Справа № 2-252/2010 р                                                                                                                                                                                                                                

Р І Ш Е Н Н Я

                                                          іменем України

   02 вересня 2010 року.         Шаргородський районний суд  Вінницької області

                              в складі:

                                   головуючого              судді    Дубчака А.Г.

                                   при секретарі                          Рошак К.В.

                                   за участю позивача                ОСОБА_1

                                   пр-ків позивача                      ОСОБА_2, ОСОБА_3

                                   відповідачів                            ОСОБА_4, ОСОБА_5

                                   пр-ка відповідачки                 ОСОБА_6

                                   пр-ків третіх осіб                    ОСОБА_7, ОСОБА_8

                               розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Шаргороді в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та його представників ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_9, Приватного нотаріуса ОСОБА_10, Гибалівської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, Виконавчого комітету Шаргородської міської ради і Шаргородської міської ради Вінницької області та Комунального підприємства «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» м. Могилів-Подільського Вінницької області про поділ майна подружжя, визнання об’єкту права спільної сумісної власності та стягнення матеріальної шкоди,-

                                                    В С Т А Н О В И В :

                               22.04.2008 року ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 звернулися в суд із позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, вказуючи про те, що Шаргородським районним судом Вінницької області було прийнято рішення про поділ майна подружжя за позовом ОСОБА_4 щодо спільної сумісної власності, а саме нежитлової будівлі торгівельного павільйону літ. «А», основною площею 28,6 м2, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та легкового автомобіля ИЖ-21251, 1990 року випуску, реєстраційний № НОМЕР_1. Оскільки зазначений позов розглядався без його участі і судом не розглядалося все інше спільно нажите майно, щодо поділу якого не знайдено домовленості, просить врахувати те, що за час шлюбу з 27.09.1994 року ним було проведено капітальний ремонт садиби по АДРЕСА_2 Вінницької області та в 1997 році було виконано новий технічний паспорт: зроблено перепланування, встановлено вікна та двері, здійснено облицювання плиткою груби, змінено дах з чотирьохскатного на трьохскатний. Також було побудовано господарсько-побутові будівлі: гараж для автомобіля, добудову до сараю, сплачувалися ним податки на утримання садиби, оскільки ОСОБА_4 не працювала. Здійснено витрати на газифікацію вулиці, садиби, проведення водопроводу  до садиби та купівлю і встановлення газових приладів (газового котла, лічильника, плити), м’які меблі: софа, вітальня. Куплено товар, а саме: (мед, бідони, інвентар для зайняття бджільництвом). Не дивлячись на те, що він працює в м. Києві і доглядає за хворою матір’ю, відповідачка приїздила до нього за зарплатою, а він навідувався додому на вихідні дні і проживали вони, як подружжя до грудня 2007 року та відвідували різні сімейні свята та відпочивали разом в Криму.  

