Справа № 352/494/16-ц

Провадження № 22-ц/4808/193/21

Головуючий у 1 інстанції Хоминець М. М.

Суддя-доповідач Максюта

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

головуючого         (суддя-доповідач)        Максюти І.О.,

суддів:                                Василишин Л.В., Горейко М.Д.,

секретаря                                Єлісевич О.М.

з участю:        апелянта ОСОБА_1 та її представника адвоката Круця В.М.,

представника позивача ОСОБА_2 адвоката Лютана З.Й.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на будинковолодіння, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області, ухвалене суддею Хоминець М.М. 15 жовтня 2020 року у м. Івано-Франківськ Івано-Франківської області, повний текст якого складено 26 жовтня 2020 року,

в с т а н о в и в :

       У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на будинковолодіння.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне будинковолодінняпо АДРЕСА_1 збудоване у 1984 році, забудівником та власником була її свекруха ОСОБА_5 . Інвентаризаційна вартість будинковолодіння згідно технічного паспорта становить 406327 грн. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 свекрухи ОСОБА_5 , син померлої ОСОБА_3 (чоловік позивачки) прийняв спадщину шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, однак не оформив своїх спадкових прав у нотаріальному порядку. Чоловік за життя 22.07.2015 р. склав заповіт, який посвідчено секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, згідно якого все належне йому на день смерті майно заповів їй, дружині. Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 чоловіка вона прийняла спадщину у порядку  ст.1269 ЦК України, звернувшись до Тисменицької районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщинивід 12.03.2016 р. Спадкоємцями за законом першої черги після смерті чоловіка є їхні діти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . У зв`язку з відсутністю оригіналу правоустановлюючого документа на спірне будинковолодіння державний нотаріус відмовила їй у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. З врахуванням уточненої позовної заяви просила визнати за нею право власності на будинковолодіння по АДРЕСА_1 з підстави спадкування за заповітом після померлого ОСОБА_3 (а.с.2-5, 215, том 1).

У травні 2016 року представник ОСОБА_1 подав зустрічну позовну заяву, в обґрунтування якої зазначив, що заповіт її батька ОСОБА_3 від 22.07.2015 р. складений та посвідчений з порушенням форми і порядку посвідчення заповіту. Відповідно до вимог ст.1247 ЦК України та Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 3306/5 від 11.11.2001 р., заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Оспорюваний заповіт батько не підписував, тому він у разі встановлення почеркознавчою експертизою даного факту згідно з ч.1 ст.1257 ЦК України є нікчемним. Оскільки підписи від імені ОСОБА_3 у двох примірниках заповіту та у журналі реєстрації сільської ради виконані не спадкодавцем, а іншою особою, відсутнє волевиявлення спадкодавця на укладення даного заповіту. Батько неодноразово наголошував, що спадковим будинковолодінням мають право користуватися всі спадкоємці, як дружина, так і діти, а тому вважав несправедливим заповідати комусь одному спадкове майно. Вона до смерті допомагала своєму батькові, за власні кошти здійснила його поховання. Її мати ОСОБА_2 протягом п`ятнадцяти років і до смерті спадкодавця постійно проживала за межами України. Просив визнати недійсним заповіт, складений 22.07.2015 р. ОСОБА_3 , посвідчений Вільшаницькою сільською радою Тисменицького району Івано-Франківськоїобласті та внесений до реєстру за № 43 (а.с.36-37, том 1).

Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 15 червня 2016 року зустрічний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на будинковолодіння(а.с.59, том 1).

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 15 жовтня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання права власності на будинковолодіння задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 вартістю 406327 гр. у порядку спадкування за заповітом, посвідченим 22.07.2015 р. секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, після померлого ОСОБА_3 . Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 2031 грн 63 коп з кожного. Відмовлено у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним (а.с.148-156, том 2).

Не погодившись з таким рішенням ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_6 подали апеляційну скаргу, в якій посилаються на порушення норм матеріального і процесуального права.

Зазначають, що допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_7 підтвердила, що нею, як секретарем Вільшаницької сільської ради було забезпечено складання лише одного примірника заповіту ОСОБА_3 від 22.07.2015 року, оскільки заповідач внаслідок хвороби не міг власноручно підписати другий примірник заповіту. Як наслідок, нею всупереч вимогам п.2.6 Порядку не було забезпечено підписання обох примірників заповіту іншою фізичною особою, а в порушення вимог пункту 1.2 та 2.13 зроблено світлокопію першого примірника заповіту, що не передбачено Порядком, чим порушено саму процедуру посвідчення заповіту. Продовжуючи протиправні дії, ОСОБА_7 14.03.2016р. видала дублікат заповіту, в тексті якого, серед іншого, вказала «цей заповіт складено в двох примірниках. Один з них зберігається в справах виконавчого комітету Вільшаницької сільської ради». Вказані обставини встанвлені судом, однак залишені поза увагою при ухваленні рішення.

Зазначає, що не погоджуються з тим, що задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд виходив з того, що заповіт складений та посвідчений секретарем Вільшаницької сільської ради та зареєстрований в реєстрі за №43 – є законним, а позивачка являється єдиним спадкоємцем, зазначеним в заповіті.

З цих підстав просять скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким в задоволенні первісного позову відмовити в повному обсязі, а зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати (а.с.162-164, том 2).

Відзив на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Вислухавши пояснення апелянта ОСОБА_1  та її представника адвоката Круця В.М., представника позивача ОСОБА_2 адвоката Лютана З.Й., доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши, відповідно до ст.367 ЦПК України, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає її необґрунтованою, виходячи з таких підстав.

