справа №2-2684/10/18
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 серпня 2010 року Київський районний суд м. Харкова у складі:
головуючого - судді Бородіна Н.М..,
при секретарі Масленко О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, АКБ СР «Укрсоцбанк», в особі Харківської обласної філії про визнання правочину недійсним, -
встановив:
Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду з позовом про визнання п. 6.2. (третейське застереження) кредитного договору , укладеного 03.09.2007р. між ОСОБА_2 та АКБ СР «Укрсоцбанк», в особі Харківської обласної філії , недійсним . В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що відповідно до статті ч.3 ст. 215 ЦК України - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Оскільки позивач є чоловіком сторони договору - ОСОБА_3 та виплата кредиту здійснюється за рахунок грошей, які є позивача та ОСОБА_2 спільною сумісною власністю, відповідно до ст. 60 СК України, тому позивач вважає себе зацікавленою стороною по договору кредиту , укладеного між відповідачами за №840/1-27/16/3/7-245. Також позивач вказує, що скільки умова договору (п. 6.2.) прямо суперечить акту цивільного законодавства - ч. 5 статті 110 Цивільного процесуального кодексу України та ст. 22 Закону «Про захист прав споживачів» , а також така умова має наслідком істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків (необхідність нести виграти грошей і часу на поїздку до м. Києва, невиправдано високий рівень плати за розгляд справи третейським судом, що може досягати декількох тисяч гривень), тому що сторони у договорі відступили від положень цих актів (сг. 6 ЦК України ч. 3), вважає, що договір має бути визнаний недійсним у цій частині.
Відповідач – ОСОБА_2, в письмових поясненнях наданих до суду, позовні вимоги визнала в повному обсязі та просила розглянути справу без її участі.
Співвідповідач – АКБ СР «Укрсоцбанк», в особі Харківської обласної філії, проти позову заперечував, зазначаючи, що віднесення сторонами на розгляд третейського суду спорів стосовно укладання та виконання договору , не суперечить нормам чинного законодавства, оскільки така категорія спорів не входить до визначених ст. 6 Закону України «Про третейські суди» справ, які не підлягають розгляду третейськими судами, а тому відсутні підстави визнання такого застереження недійсним.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи , судом встановлено, та не заперечується сторонами, що 03.009.2007 року між відповідачами, був укладений договір кредиту № 840/1-27/16/3/7-245 про надання у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та цільового використання (придбання квартири) грошових коштів в сумі 643875 грн. зі сплатою відсотків.
В зазначеному договорі, а саме у п.6.2 передбачено, що у випадках неможливості вирішення спору шляхом переговорів, сторони, керуючись ст.. 5 Закону України «Про третейські суди», домовились, що спір розглядається одноособово третейським суддею при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул. М.Раскової,15.
Суд зазначає, що відповідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
В даному випадку позивач, як чоловік сторони договору, є зацікавленою стороною, оскільки кредит був отриманий на спільні потреби (купівлю квартири для проживання сім*ї) та погашення за договором кредиту здійснюється за спільні кошти, оспорює п.6.2 кредитного договору.
Статтею 203 ЦК України передбачено вимоги до правочинів, зокрема : зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Позивач посилаються на те, що п.6.2 договору кредиту не відповідає вимогам ст.ст. 18, 22 ЗУ «Про захист прав споживачів» та ч.5 ст. 110 ЦПК України. Зокрема позивач зазначає, що третейське застереження, яке міститься в договорі кредиту позбавляє його права звернутися до загального суду за захистом своїх прав, а також оскаржуваний пункт є несправедливою умовою договору, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Однак, будь-яких доказів на підтвердження наявності істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача при укладанні оскаржуваної умови договору суду не надано.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що Закон України “Про захист прав споживачів установлює загальні підстави відповідальності за порушення прав споживачів. Однак відносини, що виникають із договорів кредитування, відносяться до договірних відносин, які регулюються насамперед нормами цивільного законодавства.
Також суд зазначає, що Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року у справі у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України “Про третейські суди”), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).
Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).
Одним зі способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних і господарських правовідносин є звернення до третейського суду.
З урахуванням наведеного безпідставним є посилання позивача про те, що укладення сторонами третейського застереження є порушенням прав позивача, оскільки угода про передання справи на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а одним із способів реалізації права на захист своїх прав.
Інших підстав недійсності п. 6.2 зазначеної угоди позивачем не наведено .
На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 88, 212 - 215 ЦПК України, суд –
вирішив :
В задоволенні позовних вимог відмовити.
На рішення через суд першої інстанції може бути подана заява про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня проголошення рішення .
Апеляційна скарга може бути подана через суд першої інстанції протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Рішення набирає законної сили після закінчення строків для подачі заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Бородіна Н.М.