СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
Постанова
Іменем України
01 липня 2009 року Справа № 5020-3/192
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді ,
суддів ,
,
за участю представників сторін:
представник позивача: ОСОБА_1, довіреність № 157 від 09.04.09, фізична особа - підприємець ОСОБА_2;
представник відповідача: Дюкова Марія Олександрівна , довіреність № 45-Д/09 від 08.01.09, фонд комунального майна Севастопольської міської ради;
представник третьої особи: не з'явився, Севастопольська міська рада;
представник позивача: ОСОБА_4, довіреність № б/н від 29.12.09, фізична особа - підприємець ОСОБА_2;
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на рішення господарського суду міста Севастополя (суддя Головко В.О.) від 19 травня 2009 року у справі № 5020-3/192
за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)
до Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (вул. Луначарського, 5, місто Севастополь, 99011)
3-тя особа Севастопольська міська рада (вул. Леніна, 3, місто Севастополь, 99011)
про визнання права власності
ВСТАНОВИВ:
У березні 2009 року позивач –фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернулась до господарського суду міста Севастополя з позовом до Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради про визнання права власності на нежиле приміщення площею 17,7 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в результаті здійсненої нею реконструкції, площа об'єкта збільшена з 9 кв.м до 17,7 кв.м, за рахунок позивача проведено водопровід, каналізацію, опалювання, освітлення. При цьому позивач зазначає, що реконструкцію об'єкта здійснено нею за власний рахунок.
Крім того, з посиланням на статтю 344 Цивільного кодексу України, позивач зазначив, що добросовісно, відкрито, безперервно володіє нерухомим майном протягом сімнадцяти років, тим самим, набула право власності на це майно за набувальною давністю.
Рішенням господарського суду міста Севастополя (суддя Головко В.О.) від 19 травня 2009 року у справі № 5020-3/192 відмовлено у позові фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 до Фонду комунального майна Севастопольської міської ради про визнання права власності на нежиле приміщення площею 17,7 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2.
Відмовляючи у позові суд, посилаючись на пункти 1, 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, статті 355, 369 вказаного Кодексу, статтю 19 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" виходив з того, що строк набувальної давності володіння спірним приміщенням фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 не настав. Також суд зазначив, що спірне приміщення є спільною власністю власників квартир багатоквартирного будинку, в якому розташоване це приміщення.
Крім того, місцевий господарський суд вказав, що позивачем не представлено доказів прийняття переобладнаної колишньої колясочної житлового будинку до експлуатації (у вигляді акту державної комісії), згідно з Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року №1243.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач обрав помилковий спосіб захисту порушеного права, оскільки не є власником спірного приміщення.
Не погодившись з зазначеним рішенням суду, позивач звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду скасувати, позов задовольнити.
В апеляційній скарзі заявник зазначає, що спірне приміщення експлуатувалося ним протягом 12 років до вступу в законну силу Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року №1243.
Також заявник апеляційної скарги наполягає на тому, що він набув право власності на спірне майно на підставі статті 331 Цивільного кодексу України, оскільки за наслідками проведення ним за власні кошти та на підставі Розпорядженням Виконавчого комітету Севастопольської міської Ради народних депутатів від 13 липня 1991 року №417р реконструкції була створена нова річ.
01 липня 2009 року за вх. № 5498 від позивача на адресу Севастопольського апеляційного господарського суду надійшли письмові пояснення до апеляційної скарги, які долучені до матеріалів справи.
За розпорядженням виконуючого обов’язки заступника голови Севастопольського апеляційного господарського суду від 01 липня 2009 року у складі судової колегії була проведена заміна судді Плута В.М. на суддю Заплава Л.М.
У судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримав, представник відповідача проти скарги заперечувала, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Розглянувши справу повторно у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Виконавчого комітету Севастопольської міської ради народних депутатів "Про надання в тимчасове орендне користування нежилого приміщення по АДРЕСА_2" від 13 липня 1991 року за №447-р, Управлінням житлово-комунального господарства передано в тимчасове орендне користування лікарю-стоматологу ОСОБА_2 нежиле приміщення, площею 9 кв. м з метою проведення відповідного ремонту та реконструкції для подальшого розміщення в ньому стоматологічного кабінету для заняття індивідуальною трудовою діяльністю (арк.с.7).
Актом обстеження приміщення, яке було проведено керівництвом санітарно-гігієнічного відділу Севастопольської міської санітарно-епідеміологічної станції від 20 грудня 1991 року встановлено, що планування та внутрішня відділка приміщення відповідають вимогам Санітарних правил влаштування, обладнання, експлуатації амбулаторно-поліклінічних установ стоматологічного профілю, охорони праці та особистої гігієни персоналу, затверджених заступником Головного державного лікаря СРСР В.Є. Ковшило від 28 грудня 1983 року за №2660а-83 (арк.с.11).
