеного рішення координаційної ради, то суд вважає безпідставними доводи представників відповідачки ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про те, що на час проведення експертизи в науково-дослідних установах судових експертиз Міністерства юстиції не проводилися судові експертизи з вирішення питань щодо визначення абсолютного віку документів.
Зазначена судова технічна експертиза документу була проведена експертом науково-дослідної установи судових експертиз Міністерства юстиції, який при проведенні експертизи використовував звіт про НДР МЮ України ІІ.2.Д1-98 «Розробка методики по визначенню абсолютного віку документів та цінних паперів» та звіт про НДР КНДІСЕ №19-2003 «Застосування хроматографічних та спектрометричних методів у визначенні складу сучасних матеріалів документів» (К.2006).
Відповідачкою ОСОБА_3 не надано доказів про те, що станом на час проведення зазначеної експертизи не існувало методики визначення абсолютного віку документів, виконаних пастами для кулькових ручок.
Із матеріалів справи вбачається, що 29.01.2009 р. СВ Солом’янського РУГУ МВС України у місті Києві за фактом використання завідомо підробленого документа порушена кримінальна справа №09-14966 за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 358 ч. 3 КК України.
Приводом для порушення кримінальної справи стало те, що 27.02.2007 р. приблизно о 10-00 год. невстановлена слідством особа, знаходячись у приміщенні Солом’янського районного суду міста Києва, під час розгляду цивільної справи №2-59-1\08 надала документи, серед яких розписка від імені ОСОБА_3 від 10.10.1998 р. викликала сумнів в дійсності (т. 2 а.с. 161).
Згідно протоколу виїмки від 31.03.2009 р., складеного слідчим СВ Солом’янського РУГУ МВС України у місті Києві, із матеріалів цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності проведено виїмку оригіналу розписки від імені ОСОБА_3 від 10.10.1998 р. (т. 2 а.с. 169).
Постановою слідчого СВ Солом’янського РУГУ МВС України у місті Києві від 24.12.2009 р. по вказаній кримінальній справі призначено повторну судово-технічну експертизу.
Постановою першого заступника прокурора Солом’янського району міста Києва від 11.02.2010 р. постанову слідчого від 24.12.2009 р. про призначення повторної судово-технічної експертизи скасовано (т. 4 а.с. 48).
Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Згідно ч.ч. 6, 7 ст. 147 ЦПК висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього кодексу. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні.
Оскільки постановою першого заступника прокурора Солом’янського району міста Києва від 11.02.2010 р. була скасована постанова слідчого Солом’янського РУГУ МВС України у місті Києві від 24.12.2010 р. про призначення повторної судово-технічної експертизи, то з урахуванням положень ч. 1 ст. 58, ст. 212 ЦПК суд вважає висновок повторної судово-технічної експертизи документів №64 від 03.02.2010 р. (виготовлений старшим експертом Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені заслуженого професора М.С.Бокаріуса Лошмановою Г.В.), згідно якого встановити дату виконання досліджуваної розписки від імені ОСОБА_3, та встановити чи відповідає дата – 10.10.1998 р., що вказана у документі, даті її складання, не надається можливим у зв’язку із відсутністю затверджених Міністерством юстиції України криміналістичних науково-розроблених методик із встановлення абсолютного віку нанесення штрихів водорозчинним чорнилом для пишучих приладів та встановлення абсолютного віку паперу, - таким, який одержано з порушенням порядку, встановленого законом (т. 4 а.с.а.с. 49-52).
В порушення вимог ст. 60 ЦПК відповідачкою ОСОБА_3 і третьою особою ОСОБА_5 не надано належних і допустимих доказів на спростування висновку експерта Київського НДІСЕ ОСОБА_12 від 05.09.2008 р.
