Справа № 2-50/09р.  

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2009 року                                                         м.Берегово

                                  Берегівський районний суд Закарпатської області у особі:

                                      головуючого -  Ільтьо І.І.

                                      при секретарі -Чагі О.І.,

           з участю позивача ОСОБА_1 . та її представника за довіреністю ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та його представника за угодою адвоката ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Берегово цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна об’єктом спільної сумісної власності та його поділ між бувшим подружжям,    

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася в Берегівський районний суд з позовом  до ОСОБА_3 про визнання майна об’єктом спільної сумісної власності та його поділ між бувшим подружжям.

Свої вимоги мотивує тим, що з 1977 року до 12 липня 2005 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 28 грудня 1993 року мати відповідача, ОСОБА_5, подарувала ОСОБА_3 будинок АДРЕСА_1. Позивачка зазначала, що спірний будинок за час шлюбу неодноразово добудовувався та внаслідок її трудових і грошових затрат істотно збільшилася вартість цього будинку. Просила визнати за нею право власності на половину будинку.

Рішенням Берегівського районного суду від 23 жовтня 2007 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 21 лютого 2008 року рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення, яким за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 визнано право власності на половину будинку за кожним.  

Ухвалою суддів Судової палати у цивільних справах Верховного суду України вищезазначені рішення апеляційного та районного суду скасовано, справу передано на новий розгляд.  

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та пояснила, що спірний житловий будинок за час їхнього шлюбу з відповідачем неодноразово добудовувався, велися ремонтні роботи, тобто внаслідок спільних трудових та грошовим витрат істотно збільшилося у вартості спірне майно.

Відповідач  ОСОБА_3   позов не визнав та пояснив,  що після смерті батька ОСОБА_6 з березня 1973 року власником спірного будинку стала його мати – ОСОБА_5, яка йому подарувала згідно договору дарування від 28.12.1993 року цей будинок. Спірний будинок ніколи не належав до групи колгоспних дворів, оскільки після смерті батька ніхто із членів сім»ї у колгоспі не працював. Будівництво господарських споруд здійснювалися за кошти його матері, якій він особисто допомагав будувати, оскільки проживав там з сім’єю.  

    Заслухавши пояснення позивача та відповідача, їхніх представників та вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

    Встановлено, що ОСОБА_1 уклала шлюб із ОСОБА_3 та стала проживати в будинку АДРЕСА_1 в 1977 року, який був побудований батьками відповідача в 1948 році. Після смерті батька відповідача власником указаного будинку стала його мати – ОСОБА_5, що підтверджується довідкою виконавчого комітету Варіївської сільської ради Берегівського району.

Згідно договору дарування від 28 грудня 1993 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_3 спірний будинок.

Також, судом встановлено, що дійсно з 1973 року, після смерті батька відповідача ОСОБА_6, власником будинку стала мати відповідача ОСОБА_5. З того часу, жоден член сім»ї в колгоспі не працював, про що свідчать записи у трудових книжках ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, і відповідно будинковолодіння не могло відноситись до групи колгоспних дворів. ОСОБА_3 та ОСОБА_1 поселилися в спірний будинок в якості членів сім’ї лише в 1977 році.

Тобто ні батьки відповідача, які жодного дня в колгоспі не працювали, ні сама позивачки членами колгоспного двору не були, а були лише членами сім’ї ОСОБА_5, яка володіла на праві власності спірним будинком.

За таких обставин суд вважає, що спірний будинок не належав до суспільної групи колгоспних дворів, записи в по господарських книгах Варіївської та Боржавської сільрадах велися неправильно, тому довідки виконкому Варіївської сільради, що домоволодіння в АДРЕСА_1, з 1977 року по 1990 рік було колгоспним двором (а.с. 10-13), не відповідають дійсності.

    Крім того, рішенням виконавчого комітету Варіївської сільради за №3 від 6 січня 1988 року ОСОБА_5 надано дозвіл на будівництво кухні та сараю.

