ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

2 вересня 2021 року                                                                                

м. Чернівці

справа № 727/7582/20

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого        Одинака О. О.

суддів: Кулянди М.І., Литвинюк І.М.

секретар Конецька Д.Г.

позивач ОСОБА_1

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3

апеляційна скарга ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 9 червня 2021 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Смотрицький В.Г.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом.

Позивачка просила:

- визнати частково недійсним договір дарування садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які розташовані по АДРЕСА_1 , від 17 листопада 2016 року в частині дарування 1/2 частки такого нерухомого майна;

- визначити, що позивачці належить на праві спільної часткової власності 1/2 частка у спірному садовому будинку, який складається з: садового будинку літера А-І. загальною площею 226,40 кв.м.; сараю (літера Б); вбиральні (літера В.); альтанки (літера Г); криниці – І; огорожі № 1-3.

Посилалася на те, що за час шлюбу між нею та відповідачем ОСОБА_2 ними побудовано садовий будинок в садівничому товаристві «Садівник», членами якого вони являлись, по АДРЕСА_1 .

В лютому 2020 року їй стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 13 січня 2016 року зареєстрував своє право власності на вказане нерухоме майно лише на своє ім`я, а 17 листопада 2016 року подарував будинок та земельну ділянку для його обслуговування своїй доньці від першого шлюбу відповідачці ОСОБА_3 .

Зазначала, що ОСОБА_2 порушено її права як співвласника спірного нерухомого майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 9 червня 2021 року позов задоволено.

Визнано частково недійсним договір дарування від 17 листопада 2016 року садового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться по АДРЕСА_1 , в частині дарування 1/2 частки вказаного садового будинку.

Визначено, що ОСОБА_1 належить на праві спільної часткової власності 1/2 частка спірного садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які складається з: садового будинку літера А-І, загальною площею 226,40 кв.м., сараю (літера Б); вбиральні (літера В), альтанки (літера Г), криниці - І; огорожі № 1-3.

Суд виходив з того, що спірний садовий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами, побудований позивачкою ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 спільно в період шлюбу, а тому на спірне майно поширюється режим спільного сумісного майна, а отже позивачці належить 1/2 частка спірного будинку.

При відчуженні спірного будинку на користь ОСОБА_3 , поділ майна подружжя позивачки та відповідача проведений не був, а тому відповідач ОСОБА_2 міг лише за згодою позивачки розпоряджатися майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

ОСОБА_2 станом на час укладення договору дарування було відомо, що спірний садовий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами побудований в період шлюбу з позивачкою ОСОБА_4 та належить їм обом на праві спільної сумісної власності, тому відповідач мав право розпоряджатися лише 1/2 частиною спірного будинку, чим ввів в оману відповідачку ОСОБА_3 при укладенні договору дарування спірного садового будинку щодо своїх прав на вказане майно.

Позивачкою не пропущено трьохрічний строк позовної давності.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що самочинне будівництво садового будинку за час шлюбу сторін не створило права власності на об`єкт майна, а тому у сторін не виникло право спільної сумісної чи часткової власності та спірне нерухоме майно.

Відповідач набув право власності на спірне нерухоме майно після розірвання шлюбу, а тому садовий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами є його особистою власністю.

Суд також не врахував, що вступ відповідача в члени садівничого товариства, будівництво огорожі садової ділянки та криниці були здійснені до укладення шлюбу з позивачкою.

Суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи та не надав належну оцінку доказам у справі.

Позивачка дізналася про порушення свого права в 2012 році, а тому з позовом звернулася з порушенням строку позовної давності.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу.

Посилається на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Після набуття права власності на спірний садовий будинок відповідачем, позивачка набула право власності не на будівельні матеріали, а на частку у садовому будинку.

Джерело походження коштів, які подружжя витратило на створення спільного майна не має значення для вирішення даного спору.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що будівництво спірного нерухомого майна розпочато у 1992 році та завершено у 2003 році, а тому є спільною сумісною власністю сторін.

Позивачка дізналася про порушення свого права власності на спірний садовий будинок в липні 2019 року, звернулася до суду з позовом у вересні 2020 року, а тому не пропустила строк позовної давності.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 23 лютого 1992 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Ленінського районного суду міста Чернівці від 23 листопада 2000 року (а.с.7).