Згідно ч. 2 статті 220 ЦК України /в редакції 2004 р./ якщо сторони домовилися щодо істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 209 ЦК України /в редакції 2004 р./ правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
Судом встановлено, що 05.05.2010 р. між ОСОБА_5, - з однієї сторони, та ОСОБА_3, - з другої сторони, був укладений у письмовій формі договір про припинення зобов’язання (передання відступного), за яким сторони дійшли згоди про припинення зобов’язання за договором позики від 10.10.1998 р. переданням відступного, зокрема, боржник передає, а кредитор приймає від боржника у власність належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1. З моменту набуття кредитором права власності на вищезазначену квартиру, зобов’язання боржника перед кредитором за договором позики вважаються виконаними.
Також сторони домовилися про нотаріальне посвідчення даного договору 21.05.2010 р. об 11-00 год. у приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвиненко Я.О. за адресою: АДРЕСА_3 (т. 4 а.с.а.с. 83-84).
05.05.2010 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 був підписаний акт прийому-передачі зареєстрованої за ОСОБА_3 на праві власності квартири АДРЕСА_1 (т. 4 а.с. 85).
Згідно дослідженого у судовому засіданні свідоцтва від 21.05.2010 р., виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиненко Я.О. (зареєстровано у реєстрі за №692), ОСОБА_5 знаходився 21.05.2010 р. о 11-00 год. у приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса (т. 4 а.с. 86).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України \в редакції 2004 р.\ акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актами цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ними чинності.
Згідно статті 151 ЦК Української РСР /в редакції 1963 р./, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
На підставі угоди між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, за умови її укладення 10.10.1998 р., у ОСОБА_3 могли виникнути лише зобов’язання щодо повернення отриманих у власність грошових коштів на першу вимогу позикодавця (т. 4 а.с.а.с. 83-84).
Оскільки судом встановлено, що 10.10.1998 р. договір позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не укладався, то у зазначених осіб не могло виникнути жодних прав та обов’язків один перед одним щодо повернення грошових коштів у сумі 15.000 доларів США.
Наведене дає суду підстави вважати, що укладаючи між собою договір від 05.05.2010 р. про припинення зобов’язання (передання відступного) за договором позики від 10.10.1998 р., відповідачка ОСОБА_3 та третя особа із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_5 дійшли згоди про припинення зобов’язання, якого у дійсності не існувало.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору про визнання дійсним договору про припинення зобов‘язання (передання відступного) від 05.05.2010 р., припинення внаслідок передання відступного зобов‘язання ОСОБА_3, що виникли за договором позики від 10.10.1998 р. на загальну суму 174.487 грн., та визнання права власності на спірну однокімнатну квартиру, яка до того ж судом визнана спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3
Крім того, відмовляючи третій особі із самостійними вимогами на предмет спору у задоволенні пред’явленого позову, суд виходить з того, що у відповідності до ч. 2 ст. 41 Конституції право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Чинним на час виникнення спірних правовідносин Цивільним кодексом Української РСР /в редакції 1963 р./ не було передбачено визнання права власності за кредитором на належне боржнику майно у разі невиконання останнім грошового зобов’язання за договором позики.
Передаючи за договором про припинення зобов’язання спірну однокімнатну квартиру третій особі, відповідачка ОСОБА_3 фактично розпорядилася не тільки своєю часткою, але і належною її колишньому чоловікові ОСОБА_2 1\2 часткою у праві спільної сумісної власності на спірну квартиру.
Також третьою особою із самостійними вимогами на предмет спору не доведено, що відбулося повне або часткове виконання договору від 05.05.2010 р., але відповідачка ОСОБА_3 ухилилася від його нотаріального посвідчення.
У судовому засіданні встановлено, що 04.09.1999 р. між ОСОБА_15 (продавець) – з однієї сторони, та ОСОБА_2 (покупець) – з другої сторони, був укладений договір купівлі-продажу автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», 1995 року виготовлення, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_5 кв, за ціною 30.000 грн., який належав продавцю на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_6 МРЕВ-5 міста Києва (т. 3 а.с. 51)
Після укладення договору купівлі-продажу, зазначений автомобіль був зареєстрований в МРЕВ-7 міста Києва за ОСОБА_2 (технічний паспорт серії НОМЕР_7 від 27.07.1999 р.) та на вказаний автомобіль видано новий державний номерний знак НОМЕР_2.