Листом від 27 грудня 1991 року керівник житлово-експлуатаційної контори №7 повідомив Управління житлово-комунального господарства про прийняття без заперечень вищевказаного приміщення після капітального ремонту та реконструкції, підтвердив влаштування мереж водопостачання, водовідведення за рахунок лікаря-стоматолога ОСОБА_2, згідно з проектно-кошторисною документацією, узгодженою ЖЕК № 7 (арк. с. 10).
Матеріалами справи (актом взаєморозрахунків за договором від 20 травня 1991 року) підтверджується проведення реконструкції приміщення за власний рахунок позивача (арк. с. 13).
Згідно з довідкою Комунального житлово-експлуатаційного підприємства №7 від 28 березня 2009 року в теперішній час приміщення колишньої колясочної, яке розташоване у житловому будинку АДРЕСА_2, знаходиться на балансі РЕП №7 та підтверджений факт перебування у вищевказаному приміщенні стоматологічного кабінету приватного підприємця лікаря-стоматолога ОСОБА_2 з 1991 року (арк. с. 29).
Підписами мешканців будинку АДРЕСА_3 узгоджено знаходження стоматологічного кабінету лікаря-стоматолога ОСОБА_2 у цьому будинку (всього 99 підписів жильців квартир зазначеного будинку) (арк. с. 22-27).
Відповідно до листа Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради від 29 серпня 2006 року №1704 позивач і відповідач не дійшли згоди щодо переукладення договору оренди (арк. с. 28), після чого позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на вищезазначене спірне приміщення.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції у зв’язку з наступним.
Предметом спору у справі, яка розглядається, є право власності на нежиле приміщення площею 17,7 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2.
Отже, предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів, які є підставою для набуття права власності позивачем на спірне майно. При цьому оцінка цих фактів повинна здійснюватися відповідно до законодавства, яке діяло у відповідний період.
Як вбачається з позовної заяви, у якості підстав набуття права власності позивачем заявлено одразу два самостійних юридичних факти: набувальна давність та створення за власний рахунок нової речі.
Згідно з частинами 1, 3 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.
Відповідно до пунктів 1, 4, 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності; щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Зважаючи на вказані норми, визнання права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 року.
Отже, висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання права власності на спірне майно за позивачем за набувальною давністю є обґрунтованим.
Іншою підставою визнання права власності позивач зазначив створення ним спірного майна за власний рахунок.
Судом встановлено, що колясочна, площею 9 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, була реконструйована позивачем у стоматологічний кабінет ще у грудні 1991 року. Про це свідчить, зокрема лист ЖЕК № 7 від 27 грудня 1991 року (арк. с.). Отже оцінка цього факту повинна бути здійснена судом на підставі законодавства, що діяло на той момент.
Згідно з статтею 12 Закону України "Про власність" у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.
З вищезазначеного листа ЖЕК № 7 від 27 грудня 1991 року вбачається, що спірне приміщення було прийнято комісією вказаного закладу задля подальшої його передачі в оренду позивачу.
Як вбачається з письмових пояснень позивача до апеляційної скарги, наданих до суду апеляційної інстанції 01 липня 2009 року, спірні приміщення перебували у позивача в оренді аж до серпня 2006 року, а листом Фонду комунального майна Севастопольської міської ради від 29 вересня 2006 року № 1704 відповідач відмовив позивачу у переукладенні договору оренди посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 "У справі за конституційним зверненням ОСОБА_6 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків)" (арк. с. 28).
Вказаним рішенням Конституційного Суду України зокрема встановлено, що відповідно до Конституції України всі суб'єкти права власності рівні перед законом. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями, в тому числі і з питань улаштування мансард, надбудови поверхів і т. ін.
До того ж, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно з реєстраційним посвідченням від 26 листопада 1979 року жилий будинок АДРЕСА_2 зареєстровано за Севастопольською міською радою (арк. с. 8).
За таких обставин судова колегія підтримує позицію суду першої інстанції стосовно того, що позивач не є власником спірного приміщення.
Більш того, належними відповідачами у цій справі мають бути власники квартир у жилому будинку АДРЕСА_2 та Севастопольська міська рада, а задоволення вимог про визнання права власності на спірне майно за рахунок Фонду комунального майна Севастопольської міської ради, на який відповідно до рішення цієї Ради від 12 листопада 2002 №339 та від 31 січня 2006 року №4657 покладено повноваження з управлінню майном комунальної власності територіальної громади міста Севастополя, є неможливим.
Позивачем під час розгляду справи не заявлялись клопотання про залучення до участі у справі інших відповідачів, а пред’явлення вимог до неналежного відповідача тягне за собою відмову у позові.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 101, 103 (пункт 1), 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Севастополя від 19 травня 2009 року у справі № 5020-3/192 залишити без змін.
Головуючий суддя
Судді