                               З 27.05.2008 року по 18.01.2010 року ОСОБА_1 та його представники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 неодноразово змінювали та доповнювали позовні вимоги. Так, 18.01.2010 року ОСОБА_1 та його представники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в черговий раз подали в суд змінену позовну заяву до ОСОБА_4, ОСОБА_9 та приватного нотаріуса ОСОБА_10 про визнання об’єкту права спільної сумісної власності, поділ майна подружжя  та інше, вказуючи про те, що Шаргородським районним судом Вінницької області було прийнято рішення «Про поділ майна подружжя» за позовом ОСОБА_4 щодо поділу майна спільної сумісної власності, а саме нежитлової будівлі торгівельного павільйону літ. «А» основною площею 28,6 м.2, розташованого за адресою АДРЕСА_1 та легкового автомобіля ИЖ-21251, 1990 року випуску, двигун – НОМЕР_2, кузов – НОМЕР_3, реєстраційний № НОМЕР_1. Оскільки зазначений позов розглядався без його участі, тому судом не було поділено все інше спільно нажите майно щодо поділу якого до сьогодні не знайдено домовленості, що привело до його звернення до суду за захистом свого конституційного права на власність. 27 вересня 1994 року між ним та відповідачкою ОСОБА_4 було укладено шлюб і вони поселилися в житловому будинку розташованому за адресою АДРЕСА_2. Зазначений житловий будинок розташований на земельній ділянці розміром 0,03 га. та 0,12 га. для ведення особистого селянського господарства і переданий в безоплатну приватну власність голові двору ОСОБА_4 За час шлюбу з 27.09.1994 року ним було в 1997 році проведено капітальний ремонт зазначеного житлового будинку: здійснено перепланування, встановлено вікна та двері, здійснено перепланування чотирьохскатного на трьохскатний, проведено водопровід, газопровід, побудовано господарсько-побутові будівлі: гараж для автомобіля, сарай. Здійснено витрати на газифікацію вулиці та придбання і встановлення газових приладів, проведення водопроводу зазначеної садиби, придбання не рухомого майна, а також для зайняття відповідачкою ОСОБА_4 підприємницькою діяльністю, але все спільне майно ОСОБА_4 залишила собі. Вважає, що зазначений договір дарування частки житлового будинку від 12 липня 1997 року та свідоцтво про право власності на житловий будинок від 15.04.1997 року повинні бути визнані не дійсними з наступних підстав, а саме в договорі дарування вказано прізвище ОСОБА_12, а не ОСОБА_4, що не відповідає вимогам ст. 35 СК України. Нотаріусом в порушення ст. 43 Закону України «Про нотаріат» та п. 13 Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не встановлено і не перевірено особи ОСОБА_4 і не перевірено отримання дозволу від чоловіка дарувателя на відчудження нерухомого майна. ОСОБА_4 навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Відповідно до ст. 369 ЦК України, згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, яке підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. ОСОБА_1 відповідно до паспортних даних зареєстрований 10 січня 1996 року в будинку АДРЕСА_2 та проживав в зазначеному будинку до грудня 2007 року, тобто більше 13 років, і здійснював відповідні ремонтні та будівельні роботи. Згідно ст.. 65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, однак без письмової згоди співвласника ОСОБА_1 відповідачка ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_12 (після укладення шлюбу ОСОБА_12) Ѕ частину житлового будинку та отримала свідоцтво про право власності на житловий будинок на прізвище ОСОБА_12 і в зазначеному свідоцтві відсутній реєстраційний напис Могилів-Подільського міжрайонного бюро технічної інвентаризації, як того вимагає законодавство України. ОСОБА_4 в порушення вимог п. 2.4 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно представилася під прізвищем ОСОБА_12. Однак він не відав про договір дарування та оформлення права власності на житловий будинок ОСОБА_4 під прізвищем ОСОБА_12 та замовчування факту укладення шлюбу та його реєстрації в даному будинку і про ці факти він взнав, коли ОСОБА_4 надала заперечення на його позов про поділ майна подружжя. Тому просить суд визнати поважними причини пропуску позовної давності на визнання свідоцтва про право власності від 15 квітня 1997 року і договору дарування від 12 липня 1997 року та надати йому можливість в суді захистити свої порушенні права власності та звернути увагу на ч. 1 п. 4 ст. 268 ЦК України, оскільки для визнання недійсним свідоцтва про власність виданого органом місцевого самоврядування – виконкомом Гибалівської сільської ради народних депутатів від 15 квітня 1997 року позовна давність не поширюється, а тому просить суд позов задоволити.