За змістом частин 1 -4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1-3 та частини 5 статті 263, статті 264 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі  питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги  і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для  вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини  сторін випливають iз встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає  застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в  позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Судом встановлено, що забудовником та власником спірного будинковолодіння АДРЕСА_1 , 1984 року побудови, була ОСОБА_5 – свекруха (мати чоловіка) позивачки за первісним позовом ОСОБА_2 . Вказана обставина підтверджується будівельним паспортом за червень 1984 р. на забудову земельної ділянки, виділеної індивідуальному ОСОБА_8 , та технічним паспортом на будинковолодіння від 26.12.1989 р., власником якого є ОСОБА_5 (а.с.40-47, т.1).

Однак, належний правовстановлюючий документ відсутній, реєстрація права власності ОСОБА_5 на будинковолодіння не здійснювалась.

Інвентаризаційна вартість спірного будинковолодіння згідно технічного паспорта від 14.03.2016 р. (т.1, а.с.8-12) становить 406327 грн.

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с.7) ОСОБА_5 , будинковолодіння успадкував спадкоємець за законом першої черги - син померлої ОСОБА_3 , у порядку п.1 ч.1 ст.549 ЦК УРСР (у редакції 1963 р.) шляхом фактичного вступу в управління та володіння спадковим майном, не оформивши своїх спадкових прав у нотаріальному порядку.

Вказані обставини сторонами не оспорюються.

ОСОБА_3 , який був чоловіком позивачки за первісним позовом ОСОБА_2 та батьком позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_1 , 22.07.2015 р. склав заповіт, який посвідчено секретарем Вільшаницької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Архамулою Н.М. та внесено до реєстру за № 43. Оригінал заповіту міститься у сматеріалах справи на а.с.100 т.2, належно засвідчена копія заповіту, надана Вільшаницькою сільською радою, міститься у матеріалах справи на а.с.120 т.1.

Заповіт 30.12.2015 р. зареєстрований у Спадковому реєстрі за № 58447208, що підтверджується інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (т.2, а.с.38).

Відповідно до заповіту спадкодавець ОСОБА_3 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все, що йому буде належати і на що він за законом матиме право, заповів ОСОБА_2 .

Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.6) ОСОБА_3 позивачка ОСОБА_2 , як єдиний спадкоємець за заповітом, прийняла спадщину у порядку ст.1269 ЦК України, звернувшись до Тисменицької районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини від 12.03.2016 р. (т.2, а.с.28).

Відповідачі за первісним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , як спадкоємці за законом першої черги, також подали заяви до Тисменицької районної державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті батька відповідно 19.03.2016 р. (т.2, а.с.41) та 31.03.2016 р. (т.2, а.с.49).

Постановою нотаріуса від 02.04.2016 р. ОСОБА_2 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті чоловіка ОСОБА_3 у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документу на спадкове будинковолодіння (т.1, а.с.20).

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з положень ст. 1223, 1270, 1257 ЦК України встановивши, що позивачка ОСОБА_2 як єдиний спадкоємець за заповітом після смерті спадкодавця прийняла спадщину у передбаченому законом порядку, однак у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа позбавлена можливості оформити спадщину в нотаріальногму порядку, тому наявні підстави для визнання права власності за нею на спадкове майно. Позивачка за зустрічним позовом ОСОБА_1 не представила доказів, що заповіт не відповідав волевиявленню заповідача, тому її позов необґрунтований.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно ст.1216 Цивільного кодексу України, спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно ст.1217 Цивільного кодексу України спадкування здійснюється за заповітом та за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У цій справі позивачка за зустрічним позовом стверджує про нікчемність заповіту від 22 липня 2015 року з тих підстав, що не виготовлений другий примірник заповіту секретарем сільської ради.  

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатності фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд  (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).  

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України). Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України),  загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.  

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК України про спадкування за заповітом, за правилами розміщення правових норм стаття 1257 встановлює правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту у главі 85 ЦК України.

Виходячи з наведеного недотримання будь-яких інших вимог не може мати наслідком недійсність заповіту на підставі частини першої статті 1257 ЦК України.

Тобто контекстуальний аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у  главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.  

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди до запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому.

Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій   статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.  

Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення посадовою особою органу місцевого самоврядування правочину і не виготовлення другого при мірника заповіту тягне нікчемність заповіту.

Ці обставини не впливають на форму правочину і не підпадають під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.  

Адже у цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній ситуації не вбачається. Недійсність заповіту з мотивів більш широкого трактування вимог до форми і порядку його посвідчення, які визначені у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Така позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Про недійсність заповіту позов заявлений не був.

Суд першої інстанції, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що не представлено суду доказів, що ОСОБА_3 заповіт не підписував особисто, ознаки недійсності правочину відсутні. Крім того, слід зауважити якщо посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт особи, не виготовивши його другий примірник - це не впливає на форму правочину і не може бути підставою для його нікчемності з огляду на вичерпний характер підстав нікчемності, що визначені у частині першій статті 1257 ЦК України.

Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.

Таким чином, позивач за первісним позовом ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_3 і ці обставини виключають можливість спадкоємства за законом іншими особами.

Така позиція не суперечить практиці Європейського суду з прав людини із застосування статті 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо мирного володіння своїм майном і висловлена у рішеннях у справах «Малахер та інші проти Австрії» від 19 грудня 1998 року, «Бурдов проти Росії»   від 07 травня 2002 року, «Прессос Компанія Нав`єра С.А.» та інші проти Бельгії» від 28 жовтня 1995 року, «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23 жовтня 1991, року«Сьорінг проти Сполученого Королівства».

Суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення з дотриманням ном матерального та процесуального права, тому підстав для його скасування немає.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 15 жовтня 2020 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.                                                

Судді:                                                                        І.О. Максюта

                                                                               Л.В. Василишин

                                                                               М.Д. Горейко

Повний текст постанови складено 10 вересня 2021 року.