Справа № 22ц-13342 Головуючий у 1 інстанції Князьков В.В.
Категорія 52 Доповідач Біляєва О.М.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 вересня 2010 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого Висоцької В.С.,
суддів Біляєвої О.М., Осипчук О.В.,
при секретарі Перепечаєнко К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного вищого навчального закладу «Донецький інститут соціальної освіти» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за апеляційною скаргою відповідача на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 30 червня 2010 року,
В С Т А Н О В И В :
Приватний вищий навчальний заклад «Донецький інститут соціальної освіти» (далі – Інститут) звернувся до Апеляційного суду Донецької області з апеляційною скаргою на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 30 червня 2010 року, яким позов задоволено частково.
Інститут в апеляційній скарзі порушує питання про скасування рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення норм матеріального права.
В обґрунтування скарги апелянт вказав, що суд першої інстанції, поновляючи позивача на посаді, не врахував, що правила про недопустимість звільнення працівника в період непрацездатності стосуються випадків звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу. Суд також не врахував, що від позивача не надходило заяви про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням в зв’язку з виходом на пенсію. Крім того, суд не врахував роз’яснення постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», згідно з якими працівник може відкликати заяву про звільнення і звільнення не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства. Поновлення позивача на посаді неможливо з тих підстав, що на посаді начальника відділу кадрів працює ОСОБА_2, яка прийнята по переводу, та затвердженим наказом від 25.06.2010 року штатним розписом посада начальника відділу кадрів не передбачена. Задовольняючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд не зважив на порушення строків звернення до суду з такими вимогами, які пред’явлені у травні 2010 року.
В судовому засіданні представник відповідача Трофимов Я.М. підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній мотивів; просив задовольнити.
Позивач та її представник ОСОБА_4 просили відхилити апеляційну скаргу, рішення залишити без змін.
Апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив з того, що звільнення позивача проведено з порушенням норм трудового законодавства, оскільки ОСОБА_1 до закінчення строку попередження виявила бажання продовжити трудовий договір. Порушення трудових прав спричиняє моральні страждання позивачу.
Висновок суду ґрунтується на законі та відповідає обставинам справи.
Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 КЗпП України).
Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівників на роботу.
Підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України, зокрема розірвання трудового договору з ініціативи працівника.
Відповідно до вимог ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Пленум Верховного Суду України в пункті 12 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 з наступними змінами «Про практику розгляду судами трудових спорів» також роз’яснив, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.
Судом першої інстанції встановлено і це видно з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 з 04 січня 1998 року (наказ № 2/к від 04.01.1998 року) працювала в приватному вищому навчальному закладі «Донецький інститут соціальної освіти» на посаді менеджера по кадрам, а з 01 серпня 2000 року (наказ № 60/к від 01.08.2000 року) – на посаді начальника відділу кадрів (ас. 23, 24).
09 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача з заявою про розірвання трудового договору за власним бажанням з 07 грудня 2009 року в зв’язку з виходом на пенсію (ас. 11). Наказом № 144-к від 07 грудня 2009 року позивача звільнено на підставі ст. 38 КЗпП України (ас. 18).
Поновляючи ОСОБА_1 на посаді начальника відділу кадрів Інституту, суд обґрунтовано виходив з того, що відповідачем при звільненні порушено норми трудового законодавства.
Так, в ході розгляду справи встановлено і це визнається сторонами, що з 12 жовтня 2009 року по 05 грудня 2009 року позивачці було надано щорічну невикористану відпустку. Під час перебування у відпустці ОСОБА_1 захворіла, що потягло тимчасову непрацездатність з 27 жовтня 2009 року по 06 листопада 2009 року та з 09 листопада 2009 року по 13 листопада 2009 року, посвідчену листками непрацездатності.
В силу частини 2 статті 80 КЗпП України щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі тимчасової непрацездатності працівника, посвідченої у встановленому порядку.
ОСОБА_1, скориставшись наданим законом правом, 16 листопада 2009 року звернулась до Інституту із заявою про продовження строку щорічної відпустки на 16 днів до 21 грудня 2009 року (ас. 13).
Факт подання заяви 16.11.2009 року в судовому засіданні підтверджено також поясненнями свідків, які є працівниками Інституту.
Зазначені дії позивача свідчать про те, що ОСОБА_1 не вимагала розірвання трудового договору, тому власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити працівника за поданою раніше заявою, згідно з частиною 2 ст. 38 КЗпП.
Суд обґрунтовано не прийняв до уваги заперечення відповідача про те, що на місце ОСОБА_1 було запрошено іншого працівника, тому її заява безпідставна.
Так, з матеріалів справи видно, що з заявою про продовження щорічної відпустки, відповідно продовження трудового договору, ОСОБА_1 звернулась 16 листопада 2009 року. Відповідач запросив іншого працівника 23.11.2009 року (ас. 26), тобто після надходження відповідної заяви працівника.
Таким чином, суд дійшов правильного висновку, що звільнення ОСОБА_1 проведено з порушенням вимог трудового законодавства, а запрошення на її місце іншого працівника не є підставою для відмови в задоволенні позову.
Доводи скарги про те, що на посаді начальника відділу кадрів Інституту працює ОСОБА_2. та що ця посада скорочена наказом від 25 червня 2010 року, не спростовують висновків суду.
Згідно зі статтею 235 КЗпП України, суд вирішив питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який визначений у відповідності з вимогами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затверджено постановою КМУ від 08 лютого 1995 року № 100 з наступними змінами та доповненнями.
Відповідно до вимог статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Розглядаючи даний спір, суд першої інстанції встановив, що законні права позивача були порушені відповідачем.
Сам факт порушення підприємством законних прав особи є підставою для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
Визначений судом розмір компенсації в відшкодування моральної шкоди 1000 гр. є достатнім та обґрунтованим.
Апеляційний суд не погоджується з доводами скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду з вимогами про відшкодування моральної шкоди, що є підставою для відмови в задоволенні вимог.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ст. 267 ЦК України).
Така заява відповідачем не була зроблена, про що свідчать матеріали справи, зокрема заперечення на позовні вимоги (ас. 149-151).
Рішення суду ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального закону. Згідно зі ст.308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу та залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст.307 ч.1 п.1, 308, 313-315 ЦПК України, апеляційний суд
У Х В А Л И В :
Апеляційну скаргу Приватного вищого навчального закладу «Донецький інститут соціальної освіти» відхилити.
Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 30 червня 2010 року залишити без змін.
Ухвала набирає чинності з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою апеляційного суду.
Головуючий
Судді