                               В судовому засіданні відповідачка ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_6 позовні вимоги не визнали і суду пояснили та представили письмові заперечення, з яких в сукупності слідує те, що згідно договору купівлі-продажу, посвідченого 27.01.1987 року Гибалівською сільською радою Шаргородського району за реєстром № 1 вона купила житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_2 і відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК України, дане майно є її особистою власністю так, як було нею набуте до шлюбу, а тому ОСОБА_1 ніякого відношення до будинку не має. 15.04.1997 року Гибалівською сільською радою взамін договору купівлі-продажу  їй було видано свідоцтво про право власності на будинок, яке відповідно до ч. 2 ст. 227 ЦК України (в ред. 1963 року) зареєстровано в Могилів-Подільському БТІ 24.04.1997 року за № 434 і підстав для сумніву в правильності свідоцтва не має так, як позивач не був записаний в свідоцтві про право власності співвласником будинку і він не був придбаний в період спільного проживання за їхні спільні кошти. 12.07.1997 року за реєстром № 604, згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Шаргородського районного нотаріального округу Рудик Л.В. вона подарувала Ѕ частину свого будинку своїй дочці ОСОБА_12 (після шлюбу ОСОБА_12) і якби свідоцтво про право власності на належний їй будинок викликало хоча б найменший сумнів (що цей будинок являється їхньою спільною власністю), то нотаріус би не посвідчив договір дарування. Ст. 65 СК України застосовується в тому випадку, коли майно є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Оскільки будинок належить їй, то при посвідчені договору дарування не вимагалася письмова згода ОСОБА_1 на його відчудження. Згідно п. 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 14.06.1994 року № 18/5, яка діяла на час посвідчення договору дарування Ѕ частини будинку дочці, було встановлено її особу за відповідним документом і якщо вона не поміняла паспорта на прізвище ОСОБА_1, то це не являється підставою визнати договір дарування частини будинку не дійсним. Згідно ч. 2 ст. 202 ЦК України, правочини можуть бути односторонніми та двосторонніми (договори), відповідно до чого договір дарування Ѕ частини будинку своїй дочці на її думку є двостороннім договором і з ОСОБА_1 вона ніякого правочину (договору) не укладала і в ніяку оману його не вводила, а тому вважає його позов безпідставним. Якби її дочка вважала, що при посвідченні договору дарування частини будинку вона ввела її в оману, то вона повинна звертатися із позовом про визнання договору  не дійсним, а не ОСОБА_1 Крім того, п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України передбачає позовну давність про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право власника або іншої особи. Право власності на житловий будинок не являється правовим актом, а правовстановлюючим документом на будинок, а тому до нього не можна застосовувати ст. 268 ЦК України. До того ж з додатку № 1 до позовної заяви (право власності чого, просить ОСОБА_1 визнати свідоцтво про право власності, як і не зрозуміло, чого із яких розрахунків він вказав суму позову 500 грн.), а тому просить суд в задоволені позовних вимог відмовити (а.с. 83). Крім того, гараж побудований самочинно, без належного дозволу та проекту (ст.. 376 ЦК України). Водопровід до будинку вона проводила сама в червні 2007 року, коли між нею та ОСОБА_1 були припиненні подружні стосунки з березня 2007 року і вони разом не проживали (а.с 21, 22 т. 1, 83 т. 2.

                               Співвідповідачка ОСОБА_9 в судове засідання не з’явилася, однак подала суду письмове пояснення, з якого слідує те, що вона фактично позовні вимоги не визнає тому, що відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 27.01.1987 року, посвідченого виконавчим комітетом Гибалівської сільської ради народних депутатів Шаргородського району і зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 01, її матері перейшов у приватну власність житловий будинок з господарськими будівлями, що знаходиться в с. Гибалівці Шаргородського району та належав ОСОБА_13 Відповідно до ст.. 101 ЦК та ст.. 24 КПШС, які діяли в 1987-1997 роках, її мати являлася постійним та єдиним власником придбаного нею до шлюбу в 1994 році будинку і мала право розпоряджатися даним будинком на власний розсуд. За даних підстав подарила їй Ѕ частину житлового будинку з господарськими будівлями, які знаходяться в с. Гибалівці Шаргородського району по вул. З.Космодемянської, 65, що підтверджено відповідним договором від 12 липня 1997 року, посвідченим Рудик Л.В., приватним нотаріусом Шаргородського районного нотаріального округу, зареєстрованим в реєстрі нотаріальних дій за № 604 та в Могилів-Подільському МБТІ 25.07.1997 року за № 434 і відповідає вимогам ст. 24 КПШС. Посилання позивача на ст.. 65 СК України, як на підставу спільної сумісної власності є безпідставними, оскільки така власність не базується на законі і не визнана судом. Наскільки вона пам’ятає, позивачу ще на той час було відомо про те, що мати подарувала їй частину будинку і він ніяких заперечень не заявляв бо знав, що ніякого відношення до даного будинку він не має (а.с. 266, 267 т. 2).

                               Співвідповідач приватний нотаріус ОСОБА_10 в судове засідання не зявилася, однак подала суду письмову заяву,  в якій позовні вимоги не визнала і суду пояснила про те, що вона вважає, що договір дарування частини житлового будинку в АДРЕСА_2, вчинений нею згідно діючого законодавства так, як із правовстановлюючих документів на житловий будинок вбачається, що він придбаний до реєстрації шлюбу ще в січні 1987 року про що сільською радою було видано свідоцтво взамін договору купівлі-продажу від 27.01.1987 року і позивач неправомірно  у заяві посилається на діюче законодавство, коли договір посвідчувався за ЦК України не в 2003 році, а 1963 року і не Інструкцією від 3.03.2004 року, а діючою до нового ЦК України (а.с.103, 104, 126 т. 2).  