09.12.2004 р. МРЕВ-7 міста Києва ОСОБА_2 було видано дублікат технічного паспорту на автомобіль – свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 від 09.12.2004 р., що підтверджується даними облікової картки на автомобіль, виданої МРЕВ-7 міста Києва (т. 3 а.с. 12).
29.11.2005 р. між ОСОБА_2 (продавець), інтереси якого представляв ОСОБА_1 на підставі договору-доручення №1 від 29.11.2005 р., - з однієї сторони, та ОСОБА_4 (покупець), інтереси якого представляв ОСОБА_16 на підставі договору-доручення №2 від 29.11.2005 р., був укладений договір купівлі-продажу автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», 1995 року виготовлення, номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2 (т. 3 а.с. 11).
Після укладення договору купівлі-продажу автомобіля між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, спірний автомобіль був зареєстрований в органах МРЕВ на праві власності за ОСОБА_4 та останньому видано нове свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу і новий державний номерний знак на автомобіль НОМЕР_4 (т. 3 а.с. 9).
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вищезазначених доказів окремо, а також достатність і взаємний зв’язок досліджених у судовому засіданні доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що спірний автомобіль був придбаний подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в період шлюбу, однак правовстановлюючі документи були оформлені лише на ім’я одного із подружжя (чоловіка ОСОБА_2Г.), а тому з урахуванням положень ст. 22 КпШС /в редакції 1969 р./ зазначений автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя.
Відповідно до статті 24 КпШС /в редакції 1969 р./ майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.
Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
Оскільки позивачем не доведено, що спірний автомобіль був придбаний ним за отримані у 1999 р. в дар від матері ОСОБА_7 грошові кошти у сумі 16.000 доларів США, та відповідного нотаріально посвідченого договору дарування грошей позивачем суду не надано ( згідно ч. 1 ст. 243 ЦК Української РСР д оговір /в редакції 1963 р./ договір дарування валютних цінностей на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений), то суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного автомобіля фактично роздільним майном первісного позивача, у зв’язку з чим позовні вимоги ОСОБА_2 в частині визнання права особистої приватної власності на грошові кошти, виручені від продажу автомобіля за договором від 29.11.2005 р., є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Як вбачається із матеріалів справи, первісний позивач ОСОБА_2 розпорядився спірним автомобілем марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», 29.11.2005 р., уклавши з ОСОБА_4 відповідний договір купівлі-продажу автомобіля, до якого у відповідності до до п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України застосовуються вже правила Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 р.
За правилами статті 369 ЦК України /в редакції 2004 р./, який підлягає до правовідносин, пов’язаних з укладенням правочину від 29.11.2005 р., співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність досліджених у судовому засіданні вищеперерахованих доказів, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що оспорюваний відповідачкою ОСОБА_3 в цілому договір купівлі-продажу автомобіля від 29.11.2005 р. щодо розпорядження спільним майном, який не підлягав нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у відповідності до ч. 3 ст. 369 ЦК України /в редакції 2004 р./ вважався таким, який вчинений за згодою другого із подружжя ОСОБА_3, а тому підстав для визнання його недійсним та визнання за ОСОБА_3 права власності на 1\2 частину автомобіля суд не вбачає.