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 3 вересня 2014 року у цивільній справі №727/11936/13-ц встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу з 1992 року по 1998 рік спільно здійснювали будівництво будинку та господарських споруд, які знаходяться по АДРЕСА_1 . Спірний будинок є самочинним будівництвом, яке здійснювалось спільно позивачкою та відповідачем (а.с.8-14).

13 січня 2016 року ОСОБА_2 зареєстрував право власності на садовий будинок літера А-І. загальною площею 226,40 кв.м., сарай (літера Б). вбиральню (літера В), альтанку (літера Г), криницю – І, огорожу № 1-3, що підтверджується інформаційною довідкою №223159589 від 8 вересня 2020 року (а.с.23).

Відповідно до договору дарування від 17 листопада 2016 року відповідач ОСОБА_2 подарував відповідачці ОСОБА_3 садовий будинок з належними до нього надвірними будівлями та спорудами, які розташовані на території садівничого товариства «Садівник» по АДРЕСА_1 (а.с.21-22).

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Так, відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду.

Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду про задоволення позову оскільки позивач, звертаючись до суду з позовом, просив застосувати неналежний спосіб захисту своїх прав.

Відповідно до правил статей 2, 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У §145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» ЄСПЛ зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, держава Україна несе обов`язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004у справі № 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі №310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі 274/4841/17.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

При розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об`єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважно право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об`єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об`єкт, відтак передати у власність можна лише об`єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.

У справі, що переглядається, позивачка вважає, що спірне майно належало їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, оскільки було набуто ними за час шлюбу. Також позивачка посилалася що таке майно вибуло з її володіння без її згоди, що є порушенням її прав та як наслідок просила визнати недійсним договір дарування від 17 листопада 2016 року.

З огляду на вказане позовна вимога про визнання недійсним договору дарування від 17 листопада 2016 року тільки щодо 1/2 частки у спірному садовому будинку, який складається з: садового будинку літера А-І. загальною площею 226,40 кв.м.; сараю (літера Б); вбиральні (літера В.); альтанки (літера Г); криниці – І; огорожі № 1-3 є неналежним способом захисту.

Належним способом захисту є вимога позивачки про визнання недійсним договору дарування від 17 листопада 2016 року.

Таку правову позицію Верховний Суд у складі Об`єднаної  Палати  Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 15 червня 2020 року у справі №430/1281/14-ц.

Враховуючи те, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту, суд першої інстанції не мав підстав робити висновки щодо обґрунтованості та доведеності позову. Суд може зробити такий висновок лише у разі звернення позивача до суду з позовом щодо застосування ефективного способу захисту.

Такий висновок узгоджується з правовим висновком, який Велика Палата Верховного Суду виклала у пункті 86 постанови від 4 червня 2019 року у справі №916/3156/17.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Такий висновок узгоджується з правою позицією, яку Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 2 лютого 2021 року у справі №925/642/19.

Вимога позивачки про визначення, що їй належить на праві спільної часткової власності 1/2 частка у спірному садовому будинку, який складається з: садового будинку літера А-І. загальною площею 226,40 кв.м.; сараю (літера Б); вбиральні (літера В.); альтанки (літера Г); криниці – І; огорожі № 1-3, є похідною вимогою від вимоги про визнання недійсним договору дарування, а тому також не підлягає задоволенню.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.

Щодо судових витрат

Згідно частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З мотивувальної частини постанови вбачається, що суд приходить до висновку про відмову в позові.

З квитанції №115 від 16 липня 2021 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 3500 гривень (а.с.128).

З квитанції №52 від 6 серпня 2021 року вбачається, що відповідач ОСОБА_2 за подання до суду апеляційної скарги сплатив судовий збір в сумі 10 152 гривні 70 копійок.

Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 слід стягнути 13 652 гривні 70 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382  ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 9 червня 2021 року скасувати.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення часток у спільній сумісній власності подружжя, визнання частково недійсним договору дарування відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 13 652 (тринадцять тисяч шістсот п`ятдесят дві) гривні 70 копійок в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 6 вересня 2021 року.

Головуючий                                                        О.О. Одинак

Судді:                                                                М.І. Кулянда

                                               І.М. Литвинюк