Категорія №2.33
ПОСТАНОВА
Іменем України
02 серпня 2010 року Справа № 2а-4356/10/1270
Луганський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Чернявської Т.І.,
за участю
секретаря судового засідання Ігнатович О.А.
та
представників сторін:
від позивача – ОСОБА_1
від відповідача - юрисконсульт аварійно-рятувального загону спеціального
призначення
Осадчева Ю.А. (довіреність від 07.05.2010 № 13/11)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Луганську
справу за адміністративним позовом
ОСОБА_1
до Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області
про визнання неправомірним та скасування рішення від 24 березня 2010 року № 02-1177/23 про відмову в нарахуванні та виплаті щорічної матеріальної допомоги, зобов’язання нарахувати та виплатити невиплачену матеріальну допомогу у загальному розмірі 10215,93 грн.,
ВСТАНОВИВ:
03 червня 2010 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області про визнання неправомірним та скасування рішення від 24 березня 2010 року № 02-1177/23 про відмову в нарахуванні та виплаті щорічної матеріальної допомоги, зобов’язання нарахувати та виплатити невиплачену матеріальну допомогу у загальному розмірі 10215,93 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив таке.
Протягом 1995-2009 років ОСОБА_1 проходив службу в МНС України та 20 листопада 2009 року був звільнений згідно наказу Головного управління МНС № 375 о/с за пунктом 99, підпункт «3».
Пунктом 2.1 Наказу передбачено проведення необхідних виплати у відповідності з постановою КМУ від 07.11.2007 № 1294, наказу МНС України від 07.02.2008 № 93 та наказу МНС України від 10.06.2008 № 447. При звільненні позивачу не була виплачена заборгованість по матеріальній допомозі для вирішення соціально-побутових питань. Під час проходження служби позивач кожного року писав рапорт про надання йому матеріальної допомоги, але йому її не надавали. Також не сплачувалась матеріальна допомога на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки, виплата якої передбачена інструкцією «Про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту», яка затверджена наказом МНС України від 10.06.2008 № 447. Пункт 20.1 передбачає, що особам рядового і начальницького складу, в тому числі тим, хто перебуває в розпорядженні органу управління (підрозділу), за рішенням начальника органу управління (підрозділу) один раз на рік може надаватись матеріальна допомога на оздоровлення, як правило при наданні щорічної основної відпустки в розмірах, що не перевищують їх місячного грошового забезпечення. Ні в 2008, ні в 2009 роках позивачу матеріальна допомога на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань не сплачувалась. Позивач звертався до Головного управління МНС України з заявою про виплату заборгованості, але йому було відмовлено листом від 24.03.2010 № 02-1177/23. За таких підстав, позивач просить визнати неправомірним та скасувати рішення від 24 березня 2010 року № 02-1177/23 про відмову в нарахуванні та виплаті щорічної матеріальної допомоги, зобов’язати нарахувати та виплатити невиплачену матеріальну допомогу у загальному розмірі 10215,93 грн.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові.
Відповідач у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, про що надав суду заперечення на адміністративний позов від 12.07.2010 б/н, в яких посилається на таке.
Відповідно до ст. 65 Закону України «Про державний бюджет на 2008 рік» та ст. 64 Закону України «Про державний бюджет на 2009 рік» керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах або планах використання бюджетних коштів.
Згідно з п. 3 постанови КМУ від 07.11.2007 № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяють на їх утримання, надано право надавати військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для оздоровлення при щорічній основній відпустці у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення. У зв’язку з тим, що керівник не зобов’язаний, а лише має право при наявності бюджетних асигнувань надавати матеріальну допомогу, а також у зв’язку з недостатнім фінансуванням Головного управління і відсутності бюджетних асигнувань для нарахування матеріальної допомоги у 2009 році даний вид виплати не здійснювався та у 2008 році не виплачена матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Також дане питання регулюється наказом МНС України від 10.06.2008 № 447 «Про затвердження Інструкції про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту», відповідно до якого матеріальна допомога за минулий рік у поточному році не виплачується.