Крім того, відповідно до статті 330 ЦК України /в редакції 2004 р./ якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Згідно ч. 1 ст. 388 ЦК України /в редакції 2004 р./ якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1. було загублене власником або особою, якій він передавав майно у володіння;
2. було викрадене у власника або особи, якій він передавав майно у володіння;
3. вибуло з володіння власника або особи, якій він передавав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У судовому засіданні встановлено, що спірний було автомобіль був придбаний за відплатним договором ОСОБА_4, який не знав і не міг знати про те, що зазначений автомобіль фактично був спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (правовстановлюючі документи були оформлені лише на ім’я ОСОБА_2Г.), а тому у відповідності до ст.ст. 330, 388 ЦК /в редакції 2004 р./ спірний автомобіль не може бути витребуваний ОСОБА_3 у нового власника ОСОБА_4
Відсутні також правові підстави для анулювання державної реєстрації спірного автомобіля на ім‘я ОСОБА_4, який придбав його за відплатним договором.
Враховуючи викладене, позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання недійсним біржового договору №66\495 купівлі-продажу автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», державний номерний знак НОМЕР_3, визнання права власності на 1\2 частину вищезазначеного автомобіля, анулювання державної реєстрації автомобіля на ім‘я ОСОБА_4, витребування спірного автомобіля від нового власника ОСОБА_4 шляхом вилучення та передання ОСОБА_3 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Відповідно до роз’яснень, що містяться у постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69—72 СК та ст. 372 ЦК.
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди — виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
З урахуванням статей 69-72 СК та ст. 372 ЦК України відповідачка ОСОБА_3 має право на отримання грошової компенсації від ОСОБА_2 в рахунок вартості належної їй 1\2 частини спірного автомобіля, який є спільною сумісною власністю.
Із дослідженого у судовому засіданні біржового договору від 29.11.2005 р. вбачається, що продаж зазначеного автомобіля було вчинено за ціною 100 грн., тоді як згідно звіту Автомобільної товарної біржі №06\17-04 від 29.11.2005 р. ринкова вартість спірного автомобіля складала на час його продажу 54.004 грн. (т. 3 а.с. 18, т. 4 а.с.а.с. 53-59).
Оскільки зазначена у договорі ціна автомобіля у сумі 100 грн. явно не відповідає дійсній ринковій вартості, яка на час продажу складала 54.004 грн., то з ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь ОСОБА_3 компенсація за належну 1\2 частку автомобіля у сумі 27.002 грн.
Суд також не вбачає правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 про покладення на ОСОБА_2 обов‘язку відшкодувати їй заподіяну моральну шкоду у сумі 10.000 грн., оскільки позивачем за зустрічним позовом не доведено факту заподіяння такої шкоди з боку відповідача ОСОБА_2, належних та допустимих доказів на підтвердження цього суду не надано.
Керуючись статтями 151, 374-375 ЦК Української РСР /в редакції 1963 р./, статтями 22, 24, 28, 29 КпШС Української РСР /в редакції 1969 р./, статтями 209, 220, 330, 369, 372, 388, 1167 ЦК України /в редакції 2004 р./, статтями 69-72 СК України /в редакції 2004 р./, статтями 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд
в и р і ш и в :
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на квартиру та грошові кошти, виручені від продажу автомобіля задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_2 право власності на 1\2 частину квартири АДРЕСА_1.
В решті позову ОСОБА_2 відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, третя особа УДАІ ГУМВС України у місті Києві, про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля, визнання права власності на 1\2 частину автомобіля, анулювання державної реєстрації автомобіля, витребування автомобіля та відшкодування моральної шкоди частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 27002 грн. компенсації за належну їй 1\2 частину автомобіля марки «MERCEDES-BENZ 500 5.0 сєдан», номер кузова НОМЕР_1, державний номерний знак НОМЕР_2, який був зареєстрований на праві власності за ОСОБА_2 на підставі біржового контракту №003186 від 04.09.99 р. і технічного паспорту серії НОМЕР_6 від 27.07.1999 р. (дублікату технічного паспорту - свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_8 від 09.12.2004 р.)
В решті позову ОСОБА_3 відмовити.
У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про визнання дійсним договору про припинення зобов‘язання (передання відступного), припинення зобов‘язань за договором позики та визнання права власності на квартиру відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Суддя Мельник В.В.