АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ Справа № 22ц-51/2010
Головуючий у першій інстанції Ільченко Н.А.
Доповідач Фадєєнко А.Ф. Категорія ЦП: _____________________________________________________
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 червня 2010 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:
головуючого – Фадєєнко А.Ф.,
суддів – Ващенко Л.Г., Вадовської Л.М.,
при секретарі – Пачевої Є.П.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2009 року у справі за позовом першого заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_2 до закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради про визнання недійсним договорів купівлі-продажу нерухомого майна та зобов’язання видати свідоцтво про право власності на житло,
встановила:
12.10.2006 р. заступник прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом (т.1, а.с. 2-5), та, неодноразово уточнивши вимоги (т.1, а.с. 36-38, т. 2 а.с. 59-62), просив суд поновити строк звернення до суду та визнати недійсними:
- договір купівлі-продажу № 18 від 16.10.2000 р., згідно якому ВАТ «Укрпрофоздоровниця» продало, а ТОВ «Славутич» купило 84/1000 частин нерухомого майна санаторію «Україна», площею 1778,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
- договір купівлі-продажу від 17.05.2001 р., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за № 6398, згідно якому ТОВ «Славутич» продало, а ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 купили у рівних частках кожний 90/10000 частин домоволодінь – санаторію «Україна», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1
- договір купівлі-продажу від 15.10.2002 р., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за р. № 16717, згідно якому ОСОБА_7 і ОСОБА_4 продали, а ОСОБА_3 купив земельну ділянку площею 1814 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1
- зобов’язати КП «Міська агенція з приватизації житла» Одеської міської ради видати на ім’я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Прокурор зазначив, що у 2006 році до органів прокуратури звернулась ОСОБА_2 з приводу порушення її права на житло. Тому за наслідками перевірки заяви позивачки - пенсіонерки, людини похилого віку, соціально незахищеної, в її інтересах у порядку ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», заявлений позов, строк звернення за яким пропущений з поважних причин.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, прокурор вказав, що договір № 18 від 16.10.2000р. між ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» та ТОВ «Славутич» стосовно продажу 84/1000 частин нерухомого майна санаторію «Україна», площею 1778,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, порушує законні права та інтереси ОСОБА_2, яка з 1948 року проживає у АДРЕСА_1 Квартира № 8 представляє собою одноповерхову будівлю під літ. «Ц», розташовану на території санаторію «України», на земельній ділянці, яка раніше належала Федерації профспілок України та ЗАТ «Укрпрофоздоровлення». Порушення прав ОСОБА_2 полягає у тому, що вона не була повідомлення про продаж майна та була позбавлена права на приватизацію вищевказаного жилого приміщення.
Укладаючи договір купівлі-продажу № 18 від 16.10.2000 р. та договір купівлі-продажу від 17.05.2001 р. сторони за цими договорами не вирішили питання щодо надання ОСОБА_2 іншого житла, хоча відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло, та ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону або рішення суду.
Крім того, прокурор зазначив, що договір від 16.10.2000 р. між ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» та ТОВ «Славутич» підлягає визнанню недійсним також з підстав недодержання його нотаріальної форми.
Прокурор просив суд визнати недійсним договір від 15.10.2002 р., який укладений між ОСОБА_7, ОСОБА_4 і ОСОБА_3, згідно якому ОСОБА_3 став власником земельної ділянки розміром 1814 кв.м. по АДРЕСА_1, яка раніше була отримана ОСОБА_7 і ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності, який 15.07.2002 р. виданий Одеською міською радою.
На цій земельній ділянці знаходиться квартира ОСОБА_2, загальною площею 55,1кв.м., якій керівництво ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» незаконно відмовило у наданні згоди на приватизацію житла.
Відносно директора ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» ОСОБА_9 14.03.2005 р. порушена кримінальна справа за ст.ст. 364 ч. 2, 365 ч. 3 КК України у зв’язку з порушенням охороняємих та гарантованих ст.ст. 30, 47, 48 Конституції України прав ОСОБА_2
Першим заступником прокурора Приморського району м. Одеси заявлено адміністративний позов до ОСОБА_7, ОСОБА_4 та інших про визнання протиправним рішення Одеської міської ради № 2738-ХХІІІ від 15.10.2001 р. «Про затвердження проектів відведення, зміну цільового призначення та передачу у приватну власність громадянам України земельних ділянок, загальною площею 0,4045 га, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлових будинків і господарських будівель».
Оскільки керівництвом ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», на балансі якої знаходилось житло ОСОБА_2, у порушення закону не проведена приватизація її житла, прокурор також просив суд зобов’язати КП «Міську агенцію з приватизації житла у м. Одесі» видати свідоцтво про право власності на АДРЕСА_1 на ім’я ОСОБА_2
Відповідачі позов прокурора не визнали.
Рішенням суду від 26.06.2009 р. поновлено прокурору строк на звернення до суду.
