Справа №2-620/09  

  РІШЕННЯ  

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ  

  "18" листопада 2009 р.                   м. Київ  

  Дніпровський районний суд м. Києва у складі:  

  Головуючого - судді       - Коваленко І.В.  

при секретарях       - Оревіної О.В., Карпенко І.П.,  

  розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м.Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на частину квартири та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на квартиру,  

  встановив:  

  ОСОБА_1, звертаючись з позовом до суд, просив поділити Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 порівну між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнати право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1; визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на ј  частину квартири.  

08 квітня 2009 року представником позивача ОСОБА_3 подано уточнену позовну заяву, відповідно до якої позивач просив суд: поділити Ѕ     частину квартири АДРЕСА_1 порівну між ОСОБА_2 та ОСОБА_1; визнати право власності ОСОБА_1 на ј частину квартири АДРЕСА_1; визнати частково недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 на Ѕ частину квартири (а.с.39-41).  

Представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив позов задовольнити, пояснив, що червня 1991 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають неповнолітню доньку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, після укладення шлюбу проживали спочатку з 21.11.1991 р. по 29.05.2005 р. в квартирі АДРЕСА_2, а після цього переїхали в квартиру АДРЕСА_1, ордер на яку відповідач ОСОБА_2 отримувала як працівник ЖЕКу, а позивач разом з дитиною ОСОБА_5 був вписаний в ордер. У зв’язку з тим, що  в липні 2007 року позивач потрапив в ДТП, відповідач ОСОБА_2 переконала його в необхідності зняття з реєстрації з місця проживання в спірній квартирі через, начебто, небезпеку накладення арешту на квартиру в інтересах потерпілих в ДТП. Позивач, погодившись, знявся з реєстраційного обліку з місця проживання в квартирі АДРЕСА_1. Це призвело до того, що відповідач ОСОБА_2 без його згоди приватизувала спірну квартиру, тим самим позбавила його законного права власності на частину квартири.      

Представник відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_6 в судовому засіданні проти позову заперечував, з підстав викладених в запереченнях на позов, які приєднанні до матеріалів справи, пояснивши, що позивач та відповідач були зареєстровані та проживали разом за адресою АДРЕСА_1 до липня 2007 року. Влітку 2007 року стосунки між подружжям почали псуватися, позивач зловживав спиртними напоями, постійно виникали сварки та суперечки, що негативно впливало на дитину. Шлюбні відносини були припинені, спільне господарство не велося і на початку липня 2007 року позивач перестав проживати з відповідачем однією сім'єю та за власною ініціативою знявся з реєстраційного обліку. Відповідач відповідно до діючого законодавства та наявною кількістю зареєстрованих осіб за адресою АДРЕСА_1, а саме її та доньки ОСОБА_5, безоплатно приватизувала дану квартиру та отримала 29.10.2007 року свідоцтво про право власності на вказане житло. Позивач не мав жодного відношення до отриманої квартири, оскільки вона надавалась відповідачу спочатку як службова - відповідач працювала у ЖЕКу більше десяти років. Крім того, позивач не має та не може мати жодних доказів, які б підтверджували понесені ним витрати на ремонт та утримання спірної квартири. В свою чергу, відповідач отримувала на своє ім'я споживчі кредити для проведення ремонту балкону, придбання побутової техніки, меблів (копії кредитних угод додаються) та самостійно їх повертала. Так само Відповідач самостійно сплачувала комунальні послуги, телефонні рахунки і т.і. Крім того, заява позивача про зняття його з реєстраційного обліку була подана до уповноважених державних органів за п'ять днів до самого факту ДТП, і на той час квартира ще перебувала у державному житловому фонді і на неї відповідно до законодавства неможливо було звернути стягнення за будь-якими зобов'язаннями як позивача, так і відповідача.  

Представник Дніпровської районної у місті києві державної адміністрації - Мацієвська О.П., в судовому засіданні заперечувала проти позову, посилаючись на те, що пунктом 2 ст. 8 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або спільну часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), серед них тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Тобто приватизації підлягає квартира, мешканці якої є членами однієї сім'ї та обов'язково дали свою письмову згоду на її приватизацію. Згідно із вищезгаданим Законом до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. При цьому відповідно до ст. 64 Житлового кодексу України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї. Право на приватизацію державного житлового фонду мають особи, які проживають постійно однією сім'єю з наймачем, ведуть з ним спільне господарство та належним чином набули право користуванням даним житловим приміщенням, тобто зареєстровані за вказаною адресою. Відповідно до ч. 2 ст.3 Сімейного кодексу України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Оскільки Позивач та Відповідач перестали бути членами однієї сім'ї, позивач став проживати окремо, знявся з реєстраційного обліку, тому він виключно за своїм власним бажанням та без жодного примусу втратив право на участь у приватизації спірного житла. Також факт зняття Позивача з реєстраційного обліку унеможливив збереження за ним права на проживання у спірній квартирі. Саме тому відповідач ОСОБА_2 та її неповнолітня донька, як особи, що проживали однією сім'єю у спірній квартирі, належним чином були зареєстровані, мали право на приватизацію даної квартири та реалізували своє право на приватизацію відповідно до діючого законодавства. Крім того, приватизація в даному випадку була здійснена у вигляді безоплатного отримання від держави житлової площі як відповідачем, та й її неповнолітньою донькою.    

Заслухавши пояснення представника позивача, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.  

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 червня 1991 року.  

В період шлюбу народилась донька - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3.  

За рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2008 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 11 лютого 2009 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.  

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. (ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України).  

Відповідно до ст.60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.  