                               Представник співвідповідача виконкому Шаргородської міської ради Вінницької області Шейгець Н.І. заперечила проти задоволення позовних вимоги і суду пояснила про те, що на її думку півдстав для задоволення вимог до їхніх довірителів не має. Крім того, міський голова Жмурко Т.С. подав суду письмові заперечення (а.с. 102 т. 2) та доповнення до заяви ОСОБА_1 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 25.07.2007 року, видане ОСОБА_4, вказуючи про те, що зазначені вимоги в доповненні не грунтуються на чинному законодавстві і не можуть бути задоволені з таких підстав, а саме, що свідоцтво про право власності на нерухоме майно видане ОСОБА_4 згідно розпорядження Шаргородської районної адміністрації від 15.01.07 року за № 5 та акту технічної комісії від 15.01.07 року, а також довідки виданої КП Могилів-Подільське БТІ від 26.07.07 за № 133, що свідчить про те, що вимоги в доповненні до позовної заяви не конкретизовані та безпідставні.

                               Представники третіх осіб без самостійних вимог на боці відповідачів Гибалівської сільської ради Шаргородського району Бойчук Н.Й. та КП «Могилів-Подільське МБТІ» Півторак І.В. заперечили проти задоволення позовних вимоги і суду в сукупності пояснили про те, що на їхню думку підстав для задоволення вимог до їхніх довірителів не має.

                               Заслухав учасників судового засідання, оглянув матеріали справи та додаткові матеріали в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення, оскільки дані правовідносини регулюються Конституцією України, Сімейним та Цивільним кодексами України щодо прав спільної сумісної власності  подружжя.

                               Згідно ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своє власністю і право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом і воно являється непорушним.

                               Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

                               Відповідно до ст. 10 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків встановлених ЦПК України.

                               Згідно ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних  чи юридичних осіб , поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів   сторін  та інших осіб, які беруть участь у справі.

                                Відповідно до ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін , третіх осіб , їхніх представників , допитаних як свідків , показань свідків, письмових доказів , речових доказів , зокрема звуко- і відеозаписів,  висновків експертів .          

                  Відповідно до ст.  60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

                               Згідно ст. 61 ЦПК України, не підлягають доказуванню обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

                                Як, слідує із зібраних по справі доказів: свідоцтва про укладення шлюбу, виданого 27 вересня 1994 року серії НОМЕР_4, сторони зареєстрували шлюб 27 вересня 1994 року в Шаргородському районному відділі реєстрації актів громадянського стану Вінницької області за актовим записом № 83 (а.с. 6, 70 т. 1).

                                 Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, виданого 17 січня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Шаргородського районного управління юстиції Вінницької області, сторони розірвали шлюб, про що в Книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний актовий запис за № 08 від 18.01.2008 року (а.с. 24 т. 1).

                                 Відповідно до рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 18 грудня 2007 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, подружні стосунки між сторонами були припиненні з березня 2007 року (а.с. 35 т. 1).

                                 За період спільного проживання в шлюбних стосунках сторони самочинно побудували гараж на садибі по АДРЕСА_2, що підтвердила відповідачка ОСОБА_4, в тому числі в своїх письмових запереченнях (а.с. 21, 22 т. 1) та 29.11.2004 року підключили домоволодіння до мережі газопостачання, що підтверджується довідкою ВАТ «Шаргородське управління газового господарства» № 1 від 04.01.2008 року (а.с. 51, 79 т. 1, 195 т. 3). Дані докази суд приймає до уваги. Оскільки вони відповідають вимогам Конституції України, положенням вищеперерахованих статей ЦПК України, а також нижче наведеним нормам СК України, не суперечать одні одним, так:

                                 відповідно до ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

                                 Згідно ч. 2 ст. 3 СК України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

                                 Відповідно до ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований в державному органі реєстрації актів цивільного стану і проживання чоловіка та жінки в зареєстрованому шлюбі є підставою для виникнення  у них прав та обов’язків подружжя.

                                 Із ст. 60 СК України, слідує те, що майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо), самостійного заробітку (доходу).

