Справа  № 2-1157/10

РІШЕННЯ  

ІМЕНЕМ     УКРАЇНИ  

05 жовтня  2010 року                               Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська  

 у складі:  головуючої      судді  Слюсар Л.П.

при секретарі            Карпенко І.Ю. ,

        розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовною заявою   ОСОБА_1  до  фізичної особи-підприємця  ОСОБА_2     про стягнення   заробітної плати  ,  -  

  ВСТАНОВИВ:  

 У березні 2010 року позивачка  звернулася до суду з позовом до відповідачки про стягнення заробітної плати, який уточнила у липні 2010 року. В уточненій позовній заяві позивачка посилається на те, що  з 19 липня 2007 року вона працювала у відповідачки відповідно до трудового договору № 19-2/07/07 від 19.07.2007 року по закупівлі та продажу товарів за цінами та на умовах, встановлених роботодавцем.  Трудовий договір діяв до 19.10.2008 року. Відповідно до договору  встановлена  заробітна плата у розмірі 9000 грн. щомісяця.  Відповідачка виплатила зарплату тільки за липень 2007 року, добровільно сплатити заборгованість по заробітній платі відмовляється.  Після спливу строку дії трудового договору позивачка звернулася до відповідачки із заявою  про звільнення. Однак відповідачка залишила заяву без розгляду та усно повідомила її про те, що не визнає заборгованості, оскільки ніяких трудових договорів  не укладалося та у якості працівника позивачку не було наймано.  Заборгованість  з виплати заробітної плати складає 282000 грн. У зв’язку із невиплатою з вини відповідачки належних позивачці, як звільненому працівнику, сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, вона повинна виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а саме: жовтень-грудень 2008 року, за 12 місяців 2009 року, січень-лютий 2010 року у сумі 153000 грн.   Просила стягнути з від подачки на її користь заборгованість у сумі 282000 грн.

Представник позивачки у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила задовольнити.  

Відповідачка у попереднє судове засідання, яке відбувалося 08.04.2010  року   з’явилася, позовні вимоги не визнала. В наступні судові засідання не з’явилася.  Про час і місце слухання справи повідомлялась належним чином. Про причину неявки суд не повідомила.  

Суд, заслухавши пояснення представника позивачки, відповідачку в попередньому судовому засіданні,  вивчивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають  з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно Свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця (а. с.8), ОСОБА_2 зареєстрована як фізична особа-підприємець з 27.09.2004 року. 19 липня 2007 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (замовник) та  ОСОБА_1  (виконавець)  було укладено договір № 19-2/07/07 (а. с. 4-5), відповідно до якого  виконавець зобов’язується виконувати роботу за наказом замовника, а замовник зобов’язується оплачувати виконану роботу. Замовник доручає, а виконавець бере на себе обов’язок виконувати такі роботи: купівля та продаж  товарів від імені замовника за цінами та на умовах, встановлених замовником. Договір набуває чинності з 19 липня 2007 року та діє до 19 жовтня 2008 року. За виконання покладених обов’язків, передбачених в договорі. виконавцю встановлюється оплата у розмірі 9000 грн. щомісяця. Оплата здійснюється з 1 по 10 число щомісяця.  

Згідно акту виконаних робіт та розрахунку за липень 2007 року від 10.08.2007 року (а. с. 6)  виконавець виконав у липні 2007 року поручену йому замовником роботу, а замовник здійснив виплату виконавцю за роботу в сумі 3000 грн.  З копії актів прийому-передачі виконаних робіт № 2 від 08 січня 2008 року (а. с. 23), № 3 від 02 червня 2008 року (а. с. 24), № 4 від 14.10.2008 року (а. с. 25) вбачається, що  виконавець виконав та передав замовнику доручену йому роботу за період з  серпня 2007 року по 10 жовтня  2008 року, а замовник прийняв виконані роботи та зобов’язується оплатити виконані роботи у відповідності до п. 4.1 договору у розмірі 129000 грн.  

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи,  організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови  праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до  ст. 241 КЗпП України у разі укладання трудового договору між працівником і фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем  проживання  у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.

Відповідно до  ч. 3 ст. 24 КЗпП України укладання трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на роботу.

Відповідно до  ч. 4 ст. 24 КЗпП України трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Згідно п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду судами трудових спорів ” № 9 від 06.11.1992 року зі змінами, фактичний допуск до роботи вважається укладанням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття належним чином оформлене, якщо робота провадилася за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу.

Позивачка у позовній заяві та представник позивачки у судовому засіданні посилається на те, що між сторонами було укладено саме трудовий договір. Однак даний договір не був зареєстрований у центрі зайнятості  ( а.с.33) ,  до системи персоніфікованого  інформація щодо    ОСОБА_1   не подавалася ( а.с.43), трудову книжку позивачка не віддавала, чи писала позивачка заяву про прийняття її на роботу представнику не відомо. За словами представника, позивачка була допущена до роботи та працювала на посаді менеджера, однак у договорі не було визначено посаду, яку повинна була обіймати позивачка. Представник позивачки не змогла пояснити, де знаходилося робоче місце позивачки та  які були у позивачки посадові обов’язки. За словами представника позивачки, остання працювала без оплати до жовтня 2008 року, однак з позовом до суду  про стягнення невиплаченої заробітної плати звернулася тільки у березні 2010 року. Надаючи як доказ трудових відносин акти виконаних робіт, представник позивачки не надала суду жодних інших доказів  виконання позивачкою трудових обов’язків  по закупівлі та продажу товарів від імені відповідачки за весь час її роботи.  Таким чином, суд вважає, що між сторонами не було укладено трудового договору, укладання трудового договору не було оформлено  наказом чи розпорядженням відповідачки, позивачку не було фактично допущено до роботи, договір не був зареєстрований у  державній службі зайнятості за місцем  проживання  у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України. Тому суд приходить до висновку, що фактично між сторонами було укладено цивільно-правовий договір.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних  чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.  

Таким чином, аналізуючи усі докази у їх сукупності,  суд доходить до висновку, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження і задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати необхідно віднести за рахунок держави.  

Відповідно до ч. 3 ст. 81 ЦПК України з позивачки підлягають стягненню витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.

Керуючись:  Постановою Пленуму Верховного Суду України ?ро практику розгляду судами трудових спорів ” № 9 від 06.11.1992 року, ст. ст. 21, 24, 241 КЗпП України, ст. ст. 11, 27, 31, 59, 60, 81, 88, 169, 209, 212-215 ЦПК України, суд,-                

  ВИРІШИВ:  

 В задоволені позовних вимог   ОСОБА_1    - відмовити.

Стягнути із ОСОБА_1   на користь держави витрати на інформаційно-технічне забезпечення  розгляду справи у   розмірі 120 грн. 00 коп.  

Рішення може  бути оскаржено в апеляційному порядку через суд першої інстанції шляхом подачі протягом десяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.    

             Суддя                                                                                      Л.П. Слюсар