№ 2- 4909/10

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

5 жовтня 2010 року                                                                         м. Київ

Голосіївський районний суд міста Києва у складі:

 головуючого  - судді                                                      Мазурик О.Ф.,

 секретаря                                                                         Коруни О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним кредитного договору,

                                           В С Т А Н О В И В :

В червні 2010 року позивач – ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Київської міської філії акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк».

В обґрунтування позовних вимог у позові зазначив, що 28 квітня 2007 року між ним та КМФ АКБ СР «Укрсоцбанк» було укладено договір кредиту № 38-05/1/399 (далі – Договір), відповідно до якого ПАТ «Укрсоцбанк» надав ОСОБА_1 на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового використання грошові кошти в сумі 40 959 доларів США 00 центів.

Вважає, що вказаний договір не відповідає вимогам чинного законодавства України з наступних підстав: відповідач не виконав вимог ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме не надав споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту; договір не відповідає вимогам ст. ст. 524, 533 ЦК України, оскільки Банк видав кредит в іноземній валюті; договір не відповідає вимогам ст. 509 ЦК України, оскільки Банк не виконав свої зобов’язання за договором кредиту, а саме положення Договору щодо права ПАТ «Укрсоцбанк» в односторонньому порядку змінювати процентну ставку; договір обмежує право позивача на захист прав та свобод у судовому порядку, а тому просив договір кредиту № 38-05/1/399 від 28.04.2007 року визнати недійсним.

 У судовому засіданні представник позивача позов, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати договір кредиту № 38-05/1/399 від 28.04.2007 року, укладений між Київською міською філією акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 визнати недійсним.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечував. Посилаючись на Свідоцтво про державну реєстрацію та Положення про Банк зазначив, що правонаступником Київської міської філії акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» є Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» Київська міська філія. Заявив клопотання про залишення позову без розгляду, оскільки договором кредиту передбачено врегулювання спорів між сторонами у Третейському суді.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 5 жовтня 2010 року в задоволенні клопотання представника відповідача Євдотьева А.О. про залишення позову без розгляду відмовлено.

Заслухавши представника позивача та відповідача, повно та всебічно з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними письмовими доказами, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 28.04.2007 року між ОСОБА_1 та АКБ СР «УКРСОЦБАНК» укладено договір кредиту № 38-05/1/399 (а.с.8-12).

Пунктом 1.1 Договору передбачено, що кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 40959 доларів США 00 центів, зі сплатою 12% річних з кінцевим терміном повернення 27 квітня 2014 року.

Договір містить третейське застереження, яке передбачене пунктом 6.2 Договору, відповідно до якого, у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовляються про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем постійно діючого Третейського суду при асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002 м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, вказаному у даному пункті. У разі, якщо спір не може бути розглянутий визначеним у даному пункті суддями, суддя призначається Головою постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків у відповідності до чинного Регламенту постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків.

Відповідно до п. 3.3.5 Договору кредиту, ОСОБА_1 зобов’язується суворо дотримуватися положень цього Договору, а також договору, визначеного п. 1.3 цього Договору.

Згідно ч.1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» (далі Закон), юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди

( ч. 1 ст. 12 Закону).

Третейська угода у вигляді третейського застереження є невід’ємною частиною Договору кредиту.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже у відповідності до ч. 1 ст. 203 ЦК України, п. 6.2 Договору кредиту, може бути визнано недійсним, якщо:

1.   його зміст суперечить законодавству, а також моральним засадам суспільства;

2.   при укладанні договору у сторін не було необхідного обсягу дієздатності;

3.   волевиявлення учасників договору не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі;

4.   він не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

5.   правочин вчинений у формі не встановленій законом;

6.   вчиняється батьками та суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Третейське застереження, зазначене в п. 6.2 Договору, не суперечить вимогам ч. 1 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Статтею 3 Закону визначено, що завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

          Таким чином, з умов укладеного між позивачем та відповідачем Договору та зі змісту наведених правових норм вбачається, що право ОСОБА_1 на захист законних прав та інтересів у судовому порядку не порушено, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати  роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Судом встановлено та не заперечується сторонами у справі, що згідно умов договору кредиту, Банк надав, а позивач отримав кредитні кошти у розмірі 40 959 доларів США.

Відповідно до п. 8 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 9 листопада 2009 року та відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.

Статтею 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов висновку, що сторони, підписавши договір кредиту,  встановили факт досягнення згоди між собою щодо всіх істотних умов кредитного договору.

Відповідно до умов кредитування Договору кредиту, кредит позивачу надавався у іноземній валюті.

Але в обґрунтування своїх позовних вимог, позивач зазначає, що відповідно до ст. 524 ЦК України, грошові зобов’язання мають бути виражені у грошовій одиниці України – гривні.

           Суд не погоджується з таким твердженням позивача з наступних підстав.