Згідно дозволу районного архітектора на право виконання будівельних робіт, ОСОБА_5 надано дозвіл приступити до будівництва підсобних приміщень на земельній ділянці по АДРЕСА_1 з 05.1988 року по 05.1989 рік

З довідки директора КП ББТІ БРР вбачається, що інвентаризаційна вартість житлового будинку під літерою «А» з прибудовою «А», який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 з урахуванням діючої на даний час індексації становить: житловий будинок «А» - 23863 грн., прибудови «А» - 69 979 грн.. Рік побудови вказаний тільки житлового будинку – 1948, а прибудови на інших приміщень дата не відома.

    Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.  

В судовому засіданні позивачем не надано жодних доказів про те, що спірний будинок отриманий відповідачем в дарунок від матері в 1993 році, істотно збільшився в своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат позивачкою.

Відповідно до ч. 1 ст. 24, ст. 25 КпШС України, чинного на час укладання договору дарування будинку, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю.

    За викладених обставин, суд приходить до висновку, що спірний будинок не може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності, оскільки після смерті батька відповідача власником будинку стала ОСОБА_5, згідно договору дарування від 28 грудня 1993 року остання подарувала спірний будинок разом з прибудовами відповідачу ОСОБА_3, а позивачем не доведено факт збільшення  вартості спірного будинку під час шлюбу за спільні трудові чи грошові затрати.

    Крім того, відповідно до роз’яснень, даних в п. 4 постанови пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», оскільки згідно зі ст. 17 ЗК і ст. 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину в приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом.

Інші особи, що брали участь у будівництві жилого будинку (його купівлі) не на підставі угоди про створення спільної власності, яка відповідає законодавству, вправі вимагати не визнання права власності на будинок, а відшкодування своїх затрат на будівництво ( купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали безоплатно.

Таке ж право за цих умов належить членам сім»ї власника жилого будинку, якщо вони брали участь лише у будівництві підсобних будівель (літньої кухні, сараю тощо) і підсобних приміщень або коли їх затрати на ремонт жилого будинку перевищували покладений на них ст.. 156 ЖК обов’язок.

Оскільки, до укладення договору дарування в 1993 року, власником будинку була мати відповідача ОСОБА_5, тому участь позивачки в трудових і грошових затратах при добудові підсобних будівель будинку згідно вищезгаданій нормі не створило для неї право власності.

Судом також встановлено, що відповідачем та його представником вірно відмічено, що позивачкою пропущений строк позовної давності. Дана обставина підтверджується рішенням Берегівського районного суду від 20 грудня 2005 року (а.с. 70) в якому свідок ОСОБА_7 ствердив, що  сторонам було відомо про договір дарування, оскільки в 1993 році він  був особисто присутній в них вдома при розмові матері відповідача ОСОБА_3 з усіма членами сім»ї про дарування будинку своєму синові.

Суд відкидає посилання позивачки, що будівельний паспорт був отриманий відповідачем, оскільки є дозвіл районного архітектора на право виконання будівельних робіт ОСОБА_5 згідно рішення виконавчого комітету Варіївської сільради за №3 від 6 січня 1988 року, тому належних правових підстав для його отримання у відповідача не було, оскільки власником жилого будинку на той час була мати відповідача, ОСОБА_5.

З урахуванням наведеного суд вважає, що позовна ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна об’єктом спільної сумісної власності та його поділ між бувшим подружжям, до задоволення не підлягає.  

    Нормами матеріального права, що їх застосовує суд до даних правовідносин, є ст..ст. 328, 334 ЦК України, ч. 1 ст. 24, ст. 25 КпШС України ( 1969 р), п. 4 постанови пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок»,   ст. 17 ЗК та ст. 14 Закону України «Про власність» .

    На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України,

в и р і ш и в:

В задоволені позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна  об’єктом спільної сумісної власності та його поділ між бувшим подружжям – відмовити.

    Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Закарпатської області протягом одного місяця, починаючи з наступного дня після його проголошення, через районний суд, який розглянув справу.

Суддя:                                                                                         Ільтьо І.І.