Одночасно відповідач просить застосувати ст. 99 КАС України, оскільки позивач має право звернутися до суду з даним позовом лише за період 2009 року, а в решті вимог позивачем пропущений річний строк звернення до суду. Відповідно до ст. 100 КАС України пропуск строку звернення в адміністративний суд є підставою для відмови в задоволенні адміністративного позову, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Таким чином, просимо суд відмовити в задоволенні адміністративного позову повністю.
Суд, вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню повністю з таких підстав.
Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, та принципом рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом.
Згідно із частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив службу в Новоайдарському районному відділі Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області та наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 09 жовтня 2009 року за № 425 звільнений зі служби у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) за пунктом 99 підпунктом «3» (за станом здоров’я) Положення про порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту (арк. справи 9).
На підставі наказу Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 09 жовтня 2009 року за № 425 Головним управлінням Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області було видано аналогічний за змістом наказ від 20 листопада 2009 року за № 375 о/с (арк. справи 10).
Позивачу у 2008 році не виплачувалась матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, а у 2009 році матеріальна допомога на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань, що підтверджується довідками Новоайдарського районного відділу Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області від 01 березня 2010 року № 13/51/134 та № 13/51/135 (арк. справи 11, 12).
В ході судового розгляду справи судом встановлено, що у 2008 та 2009 роках рапорт на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань позивачем не подавався, у 2009 році позивачем був поданий рапорт на виплату матеріальної допомоги на оздоровлення. Зазначені обставини сторонами не заперечуються, а тому суд вважає їх такими, що визнаються сторонами, і такими, що не доказуються перед судом.
Оцінюючи неправомірність невиплати відповідачем позивачу у 2008-2009 роках матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення при щорічній основній відпустці у розмірі, що не перевищує його місячного грошового забезпечення, суд виходить з такого.
Підпунктом 3 пункту 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», яка набрала чинності 01 січня 2008 року (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), право надавати військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при щорічній основній відпустці у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, надано керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання.
Згідно із статтею 51 Бюджетного кодексу України відповідно до затвердженого бюджетного розпису розпорядники коштів Державного бюджету України одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Затвердження, а також коригування протягом бюджетного року кошторисів бюджетних установ здійснюється розпорядниками коштів відповідно до затвердженого бюджетного розпису Державного бюджету України. Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.
Розпорядники бюджетних коштів несуть відповідальність за управління бюджетними асигнуваннями і здійснення контролю за виконанням процедур та вимог, встановлених цим Кодексом. Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та провадять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Будь-які зобов'язання, взяті фізичними та юридичними особами за коштами Державного бюджету України без відповідних бюджетних асигнувань або ж з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями. Витрати державного бюджету на покриття таких зобов'язань не можуть здійснюватися.
Згідно із статтею 65 Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» та статтею 64 Закону України від 26 грудня 2008 року № 835-VI «Про Державний бюджет України на 2009 рік» керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу (далі - працівників) та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах або планах використання бюджетних коштів.
Наведені положення Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» та Закону України від 26 грудня 2008 року № 835-VI «Про Державний бюджет України на 2009 рік» не визнані Конституційним Судом України неконституційними у встановленому законом порядку.
Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) регламентовано, що виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством транспорту та зв'язку, Міністерством з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Службою безпеки, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Державним департаментом з питань виконання покарань.
На виконання вищезазначених положень Постанови Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 10 червня 2008 року № 447, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 07 липня 2008 року за № 612/15303, затверджено Інструкцію про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту, яка визначає порядок та умови виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу, які проходять службу в органах і підрозділах цивільного захисту Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Інструкція про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту є нормативно-правовим актом у розумінні статті 117 Конституції України та підлягає застосуванню відповідно до частини 3 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно із розділом XIX «Порядок виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань» Інструкції про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту особам рядового і начальницького складу за рішенням начальника органу управління (підрозділу) один раз на рік може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення.
Відповідно до розділу XX «Порядок виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки» Інструкції про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту особам рядового і начальницького складу, в тому числі тим, хто перебуває в розпорядженні органу управління (підрозділу), за рішенням начальника органу управління (підрозділу) один раз на рік може надаватися матеріальна допомога на оздоровлення, як правило, при наданні щорічної основної відпустки в розмірах, що не перевищують їх місячного грошового забезпечення.