                                 Ст. 61 СК України, передбачено те, що об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

                                 Ст. 62 СК України визначено, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

                                 Згідно ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено законом.

                                Як, слідує із ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

                                 Відповідно до ст. 71 СК України, майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя ділиться між ними в натурі.

                                 Відповідно до ст. 370 ЦК України, співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

                                 Згідно ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Позивач та його представники доказів про те, що вказаний гараж було збудовано із дотриманням норм ст. 376 ЦПК України, суду не представили і їх не було здобуто в судовому засіданні. Як, визнала в своїх запереченнях відповідачка ОСОБА_4, даний гараж був самочинно (з її слів самовільно) збудований. Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України,  особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього,  а тому сторони мають право на будівельні матеріали від даної будівлі.

              Доказів про те, що сторонами в період шлюбу спільно придбано інше майно чи майно дружини за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, і воно може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя суду не представлено і їх не було здобуто в судовому засіданні, оскільки представлені позивачем та його представниками письмові докази, а саме: ксерокопії кольорової фотографії (а.с. 20, 31 т. 1), ксерокопії письмових пояснень ОСОБА_15 та ксерокопії чорнобілих фотографій (а.с. 41-43, 73, 74, 84, 103, 149 т. 1; 194 т. 3), ксерокопії накладної № 0262 від 01.06.2007 року ПП ОСОБА_16 виданої на ім’я ОСОБА_4 на придбання товару (а.с. 45, 78 т. 1, 200 т. 3), ксерокопію локального кошторису  6-1-1 на газифікацію будинку с. Гибалівка на суму  1,402 тис. грн.. від 04.01.2008 року (а.с. 47-50, 80-83 т. 1, 196-199 т. 3), ксерокопію трудової книжки серії БТ № 1765712 виданої на імя ОСОБА_1 5 вересня 1983 року (а.с. 104-107, 150, 151 т. 1), ксерокопії довідок виданих ТОВ «РемБудФасад» ОСОБА_1 без дати та номера та № 8 від 14.03.2008 року (а.с. 101, 102, 147, 148 т. 1), ксерокопії письмових заяв ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 та ОСОБА_20 (а.с. 52-55 т. 2), висновок експертно-технічного центру «Професіонал і К», в тому числі доданий до нього звіт про незалежну оцінку та ксерокопії акту про проведення експертної оцінки і ксерокопії письмових розрахунків зроблених виконавцем ОСОБА_1 і його письмові пояснення, ксерокопії витягів з інтернет видань та інш. (а.с. 27, 141-18,1 201-221 т. 3), суд оцінює критично і до уваги не приймає так, як вони суперечать чинному законодавству і зібраним по справі доказам. Відповідно до ст. 59 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом і  обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

                                 Як, слідує із ст. 63   ЦК України, показання  свідка  -  це  повідомлення  про  відомі   йому обставини,  які мають значення для справи.  Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Статтями 64-66 ЦПК України, дано визначення іншим доказам, в тому числі письмовим та речовим доказам та висновку експерта.
Згідно статті 180 ЦПК України встановлено порядок допиту свідків під час розгляду справи, за яким кожний свідок  допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати в залі судового засідання під час розгляду справи.  Перед допитом свідка головуючий  встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання  і стосунки із сторонами  та іншими особами, які беруть участь у справі , роз'яснює його права і з'ясовує, чи не відмовляється свідок із встановлених законом підстав від давання показань.  Якщо перешкод для допиту свідка  не встановлено, головуючий  під розписку попереджає свідка. Якщо перешкод для допиту свідка  не встановлено, головуючий  під розписку попереджає свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання  і відмову від давання показань  та приводить його до присяги: "Я, (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи". Текст присяги підписується свідком. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.  Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі, після чого першою задає питання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі . Згідно ст. 183 ЦПК України, свідки можуть бути також допитанні в порядку судового доручення. Як, слідує із ксерокопій письмових пояснень ОСОБА_15 та ксерокопії чорнобілих фотографій (а.с. 41, 43, 73, 74, т. 1; 194 т. 3) письмових заяв ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 та ОСОБА_20 (а.с. 52-55 т. 2), вони ні в судовому засіданні, ні в порядку судового доручення, допитанні не були, і при дачі своїх пояснень секретарю Гибалівської сільської ради вимог ст. 180, 183, ЦПК України дотримано не було. Згідно ч. 1 ст. 187 ЦПК України, речові докази  оглядаються судом або досліджуються ним іншим способом. Суду представлено ксерокопії речових доказів, а саме кольрових та чорнобілих фотографій, які за відсутності їх оригіналів дослідженими в судовому засіданні та взятті до уваги не могли бути.  