Позов задоволено частково.
Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу № 18 від 16.10.2000 р., згідно якому ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» продало, а ТОВ «Славутич» купило 84/1000 частини нерухомого майна санаторію «Україна», площею 1778,4 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та повернув сторони за цим правочином у первісний стан.
Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу від 17.05.2001 р., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за № 6398, згідно якому ТОВ «Славутич» продало, а ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 купили у рівних частках кожний 90/10000 частин домоволодінь – санаторію «Україна», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Одержане ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 17.05.2001 р., посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_8 за № 6398, а саме – 90/10000 частин домоволодінь – санаторію «Україна», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, - суд повернув ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця».
У задоволенні вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 15.10.2002 р. розміром 1814 кв.м. по АДРЕСА_1 та зобов’язання КП «Міська агенція з приватизації житла» Одеської міської ради видати на ім’я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на квартиру під АДРЕСА_1 відмовлено.
Суд стягнув солідарно з ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 на користь держави судові витрати у сумі 1730грн.
Ухвалою суду від 26.06.2009 р. позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_7, ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю за заявою ОСОБА_3 залишений без розгляду.
Ухвала суду учасниками процесу не оскаржена.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про зупинення провадження у цивільній справі у зв’язку з тим, що до наступного часу не розглянута у порядку кримінального провадження справа за обвинуваченням колишнього головного лікаря санаторію «Україна» ОСОБА_9 у скоєнні злочинів, які передбачені ст. 364 ч. 2, 365 ч. 3 КК України, у тому числі у незаконному відчуженні нерухомого майна, де мешкає ОСОБА_2, яка визнана потерпілою у кримінальній справі, і по якій будь-яке остаточне рішення не прийнято.
Апелянти ОСОБА_4, ОСОБА_3 просять рішення суду у частині задоволення вимог прокурора про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 16.10.2000 р. і 17.05.2001 р. скасувати з постановленням у цієї частині нового рішення про відмову у позові через неправильне застосування прокурором норм матеріального закону та відсутність права ОСОБА_2 на приватизацію житла.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, яка доповіла зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційних скарг, межі, в яких повинні здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, учасників процесу, колегія суддів вважає, що скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення суду – скасуванню з направленням справи на новий розгляд з наступних підстав.
Визнавши у повному обсязі недійсними договори купівлі-продажу від 16.10.2000 р. 84/10000 частин нерухомого майна санаторію «Україна» площею 1778,4 кв.м. та договору купівлі-продажу від 17.05.2001 р. про відчуження відповідачами 90/10000 частин цього нерухомого майна, до складу якого ввійшла кв. № 8, в якій мешкає ОСОБА_2, по АДРЕСА_1, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що договір купівлі-продажу від 16.10.2000 р. не відповідає закону – ст. 48 ЦК України, 1963 року у зв’язку з порушенням ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» права ОСОБА_2 на приватизацію житла, а договір купівлі-продажу від 17.05.2001 р. є недійсним через те, що право відповідачів на частину нерухомого майна ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» є похідним від права власності ТОВ «Славутич» на це майно.
Відмовляючи у позові про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки розміром 1814 кв.м. від 15.10.2002 р. суд послався на те, що ОСОБА_2 не є її користувачем або власником, відповідачі набули право власності на цю земельну ділянку на підставі актів Одеської міської ради від 15.07.2002 р. на право приватної власності, які не визнані недійсними.
Щодо зобов’язання органу приватизації видати ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на АДРЕСА_1, суд у рішенні зазначив, що питання приватизації належить до компетенції ЗАТ «Укрпрофоздоровниця».
З такими висновками суду повністю погодитися неможливо.
Правовідносини сторін регулюються нормами ЦК України, 1963 року.
За загальними правилами ЦК України, 1963 року, особа, яка вважала, що її речові права порушені, мала право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст.ст. 45-60 ЦК України), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст.ст. 145, 148 ЦК України).
Статтею 48 ч. 2 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала за угодою, а в разі неможливості повернути одержане у натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Отже, на угоду, укладену з порушенням вимог закону, не поширюється загальне правило про наслідки її недійсності (двостороння реституція), якщо сам закон передбачає інші наслідки такого порушення.
Статтею 145 ЦК України передбачено, що якщо майно придбане за плату у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
За змістом цієї норми закону добросовісне придбання, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а є повернення з чужого незаконного володіння (віндикація).
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст. 48 ч. 2 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення індикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 145 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
Проте, суд юридичну сутність правовідносин сторін не встановив та не з’ясував, який спосіб захисту права ОСОБА_2 обрано прокурором: визнання угод недійсними і, як наслідок, повернення всього, що одержано за ними, чи визнання недійсним договору купівлі-продажу від 16.10.2000 р. та витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація).