Розділами XIX «Порядок виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань» та XX «Порядок виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки» Інструкції про виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту особам рядового і начальницького складу регламентовано, що підставою для виплати особі рядового і начальницького складу матеріальної допомоги є рапорт особи рядового і начальницького складу з проханням надати їй зазначену матеріальну допомогу та відповідний наказ начальника органу управління (підрозділу) на здійснення виплати (із обов'язковим зазначенням суми) зазначеної матеріальної допомоги. Начальнику органу управління (підрозділу) матеріальна допомога надається на підставі його рапорту та наказу вищого керівника (начальника) із зазначенням у ньому розміру допомоги. Матеріальна допомога особам рядового і начальницького складу надається за місцем штатної служби. Матеріальна допомога за минулий рік у поточному році не виплачується.
Враховуючи вищезазначені положення нормативно-правових актів, те, що позивач у 2008-2009 роках не звертався до відповідача із рапортами на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а також те, що у 2008-2009 роках відповідач згідно кошторисів на 2008-2009 роки отримував бюджетні асигнування для виплати грошового забезпечення не в повному обсязі від нормативної потреби на рік, зазначеної у проектах кошторисів та розрахунках потреби в коштах для виплати грошового забезпечення на 2008-2009 роки (арк. справи 34-49), що і стало підставою для невиплати матеріальної допомоги, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог.
Вирішуючи питання про застосування наслідків пропущення строку звернення до адміністративного суду, суд прийшов до висновку, що позивачем за частиною заявлених позовних вимог пропущений річний строк звернення до адміністративного суду.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Оскільки матеріальна допомога на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань не є складовою заробітної плати, визначеної Законом України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», відповідно на спори про її стягнення не розповсюджуються вимоги частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, якою регламентовано, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У правовідносинах щодо невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань застосовуються норми частини 2 статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, якими встановлений річний строк для звернення до адміністративного суду.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду встановлені статтею 100 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому цим Кодексом (частина 2 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із пунктом 14 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06 березня 2008 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» за правилами частини третьої статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України позовні заяви повинні прийматися до розгляду адміністративним судом незалежно від закінчення строку звернення до адміністративного суду. Припис частини другої цієї статті щодо розгляду і вирішення справи у разі визнання судом причини пропуску строку звернення до суду поважною стосується саме прийняття судом постанови за результатами розгляду справи, тобто відповідно до встановлених обставин та норм матеріального права. У разі ж відсутності підстав для визнання поважною причини пропуску строку звернення до суду та встановлення факту порушення права суд відмовляє в його захисті саме з підстав пропуску строку. При цьому такий висновок суду повинен міститися в постанові, прийнятій за результатами розгляду справи.
Оскільки при судовому розгляді зазначеної адміністративної справи відповідач наполягав на пропущенні строків звернення до суду з адміністративним позовом щодо позовних вимог про зобов’язання нарахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2008 рік, а позивач не навів жодних поважних причин пропущення строку звернення до суду щодо зазначеної частини позовних вимог, суд відповідно до вимог частини 1 статті 100 Кодексу адміністративного судочинства України відмовляє ОСОБА_1 у задоволенні адміністративного позову до Головного управління Міністерства надзвичайних ситуацій України в Луганській області щодо зобов’язання нарахувати та виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2008 рік також за пропуском строку звернення до адміністративного суду.
Судові витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
На підставі частини 3 статті 160 КАС України у судовому засіданні 02 серпня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено, про що згідно вимог частини 4 статті 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.
Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 23, 71, 87, 94, 99, 100, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо таку заяву не було подано у встановлений КАС України строк. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений КАС України строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.
Про апеляційне оскарження спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України - з дня складення в повному обсязі. Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то строк подання заяви про апеляційне оскарження обчислюється з дня отримання нею копії постанови. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанова складена у повному обсязі 09 серпня 2010 року.
Суддя Чернявська Т.І.