                                 Висновок експерта та його звіт про незалежну оцінку нерухомого майна (а.с. 27, 143-225 т. 3) суперечать вимогам ст.ст. 66, 147 ЦПК України, зокрема, згідно ст. 66 ЦПК України, висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом. Згідно ч.   3 ст. 147 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким ( ім'я , освіта , спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта , стаж експертної роботи, науковий ступінь , вчене звання , посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав, докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені судом питання. Відповідно до ч. 4. ст. 147 ЦПК України,   у висновку експерта  обов'язково повинно бути зазначено, що його попереджено про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок  та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків . У вказаному висновку та звіті цих норм ст.. 147 ЦК України дотримано не було. В зв’язку з чим, ухвалою Шаргородського районного суду Вінницької області від 31 травня 2010 року по справі було призначено судову будівельно-технічну експертизу житлового будинку з надвірними прибудовами та земельними ділянками, однак ухвалою судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області від 26 липня 2010 року дану ухвалу суду було скасовано та повернуто справу для розгляду по суті. І в судовому засідання від сторін та їхніх представників клопотань про призначення експертизи чи виклика експерта не надходило. Відповідно до ч. 6 ст. 147 ЦПК України, висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу . Що за відсутності інших доказів, підтверджуючих висновки експерта, дає суду підстави не приймати дані висновки та звіт експерта до уваги.

                                До того ж, на думку суду, з врахуванням встановленого по рішенню Шаргородського районного суду   від 18 грудня 2007 року, факту припинення подружнього проживання позивача ОСОБА_1 та відповідачки ОСОБА_4 з березня місяця 2007 року (а.с. 35 т. 1), і за відсутності інших доказів, суд вважає, слід критично оцінити і не прийняти до уваги, як докази підтверджуючі позовні вимоги в цій частині - ксерокопії накладних - № 2 пп. ОСОБА_21 від 15 серпня 2007 року, № 4 магазину «Меблі» пп. ОСОБА_21 від 25 травня 2007 року (а.с. 7, 8 т. 1), ксерокопії накладної № 0262 від 01.06.2007 року ПП ОСОБА_16 виданої на імя ОСОБА_4 на придбання товару (а.с. 45, 78 т. 1, 200 т. 3), ксерокопію локального кошторису  6-1-1 на газифікацію будинку с. Гибалівка на суму  1,402 тис. грн.. від 04.01.2008 року (а.с. 47-50, 80-83 т. 1, 196-199 т. 3),оскільки вони придбанні за власні кошти відповідачки ОСОБА_4

                                              Не підлягають до задоволення позовні вимоги в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок видане Гибалівською сільською радою від 15 квітня 1997 року ОСОБА_4 та договору дарування ОСОБА_4 частки житлового будинку ОСОБА_12 від 12 липня 1997 року серії  НА № 0987073 та повернення до первісного стану, оскільки згідно договору дарування частки будинку від 12 липня 1997 року ОСОБА_4 подарувала Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_2, який належав їй на праві приватної власності відповідно до свідоцтва про право приватної власності від 15.04.1997 року, зареєстрованого в Могилів-Подільському БТІ 24.04.1997 року. Дане свідоцтво видане ОСОБА_4 (вона ж відповідачка ОСОБА_4.)  Гибалівською сільською радою від 15 квітня 1997 року відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 27 січня 1987 року, що  посвідчувало право приватної власності відповідачки ОСОБА_4 на житловий будинок по АДРЕСА_2 (а.с. 25, 26 т. 1).