            Так, дійсно положеннями статті 99 Конституції України  визначено, що  грошовою одиницею України є гривня.

            Але вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.    

      Відповідно до положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (стаття 1) надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.

      Спеціальне банківське законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Крім того, ч. 2 ст. 192, ч. 2 ст. 524, ч. 3 ст. 533 ЦК України передбачено, що у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом допускається використання іноземної валюти при виконанні зобов’язань.

Отже, чинне законодавство передбачає можливість вираження та виконання зобов’язань у іноземній валюті, у випадках встановлених законом.

          Щодо здійснення кредитних операцій в іноземній валюті, то у відповідача є усі правові підстави для їх проведення, з огляду на таке.

          У ст. 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» ( далі – Закон) зазначено, що кредитними операціями є операції, що зокрема в п. 3 ч. 1 ст. 47 Закону, а саме операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

         Пунктом 3 ч. 1 ст. 47 Закону передбачено, що операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик банки мають право здійснювати на підставі ліцензії (генеральної чи індивідуальної).

         Згідно абзацу 8 ч. 1 ст. 2 Закону, банківською ліцензією  є документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.

         Відповідно до ч. 3 ст. 49 Закону, операції, визначені пунктами 1-3 частини першої цієї статті (серед яких операції з розміщення залучених коштів в національній та іноземній валюті) належать виключно до банківських операцій, здійснювати, які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію.

         Згідно ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) –  індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

        Пунктом «в» ст. 5 Декрету встановлено вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

        Однак, на даний час, законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерії їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.

         Пунктом 1.5 Положення НБУ № 843 від 14.10.2004 року визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.

          Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 рок № 15-93 визначено, що генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальних ліцензій, на весь період дії режиму валютного регулювання.    

           З матеріалів справи, а саме з банківської ліцензії, виданої Національним Банком України вбачається, що АКБ СР «Укрсоцбанк» має право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1 та п. п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (а.с.44).

          Таким чином, спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті. Чинне законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі банківської ліцензії надавати кредити та бути суб’єктом кредитних зобов’язань.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання правочину недійсним з підстав невиконання переддоговірної роботи з позичальником, а саме перед укладенням договору Банк не надав ОСОБА_1 в письмовій формі інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту. Суд виходив з наступного.

 Статтею 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

При цьому, згідно статті 627 Цивільного кодексу України та відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зокрема, статтею 628 Цивільного кодексу України визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

До того ж, відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ч. 1 ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається в письмовій формі.

У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткова ставка, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (істотні умови).

В той же час,  згідно ст. 1056 Цивільного кодексу України позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з цим зобов’язання має виконуватися належним чином (ст. 526 ЦКУ). Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор прийняти зобов’язання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом. (ст. 527 ЦКУ).

       Як визначає п.3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

       У даному випадку,  наявність підписаного правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому.

       За таких обставин, відсутні підстави щодо визнання правочину  недійсним.

        В той же час,  за згодою кредитора (банку) та позичальника  можуть бути змінені умови договору, виходячи із пропозицій сторін  за їх домовленістю, зокрема, і у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладанні відповідного договору (ст. 652 ЦКУ).  

       Крім того, законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 Цивільного кодексу України).

        Зокрема, відповідно до законодавства, за ступенем недійсності всі правочини поділяються на абсолютно недійсні та відносно недійсні – які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорюванні).

        Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

        При цьому, виконання чи невиконання сторонами зобов’язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визначення правочину недійсним. У разі, якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦКУ).

В своїх позовних вимогах позивач зазначив, що положення Договору кредиту щодо права відповідача в односторонньому порядку змінювати процентну ставку не відповідають вимогам чинного законодавства.

Пунктом 3.2.6 Договору кредиту передбачено, що Банк в односторонньому порядку може змінити розмір процентної ставки за користування кредитом.

Позивач у справі погодився укласти  з відповідачем договір на визначених у ньому умовах, а саме - можливості  зміни процентної ставки за договором та порядку  такої зміни, що підтверджується його підписом у  кредитному договорі.

 Відповідно до п. 3.3.5 Договору кредиту, ОСОБА_1 зобов’язується суворо дотримуватися положень цього Договору, а також договору, визначеного п. 1.3 цього Договору.

          Оскільки, згідно ст. ст. 6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з  урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, суд вважає позовні вимоги в цій частині необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

          На підставі  п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності,  ст. ст. 6, 192, 509, 524, 533, 627, 638, 1055 Цивільного Кодексу України, Закону України «Про банки та банківську діяльність», Закону України «Про третейські суди» та керуючись  ст.ст. 3, 10, 31, 36, 57, 60, 77, 88, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд

                                           В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним кредитного договору – відмовити.

             Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти  днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.  

          Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.  

         Суддя