ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 13 вересня 2010 р.                                                                                    № 57/06-10  

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

головуючого      Демидової А.М.,

суддів:Кролевець О.А.,

Шевчук С.Р.,          

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (відповідач)

на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 23.06.2010 р.

(залишено без змін рішення господарського суду Харківської області від 16.03.2010 р.)

у справі№ 57/06-10

за  позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Харківської обласної дирекції Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль"

доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4

простягнення 3 575 426,79 грн.,

за участю представників:

від позивачаПетрук Я.Ю.

від відповідачане з'явились

          В С Т А Н О В И В:

У січні 2010 року Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" в особі Харківської обласної дирекції Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про стягнення 3 000 000,00 грн. заборгованості за кредитом, 521 041,10 грн. заборгованості по сплаті відсотків за користування кредитними коштами, 14 490,41 грн. пені, нарахованої за порушення строку погашення кредиту та 39 895,28 грн. пені, нарахованої за порушення строку погашення відсотків.

Рішенням господарського суду Харківської області від 16.03.2010 р. у справі № 57/06-10 (суддя Аюпова Р.М.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 23.06.2010 р. (колегія суддів у складі: Лакіза В.В. –головуючий, Горбачова Л.П., Пуль О.А.), позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду Харківської області від 16.03.2010 р. та постановою Харківського апеляційного господарського суду від 23.06.2010 р., Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд скасувати повністю зазначені рішення та постанову та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог позивача.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що оскаржувані судові акти прийняті з порушенням норм матеріального права, а саме ст.ст. 11, 509, 525, 526, 598, 599, 629 ЦК України, ст.ст. 173, 174, 179, 193 ГК України, та норм процесуального права, а саме: ст. 42, ч. 2 ст. 22 ПК України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 06.09.2010 р. колегією суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого, Кролевець О.А., Шевчук С.Р. прийнято касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до касаційного провадження та призначено розгляд скарги у судовому засіданні на 13.09.2010 р. о 12 год. 40 хв.

13.09.2010 р., до початку судового засідання, через канцелярію Вищого господарського суду України надійшов відзив позивача на касаційну скаргу, у якому останній просить суд залишити рішення та постанову у даній справі без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Сторони, згідно з приписами ст. 1114 ГПК України, були належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач не скористався передбаченим законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Вислухавши представника позивача, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

          Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, відповідно до генеральної кредитної угоди № 07-01-177-08 від 16.10.2008 р., укладеної між Відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, сторони 16.10.2008 р.  уклали  кредитний договір № 010-1/07-01-0800 (далі –Договір).

          Відповідно до умов Договору позивачем (Кредитором) було відкрито відповідачу (Позичальнику) відновлювану кредитну лінію у сумі 3 000 000,00 грн. (далі - кредит) на умовах забезпечення, цільового використання, строковості, призначення для розвитку бізнесу, строком до 16.10.2018 р.

Згідно з п. 1.3 Договору за користування  кредитом Позичальник сплачує Кредитору проценти у розмірі 21,5 проценти.

Згідно з п. 3.6 Договору Позичальник зобов'язався здійснювати повернення основної суми заборгованості за кредитом, починаючи з першого місяця видачі першого траншу за кредитом у сумі, визначеній позичальником з дотриманням вимог п. 1.1 Договору щодо зменшення ліміту кредитування.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, позивач виконав перед відповідачем свої зобов'язання за Договором у повному обсязі, відкривши відповідно до п. 3.2 Договору для видачі кредиту Позичальнику позичковий рахунок № 20638491 та перерахувавши з нього на поточний рахунок Позичальника кредитні кошти у сумі 3 000 000,00 грн., що підтверджується належним чином засвідченими копіями платіжних доручень, долучених до матеріалів справи.

Апеляційним господарським судом встановлено, що відповідач ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції виконання позивачем  зобов'язання щодо перерахування на  його рахунок  кредитних коштів в сумі  3 000 000,00 грн.  не спростував.

Водночас суди встановили, що відповідач свої зобов'язання за Договором щодо повного та своєчасного повернення суми кредиту та сплати процентів за користування ним виконав неналежним чином, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість у розмірі                 3 000 000,00 грн. по кредиту та 521 041,10 грн. по відсоткам за користування кредитними коштами. При цьому, як встановив господарський суд апеляційної інстанції, відповідач ні  суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надав доказів повного або часткового виконання зобов'язань за Договором.

Господарські суди попередніх інстанцій також встановили, що 25.01.2009 р. позивач звернувся до відповідача з вимогою вих. № 08-04-14/358 про усунення порушень, яка направлена відповідачу рекомендованою поштою з повідомленням про вручення поштового відправлення 26.11.2009 р. та отримана відповідачем 30.11.2008 р., про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення, яке знаходиться в матеріалах справи. Однак зазначена вимога залишена відповідачем без відповіді та виконання, що стало підставою для звернення позивача до суду з відповідним позовом.

Крім того, суди встановили, що відповідно до пояснень, наданих позивачем, він не звертав стягнення на нерухоме майно відповідача, а саме: нежитлову будівлю літ. "Б-2" площею  492,3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки відповідно до договору  іпотеки № 07-01-177/1-08  від 16.10.2008 р., укладеного в забезпечення  виконання зобов'язань за Договором.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК України).

Згідно з положеннями ст.ст. 525, 526, 629 ЦК України та ст. 193 ГК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

           Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Як визначено у ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, відповідно до п. 1.3 Договору сторони домовились, що проценти за користування кредитними коштами становлять - 21,5 проценти.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Враховуючи обставини, встановлені господарськими судами попередніх інстанцій відносно неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором щодо повного та своєчасного повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що судами обґрунтовано визнано відповідача таким, що прострочив виконання зобов'язання за кредитним договором № 010-1/07-01-0800-08 від 16.10.2008 р.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до п. 7.3 Договору Кредитор має право у разі невиконання Позичальником умов розділу 6 та п. 3.8 Договору достроково вимагати погашення заборгованості Позичальника за кредитом, включаючи відсотки за користування кредитом та штрафні санкції.

Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду, з яким погодився апеляційний господарський суд, про те, що позовна вимога позивача в частині стягнення боргу у сумі       3 000 000,00грн. по кредиту та 521 041,10 грн. по відсоткам за користування кредитними коштами є правомірною, такою, що не спростована відповідачами та підтверджена належними доказами.

Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 193 ГК України порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Відповідно до ст.ст. 546, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися, в тому числі неустойкою. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Згідно з ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

           Відповідно до положень ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з п.п. 6.2, 10.2 Договору у випадку порушення Позичальником зобов'язань за Договором, у тому числі термінів погашення заборгованості за користування кредитом, процентів, передбачених Договором, Кредитор сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період існування заборгованості, за кожен день прострочення.

Враховуючи обставини, встановлені господарськими судами попередніх інстанцій, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає обґрунтованими висновки судів про задоволення позовних вимог про стягнення пені за прострочення платежів по кредиту у розмірі 14 490,41 грн. та прострочення внесення платежів по кредиту у розмірі 39 895,28 грн.

         За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції вважає правомірним висновок місцевого господарського суду, з яким погодився апеляційний господарський суд, про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

У свою чергу, колегія суддів касаційної інстанції вважає необґрунтованими та такими, що не знаходять свого підтвердження доводи скаржника про порушення (обмеження) судами наданого відповідачу Законом права особистої участі в господарських засіданнях, враховуючи, що відповідно до матеріалів справи як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції розгляд справи відкладався у зв'язку з неявкою у судове засідання відповідача.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1115 ГПК України та ч.ч. 1, 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом правильно застосовано приписи процесуального законодавства та матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, та правомірно задоволено повністю позовні вимоги.

У свою чергу, висновки апеляційного суду ґрунтуються на доказах, наведених в постанові суду, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, прийнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105 ГПК України.

Доводи скаржника не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій. Твердження оскаржувача про порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових актів колегія суддів не вбачає.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

 Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.06.2010 р. та рішення господарського суду Харківської області від 16.03.2010 р. у справі № 57/06-10 залишити без змін.         

 Головуючий суддя                                                                     А.М. Демидова

 Судді                                                                                         О.А. Кролевець

                                                                                                       С.Р. Шевчук