              Відповідно ст.ст. 4, 13 Закону України «Про власність»,  який був чинним на день укладення договору дарування, відповідачка ОСОБА_4 (вона ж по договору ОСОБА_4), являлася власником житлового будинку   з надвірними спорудами і мала право розпоряджатися ним на свій власний розсуд, оскільки дане домоволодіння вона придбала за особисті кошти до укладення шлюбу із позивачем ОСОБА_1

                               На думку суду, позивач та його представники не навели суду доказів про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі ст.ст. 229, 230 ЦК України, оскільки відповідачка являлася власником вказаного домоволодіння і на час укладення договору розпоряджалася своєю особистою власністю, яка відповідно ст.. 16 Закону України «Про власність» та відповідної статті тоді чинного КПШС України, власністю подружжя не являлася і згоди на її відчудження не потребувала, вказаний договір оформлявся на підставі наявних в неї документів та зазначеного в них її тодішнього прізвища, вказаного в цих документах, що виключає наявність в її діях помилки чи обману.  Що підтверджується показами відповідачки ОСОБА_4, договором купівлі-продажу жилого будинку укладеного між ОСОБА_13 та ОСОБА_4. від 27 січня 1987 року (а.с. 25 т. 1, 73 т. 2). На думку суду, є безпідставними посилання позивача та його представників на порушення відповідачкою ОСОБА_4 вимог п. 2.4 Тимчасового положення про порядок реєстрації права власності на нерухоме майно, зокрема в частині при пред’явленні документа, що посвідчує особу при подачі заяви про реєстрацію прав власності. Оскільки відповідно до п. 1 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року, документом що посвідчує особу власника є паспорт громадянина України, і він дійсний для укладення цивільно-правових угод. Як, слідує із тексту договору дарування від 12.07.1997 року особи громадян, які підписали вказаний договір було встановлено. Як, пояснювала відповідачка ОСОБА_4 її особу нотаріус встановлював шляхом пред’явлення йому паспорта громадянки України на її колишнє прізвище «ОСОБА_4».              

                                Відповідно до статей 258 та 728 ЦК України, спеціальний строк позовної давності застосовується до вимог про розірвання договору дарування. До вимог про визнання недійсним договору  дарування необхідно застосовувати загальний строк позовної давності. передбачений ст.. 257 ЦК України, тривалістю в три роки. Позивач та його представники доводів про поважність причин пропуску строку позовної давності для визнання недійсним договору дарування суду не навели і їх не було здобуто в судовому засіданні, оскільки їхні доводи про те, що позивач довідався про укладення даного договору та порушення свого права лиш із заперечень на його позов, суд до уваги не приймає так, як вони суперечать чинному законодавству та зібраним по справі доказам. Зокрема, ч.1 ст. 261 ЦК України, де визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, або про особу, яка його порушила. В судовому засіданні встановлено, що позивач в період укладення договору дарування проживав із відповідачкою ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі  і міг довідатися про  порушення свого права та особу ОСОБА_4, яка мала дошлюбне прізвище «ОСОБА_4». До того ж позивач суду не довів те, що він набув право на свою частку в особистому майні відповідачки ОСОБА_4, тим більше мав таку частку на момент укладення договору дарування.

                                Суд також вважає, що не підлягають до задоволення вимоги позивача та його представників в частині визнання об’єктом права спільної сумісної власності подружжя земельних ділянок розміром 0,03 га. та 0,12 га. для ведення особистого селянського господарства та визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину земельної ділянки для будівництва житлового будинку 0,015 га. та Ѕ земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства 0,6 га., оскільки відповідно до ч. 2 ст.. 78 ЗК України, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу України, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Як, слідує із ч. 1 ст. 81 ЗК України, громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: придбання за договором купівлі-продажу, договору дарування, міни, іншими цивільно-пправовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини та виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Як, слідує із ст.. 120 ЗК України, при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. Відповідно до ст. 377 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до особи, яка  придбала житловий будинок, будівлю або споруду.    Згідно ст. 381 ЦК України, земельна ділянка може бути відчуджена разом із відчудженням житлового будинку. В судовому засіданні встановлено те, що позивач ОСОБА_1 власником чи співвласником житлового будинку, будівель або споруд по АДРЕСА_2 не являється і позовні вимоги в цій частині не підлягають до задоволення. До того ж, позивачем та його представниками жодних доказів підтверджуючих їх вимоги в цій частині суду не було надано.   Навпаки, згідно довідки виконкому Гибалівської сільської ради Шаргородського району Вінницької області № 1467 від 02.09.2010 року рішенням 13-ої сесії 5-го скликання 2008 року ОСОБА_4 надано в безоплатну приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га. для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель по АДРЕСА_2, однак доказів про завершення приватизації земельних ділянок шляхом видачі державного акту на земельні ділянки суду не надано і їх не було здобуто в судовому засіданні. Що на думку суду, з врахуванням того, що рішення сільської ради про надання в безоплатну приватну власність земельної ділянки площею 0,15 га. для будівництва, обслуговування житлового будинку, господарських будівель, мало місце після припинення спільного проживання та розірвання шлюбу між подружжям, спірні земельні ділянки обєктом спільної сумісної власності подружжя не являються, позивач  ОСОБА_1 права власності житлового будинку, будівлі або споруди не набув, дає можливість вважати, що підстав для задоволення позову в цій частині не має.