Судом встановлено, що спірною є трикімнатна квартира АДРЕСА_1, яка була надана ОСОБА_2, як службове житлове приміщення, на підставі ордеру №382 від 03 жовтня 2005 року, виданого Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією. (а.с.25)  

В подальшому дана квартира виключена із складу службових квартир, та на ім'я ОСОБА_2 видано ордер на дану квартиру за №4131 від 12.02.2007 року, разом з членами її сім'ї: ОСОБА_1 (чоловік), ОСОБА_5 (донька) та ОСОБА_8 (мати).  

13 липня 2007 року ОСОБА_1 звернувся до ЖРЕО №415 з проханням зняти його з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1, у зв'язку з переїздом до села Веприк Бобровицького району Чернігівської області, та як підтверджується паспортними даними позивача його було знято з реєстраційного обліку 17.07.2007 року.  

Відповідно до частини першої ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язанні протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.  

Стаття 65-1 Житлового кодексу УРСР закріплює право на придбання громадянами жилих приміщень, які вони займають, у приватну власність.  

З положень цієї статті випливає, що наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду без обмежень можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї (не інших сторонніх осіб), які проживають разом з ними, придбати приміщення, які вони займають, у власність на підставах, передбачених законодавством.  

Відповідно до частини першої ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т.ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.  

Приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю. (ст.3 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду").  

Згідно частини першої ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім'ї безоплатно.  

До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.  

15 жовтня 2007 року ОСОБА_2, діючи в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_5, звернулась до органу приватизації Дніпровського району міста Києва із заявою щодо оформлення передачі в приватну власність квартири АДРЕСА_1. (а.с.71)  

Відповідно до частини першої ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.  

Частиною десятою зазначеної статті Закону передбачено, що органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 2 цього Закону.  

Згідно із розпорядженням органу приватизації №72-274 від 29 жовтня 2007 року, задоволено заяву ОСОБА_2 та передано їй разом з неповнолітньою дитиною у приватну власність квартиру АДРЕСА_1. (а.с.70)  

Право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією на підставі розпорядження органу приватизації №72-274 від 29 жовтня 2007 року.  

Як роз'яснено в пункті 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.  

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.  

Виходячи з предмету позовних вимог, позивач просить поділити Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 порівну між ним та відповідачем, а також визнати за ним право власності на ј частину квартири АДРЕСА_1, належить відповідачу у справі на праві приватної власності та набуте нею в процесі приватизації.  

Однак, спільна сумісна власність на майно може виникнути лише шляхом прямого зазначення закону або договору сторін.  

В той же час, нерухоме майно, набуте у встановленому законодавством порядку в процесі приватизації не може вважатися майном, спільно нажитим у період шлюбу, тобто спільною сумісною власністю подружжя.  

Чинним законодавством не виключається право на поділ приватизованої подружжям квартири, яка належить їм на праві часткової чи на праві спільної сумісної власності, але регулюються дані відносини не правилами сімейного законодавства, а загальними положення цивільного права про приватну власність громадян, оскільки у такому випадку одночасна спільна приватизація подружжям житла не підлягає врегулюванню нормами сімейного права.  

Як підтвердив в судовому засіданні позивач ОСОБА_1, на момент приватизації він не був прописаний в спірній квартирі, в той же час оспорює свідоцтво про право власності на дану квартиру, мотивуючи тим, що відповідач скористалась його довірою, змусила знятись з реєстраційного обліку за адресою спірної квартири, а в подальшому, не повідомивши йому про свої наміри, порушила процедуру приватизації квартири, оформивши право власності особисто на себе та неповнолітню доньку, чим позбавила його права власності на спірну квартир.  

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язків характер для суб'єктів цих відносин.  

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб (позивачів по справі).  

Таким чином, сам по собі факт того, що позивач ОСОБА_1 В. на час порушення процедури приватизації перебував з відповідачем ОСОБА_2 в зареєстрованому шлюбі, суд не може взяти до уваги як доказ того, що позивач мав право на користування спірною квартирою, в той же час позивач з вимогою про визнання права користування спірною квартирою не звертався, ці вимоги не були предметом позову в межах даного спору, а у відповідності до положень ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України суд не може вийти за межі заявлених позовних вимог.  

Аналізуючи зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання частково недійсним свідоцтва на право власності на житло, видане Дніпровською районною у місті Києві державною адміністрацією на підставі розпорядження органу приватизації №72-274 від 29 жовтня 2007 року, яке підтверджує право власності ОСОБА_2 та її неповнолітньої доньки на спірну квартиру, оскільки оспорюваний нормативний акт прийнятий уповноваженим органом та в межах його компетенції, ґрунтовних підстав, які мали свідчити, що винесено розпорядження про надання у приватну власність спірною квартири зачіпає права та інтереси позивача суду надано не було, дані обставини не найшли свого підтвердження під час розгляду судової справи.  

Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1, не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки позивачем не доведено той факт, що цей об'єкт нерухомого майна придбаний за спільні кошти під час спільного сумісного проживання подружжя.    

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Дніпровська районна у     місті Києві державна адміністрація     про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на частину квартири та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на квартиру є обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню в повному обсязі.  

Керуючись ст.ст. 60, 70,71 Сімейного кодексу України, 64, 65, 651 Житлового кодексу України, ст.ст. 1, 3, 5, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст.ст. 10, 58, 60,61, 88, 208, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд  

  вирішив:  

  В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Дніпровської районної у     місті Києві державної адміністрації про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності на частину квартири та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на квартиру -   відмовити.  

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом 20-ти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження, яку може бути подано протягом 10-ти днів з дня проголошення рішення.  

  Суддя