Норма ст. 48 ч.2 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Тому не підлягають задоволенню позови про визнання недійсними наступних угод щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 145 ЦК України.
Тільки власник має право витребувати майно від набувача, яке за відплатним договором придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, лише у разі, якщо майно: було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власником або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ст. 145 ЦК України).
Відповідно до ст. 145 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, у тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчить про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Суд же не зазначене увагу не звернув та на виконання вимог ст. 10 ч. 4 ЦПК України про сприяння всебічному і повному з’ясуванню обставин справи, не уточнив у прокурора, який заявив позов в інтересах ОСОБА_2, чи стосуються заявлені вимоги про визнання угод недійсними у повному обсязі інтересів ОСОБА_2, щодо всіх будівель санаторію «Україна» загальною площею 1778,4 кв.м., в той час коли вона мешкає у кв. № 8, загальною площею 55,1 кв.м. в одноповерховій будівлі під літ «Ц» по АДРЕСА_1.
Суд, не визначивши спосіб захисту прав користувача жилої площі у кв. № 8, яка на протязі тривалого часу – більш ніж 60 років, мешкає на цієї жилої площі у якості фактичного наймача, не врахував те, що витребування нерухомого майна від набувачів за відплатним договором можливо лише в інтересах власника цього майна, та вимоги прокурора у цієї частині позову не уточнив і коло осіб, в інтересах яких заявлені вимоги не встановив.
Ухвалюючи рішення про повернення одержаного ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 нерухомого майна санаторію «Україна» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», суд не звернув увагу на те, що це майно знищено, а на земельній ділянці, на якій воно знаходилось, збудовані їх приватні будинки.
Із нерухомого майна санаторію залишилось лише частина одноповерхової будівлі під літ. «Ц», в якій мешкає ОСОБА_2
Суд, не уточнивши вимоги прокурора, також не визначив коло осіб, які повинні бути відповідачами за позовом прокурора щодо права ОСОБА_2 на приватизацію житла з урахуванням того, що на виконання постанови Ради Федерації незалежних профспілок України від 09.09.1992 р. № 11-19/2 «Про приватизацію житлового фонду Федерації незалежних профспілок України» та рішення Правління АТ «Укрпрофоздоровниця» від 14.10.1992 р. № П4-3 «Про приватизацію житлового фонду акціонерного товариства «Укрпрофоздоровниця», генеральним директором Одеського відділення АТ «Укрпрофоздоровниця» був наданий наказ від 24.11.1992 р. № 137, яким керівників здравниць та господарств відділення, на балансі яких знаходиться житловий фонд, було зобов’язано провести на добровільних началах приватизацію житлового фонду згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та інших законодавчих актів.
17.09.2000 р. ОСОБА_2 звернулась з відповідною заявою до керівництва «Укрпрофоздоровниця», однак їй відмовлено з посиланням на передачу майна санаторію «Україна» у комунальну власність, яке у подальшому продано приватним особам.
Тому суду слід визначитися з вимогами прокурора у цієї частині і колом осіб, які повинні приймати участь у справі.
Потребують уточнення і вимоги прокурора стосовно земельної ділянки, на якій розташовано житло ОСОБА_2
Заявивши вимоги у захист прав соціально незахищеної людини щодо права на житло, у якому мешкає ОСОБА_2, прокурор не визначився з вимогами, які стосуються земельної ділянки, на якій розташоване це житло, і яке є власністю приватних осіб.
Цивільно-процесуальним законом – ст.ст. 79, 88, 81 ЦПК України – не передбачено стягнення судового збору та витрат на інформаційне забезпечення розгляду справи у солідарному порядку.
Солідарний обов’язок – це матеріально-правова категорія (ст. 541 ЦК України), а не процесуальна.
Суд же на це увагу не звернув та помилково поклав на боржника і поручителя такий обов’язок.
За правилами ст. 88 ЦПК України розподіл судових витрат, у тому числі судового збору, а також витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ст. 81 ЦПК України), здійснюється у дольовому порядку.
Суд же на це увагу не звернув, та у порушення вимог зазначених норм процесуального закону, стягнув з відповідачів судовий збір у солідарному порядку, що є неприпустимим.
З урахуванням викладеного, рішення суду підлягає скасуванню у повному обсязі з направленням справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду слід уточнити вимоги прокурора з визначення способу захисту прав особи, в інтересах якої заявлено позов, визначити коло осіб, та їх правове становище, з’ясувати юридичну сутність правовідносин сторін та в залежності від здобутих даних постановити законне, обґрунтоване і справедливе рішення.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 311, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА:
Апеляційній скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2009 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до того ж суду іншим суддею.
Ухвала колегії суддів набирає чинності з моменту проголошення.
Ухвала колегії суддів може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двох місяців з дня проголошення, через Верховний Суд України.
Головуючий
Судді
Вірність копії засвідчую:
суддя апеляційного суду А.Ф. Фадєєнко