                              Не має підстав для задоволення позовних вимог в частині поділу  вітальні «Вікторія» та софи і виділення вітальні у власність позивачу ОСОБА_1 оскільки в судовому засіданні із ксерокопій накладних - № 2 ПП ОСОБА_21 від 15 серпня 2007 року, № 4 магазину «Меблі» ПП ОСОБА_21 від 25 травня 2007 року, рішення Шаргородського районного суду від 18 грудня 2007 року про розірвання шлюбу (а.с. 7, 8, 35 т. 1), показів сторін та їхніх представників, встановлено те, що дане майно було придбано в період припинення подружніх відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за її власні кошти, а вітальня являється предметом підприємницької діяльності, оскільки використовується при здійсненні відповідачкою підприємницької діяльності.

                              Стосовно поділу товару та виділення позивачу Ѕ частини товару, а саме: 25 бідонів меду, інвентару для зайняття бджільництвом (30 штук) та 50 кг. вощини, суд також не вбачає підстав для задоволення, оскільки позивачем та його представниками суду не наведено доказів про наявність такого товару в натурі.

                    Відповідно до роз’яснень в п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання недійсним та поділ спільного майна подружжя», відповідно до до положень ст..ст. 57, 61 СК України, ст.. 52 ЦК України, майно приватного підприємця чи фізичної особи – підприємця не є обєктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Згідно ксерокопії трудової книжки на імя відповідачки ОСОБА_4 вона з 19.02.2004 року зареєстрована, як суб’єкт підприємницької діяльності і їй було видано свідоцтво про сплату єдиного податку від 20 грудня 2007 року (а.с. 53, 54 т. 1).

                        Суд також не приймає до уваги ксерокопії свідоцтва про право власності  на нерухоме майно від 25 липня 2007 року, а саме на нежитлову будівлю торгівельний павільйон, розташований по АДРЕСА_1 та ксерокопію витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» від 06.08.2007 року (а.с. 7, 8, 50 т. 2), ксерокопії довіреності від 13.03.2002 року виданої ОСОБА_23 на імя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на керування автомобілем ИЖ-21251, держзнак НОМЕР_1 (а.с. 100, 146 т. 1), оскільки позовні вимоги в цій частині на час вирішення спору були відсутні. Як слідує із ст.   58   ЦПК України належними  є докази,  які містять інформацію щодо предмета доказування.  Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування , а тому, -

                               Також не підлягають до задоволення позовні вимоги в частині до Гибалівської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, Виконавчого комітету Шаргородської міської ради і Шаргородської міської ради Вінницької області та Комунального підприємства «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» м. Могилів-Подільського Вінницької області, оскільки в зв’язку із зміною позовних вимог позивачем та його представниками в зміненій позовній заяві від 18.01.2010 року, позовні вимоги до вказаних відповідачів позивачем та його представниками підтриманні не були.

                               Керуючись ст.ст.. 41, 51, 55 Конституції України, ст.ст. 1 - 10, 13 - 15, 60, 79, 88, 212 - 215, 218 ЦПК України, ст.ст. 3, 61, 62, 65, 68, 70, 71 СК України, ст.ст. 229, 230, 258, 268, 368, 369, 376, 381, 728 ЦК України, суд,-                                    

В И Р І Ш И В :

                                В поновленні строку позовної давності – відмовити.

                                Позовні вимоги задоволити частково.

                                Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину будівельних матеріалів гаража по АДРЕСА_2.

                                В задоволенні позовних вимог в остальній частині - відмовити.

                                На рішення суду можна подати апеляційну скаргу до апеляційного суду Вінницької області протягом десяти днів з дня його проголошення, або отримання його копії.

                                Головуючий: